– Значить, так! Я не житиму там, де мені вказують моє місце! Я не терпітиму, що у власному будинку я всім заважаю! Нехай Семен Петрович та хлопчики вирішують – або я, або ти, Ірино. Третього не дано!

– Ірочко, у тебе золоті руки! – сказав свекор Семен Петрович, уплітаючи другий шматок. – Такого “Наполеона” я, зізнатися, давно не їв.

Мій чоловік Паша задоволено хмикнув і потягнувся за добавкою. Його брат Андрій, зазвичай мовчазний та зосереджений, теж прийшов попити чай із тортом.

– Іро, у тебе такі коржі смачні! – сказав він. – У мами завжди жорсткі виходять. А в тебе прямо тануть у роті.

– Вони у мене не жорсткі, – образилася свекруха Тетяна Іванівна. – Просто я печу по-старому. Без жодних там секретів та пристосувань.

Семен Петрович обсмикнув її:

– Томо, та ми ж не те хотіли сказати. Твої торти теж смачні.

– Ну так, – фиркнула свекруха. – Просто в нас тепер на кухні нова господарка з’явилася. Ну, так і живіть з нею! А мені тут нічого робити!

Свекруха пішла у спальню. На кухні запанувала ніякова тиша. Андрій уткнувся у телефон, Семен Петрович винувато опустив очі. Паша просто обійняв мене.

– Не звертай уваги, – сказав він. – Мама звикне.

– Тільки коли це станеться? – думала я. – Ми вже пів року одружені. Ми пів року живемо у цій квартирі. І я тут роблю те саме, що раніше робила Тамара Іванівна. І щоразу, коли свекор, чоловік чи Андрій хвалять моє куховарство, чи прибирання, свекруха сердиться.

Вона почала конкурувати зі мною з перших днів нашого спільного життя.

Спочатку непомітно перекладала мої речі, переставляла посуд, критикувала прання і куховарство, морщилася від запаху моїх парфумів. Потім ця ворожість стала виразнішою.

Свекруха при мені розповідала Семену Петровичу, що раніше, доки я не з’явилася в їхній квартирі, був справжній порядок. Розповідала, що вона сама, без помічниць з усім справлялася. І при цьому ще працювала.

Я мовчала. Терпіла. Намагалася не попадатися на очі. Робила все тихо та непомітно. Але що більше я намагалася, то гірше ставало.

Через тиждень після тієї історії з тортом Тамара Іванівна зайшла на кухню, коли я розбирала продукти з магазину. Вона сіла навпроти та дивилася на мене впритул.

– Іро, давай прямо. Ти розумієш, що діється? Ти прийшла в цю квартиру і все перевернула. Я тридцять років була господаркою, мене всі слухалися та поважали. А тепер що?

– Тепер мій чоловік тільки про твої котлети й говорить. Паша дивиться на тебе, як на ікону. Навіть Андрій, котрий взагалі ні на що не реагує, просить, щоб ти йому сорочки прасувала. А що я? Я тут зараз ніхто?

– Тамаро Іванівно, – почала я. – Я ж не навмисне.

– Не навмисне? – фиркнула свекруха. – Звичайно, не навмисне! Ти просто хороша господиня та дбайлива дружина. Я все розумію.

– Але, Ірочко, люба, я теж людина! Мені теж хочеться відчувати себе потрібною та важливою, а не зайвою у власному будинку!

Вона замовкла, я присіла поряд із нею.

– Тамаро Іванівно, я вам не недруг і не конкурентка. Мені не треба доводити, що я краща чи гірша. Я просто живу тут, роблю те, що вмію, бо Паша – мій чоловік. І поки це і наш будинок теж. Але я ніколи не хотіла вас образити, чи зачепити.

Вона посміхнулася:

– Це все пусті слова! А насправді ти все під себе переробила! Мої штори зняла, а свої повісила. Мої каструлі в далеку шафу засунула, а свої поставила.

– Навіть пральний порошок змінила! Я тепер повинна у власній квартирі до твоїх порядків пристосовуватися?

Я зітхнула, бо так утомилася від цього нескінченного почуття провини.

– Тамаро Іванівно, а коли ви востаннє в театр ходили, чи на виставку? Ви завжди так любили книжки, казали, що у молодості навіть вірші писали.

Вона спохмурніла:

– До чого тут це?

– До того. Ви все життя віддали будинку, сім’ї та побуту. А коли ви востаннє думали про себе? Коли вам було добре, просто так. Коли ви жили просто для себе?

Вона мовчала. А я продовжила:

– Давайте чесно. Ви хочете відчувати себе важливою та потрібною. Але чому ви думаєте, що це можливо тільки через їжу та чисті підлоги? Тамаро Іванівно, дайте мені побут.

– А самі займіться тим, на що ніколи не було часу. Семен Петрович казав, що ви мріяли на курси мистецтвознавства піти. То йдіть! Ходіть в музеї, читайте, спілкуйтеся з подругами. Живіть для себе, нарешті!

В очах свекрухи промайнуло здивування. Чи образа? А може, то була просто розгубленість.

– Ти мене виживаєш із дому, – тихо сказала вона. – Оце так … молодець нічого сказати, звичайно, красиво все обставила!

– Я вас не виживаю! – Спробувала виправдатися я. – Я хочу, щоб нам усім було добре! Щоб ви відпочили від цієї вічної кухні!

– Щоб не дивилися на мене, як на недруга! Тамаро Іванівно, я вам не суперниця! У нас просто різні ролі у цьому будинку.

Свекруха встала з кам’яним обличчям.

– Значить, так! Я не житиму там, де мені вказують моє місце! Я не терпітиму, що у власному будинку я всім заважаю! Нехай Семен Петрович та хлопчики вирішують – або я, або ти, Ірино. Третього не дано!

Свекруха пішла. А ввечері, коли всі зібралися на кухні, вона оголосила:

– Я їду до подруги Людмили. Їду на місяць. Може, й довше. Вирішуйте самі, як тут жити. Якщо захочете, щоб я повернулася, зателефонуйте, поговоримо. Але я маю знати, що мені тут раді.

Семен Петрович кивнув:

– Добре, Томо. Відпочинь. Провітрися.

Свекруха здивовано глянула на чоловіка, вона явно розраховувала, що її вмовлятимуть залишитися.

Але ні, Паша промовчав, а Андрій взагалі уткнувся у телефон.

Свекруха швидко зібрала дві валізи та сумку. Я запропонувала їй допомогти, але вона відмовилася. Вже на порозі вона мені сказала:

– Думаєш, що перемогла? Думаєш, вони тебе обрали?

– Тамаро Іванівно, тут ніхто нікого не обирає, – сказала я. – І якщо вам важко це прийняти, то вам справді потрібний відпочинок.

Минуло два тижні. Паша іноді питав у батька, чи дзвонила мати. Семен Петрович відповідав коротко, мовляв, дзвонила, все нормально, живе у Людки, гуляє музеями. Я чекала, що хтось скаже, поїхали за нею, умовимо повернутись. Але ніхто не говорив.

Через три тижні я сказала чоловікові:

– Пашо, може, таки з’їздимо до мами? Поговоримо?

Він щиро здивувався:

– Навіщо? Вона звикла все контролювати та всіх опікуватися. А коли зрозуміла, що більше не може це робити, злякалася та втекла.
***
За місяць Тамара Іванівна зателефонувала сама, попросила Семена Петровича забрати її. Вона повернулася тиха і мовчазна. Я накрила стіл. Тамара Іванівна сіла, помовчала, потім сказала:

– Я думала, ви приїдете мене вмовляти повернутись, чому ніхто навіть не спробував?

А я й не знаю, як відповісти їй на це запитання, щоб вона і зрозуміла, і не образилася! Що можна сказати в цьому випадку? Дайте слушну пораду!

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не проґавити нові публікації!

You cannot copy content of this page