Юлія вимкнула комп’ютер і потягнулася. День видався важкий — презентація для клієнта затягнулася, потім нарада, потім правки в договорі. Голова гуділа, плечі затекли. Хотілося дістатися додому, прийняти душ і впасти на диван із книгою.
Двокімнатна квартира на бульварі Лесі Українки стала її фортецею два роки тому. Юлія довго збирала гроші, брала іпотеку, але коли нарешті отримала ключі від свого житла, відчула таке полегшення, немов скинула з плечей важкий рюкзак. Облаштовувала поступово — купувала меблі, вибирала текстиль, розставляла книги на полицях. Кожен куток тут був продуманий, кожна річ на своєму місці.
Ігоря дівчина зустріла навесні на корпоративі в подруги. Високий, спортивний, з відкритою усмішкою — одразу привернув увагу. Розговорилися біля фуршетного столу, обмінялися номерами. Почали зустрічатися. Ігор виявився уважним — проводжав після роботи, дарував квіти просто так, пам’ятав про важливі дати. Через пів року зробив пропозицію.
Юлія погодилася не одразу. Думала тиждень. Зважувала. У підсумку вирішила — так, ця людина підходить. Спокійний, надійний, без дивацтв. Весілля призначили на наступне літо. Поки наречений продовжував винаймати квартиру на іншому кінці міста, а Юлія жила у своїй.
Місяць тому Ігор попросив:
— Юль, а давай я візьму в тебе запасний ключ? Просто зручно буде — якщо щось термінове, зможу зайти. Або квіти полити, коли ти у відрядженні. Пошту зі скриньки дістати.
Юлія подумала і погодилася. Логічно ж. Скоро одружаться, житимуть разом. Яка різниця, зараз віддати ключ чи через кілька місяців?
— Тільки попереджай, коли збираєшся прийти, — попросила дівчина.
— Звісно, — усміхнувся наречений.
Відтоді Ігор кілька разів заходив — приносив продукти, коли Юлія затримувалася на роботі, один раз справді поливав квіти. Завжди попереджав заздалегідь. Жодних проблем.
Сьогодні дівчина вийшла з офісу близько восьмої вечора. Листопадовий вечір зустрів холодним вітром і дрібним дощем. Юлія натягла капюшон, квапливо дійшла до метро. По дорозі думала про те, що вдома в холодильнику залишилася запіканка — треба тільки розігріти. Потім душ, потім книга. Ідеальний план.
Під’їзд зустрів звичним запахом вогкості та старих батарей. Юлія піднялася на четвертий поверх, намацала в сумці ключі. І завмерла.
Біля дверей стояли три великі сумки й валіза на коліщатках.
Дівчина насупилася. Сусіди, чи що? Але чому біля її дверей? Може, переплутали поверх?
Відчинила замок, ступила в передпокій — і почула голоси. Жіночі. Гучні. Зі спальні.
— Мам, а куди ти праску поставиш?
— Та ось на цей стіл. Зручно ж!
Юлія застигла з ключами в руці. Серце впало вниз. Що відбувається?
Скинула куртку на вішалку й повільно пройшла в коридор. Двері в спальню прочинені. Усередині поралися дві жінки. Одна старша, років п’ятдесяти, у темно-синій сукні та з акуратною укладкою. Друга молодша, близько тридцяти, у джинсах і светрі.
Юлія впізнала обох. Людмила Петрівна — мати Ігоря. Оксана — його сестра. Бачилися кілька разів, на сімейних вечерях.
Старша жінка розкладала на ліжку якісь речі. Оксана поралася з валізою, дістаючи звідти одяг.
— Вибачте, — голосно сказала Юлія.
Обидві обернулися. Людмила Петрівна посміхнулася, ніби зустріла давню подругу.
— А, Юлечко! Ось і ти прийшла! Ми вже майже все розклали.
— Що… розклали? — повільно перепитала Юлія.
— Ну речі наші. Ми тут трохи розмістимося, поки в нас ремонт.
Дівчина кліпнула. Раз. Другий. Інформація не вкладалася в голові.
— Який ремонт?
— У мене вдома, — охоче пояснила Людмила Петрівна. — Труби прорвало вчора ввечері. Сусіди зверху затопили. Усю квартиру залило! Довелося терміново викликати майстрів. Вони сказали — мінімум тиждень на просушування, потім ремонт. Ну ми з Оксаночкою й вирішили до вас переїхати. Ігорчик ключі дав, сказав, що не проти.
Юлія стояла у дверному отворі й намагалася перетравити почуте. Ігор дав ключі. Без попередження. Просто взяв і віддав матері із сестрою доступ у чужу квартиру.
— Ігор знає, що ви тут?
— Звісно! Це ж він нам ключик передав. Сказав, розміщуйтеся спокійно.
— А мене попередити не міг? — голос звучав рівно, але всередині закипало щось гаряче і неприємне.
Людмила Петрівна знизала плечима.
— Юлечко, ну ми ж практично рідня! Скоро весілля! Чого церемонитися? Ігорчик сказав, що ти не проти.
— Він помилився.
Усмішка на обличчі Людмили Петрівни стала натягнутою.
— Тобто як?
— Він помилився. Я проти.
Оксана, яка до цього мовчки слухала діалог, втрутилася:
— Юлю, ну не будь же ти такою! У нас квартира залита! Нам нікуди йти! Хочеш, щоб мама в готелі жила?
— Можете винайняти квартиру подобово. Їх повно в інтернеті.
— Та ти що! Це ж гроші! — обурилася Оксана. — Навіщо витрачатися, якщо в тебе дві кімнати?
Юлія пройшла в спальню, оглянула ліжко. Постільну білизну змінили. Та, що була вранці — її улюблений комплект із лавандовим малюнком — зникла. Замість неї лежало щось бежеве та незнайоме.
— Де моя білизна?
— А, ми зняли, — безтурботно відповіла Людмила Петрівна. — Попрали вже, он у ванній сушиться. Незручно ж на чужій спати!
— Це моє ліжко.
— Ну так ми тут тимчасово! Тиждень-другий, і з’їдемо!
Юлія вийшла зі спальні, пройшла на кухню. На плиті стояла каструля. Усередині — щось із м’ясом. Поруч на столі — пакети з продуктами. Хліб, молоко, овочі. У холодильник запхнули свої запаси, потіснивши Юлині контейнери.
Дівчина відчинила холодильник. Її запіканка зсунута на нижню полицю, майже до морозилки. На верхній тепер красувався судок із незрозумілим салатом.
— Людмило Петрівно, — покликала Юлія.
Та вийшла на кухню, витираючи руки рушником.
— Так, мила?
— Ми не домовлялися, що ви будете тут жити.
— Юлечко, ну що ти, справді! Ми ж скоро одна сім’я! Не виженеш же ти нас на вулицю?
— Я не виганяю. Я прошу знайти інше рішення.
Людмила Петрівна насупилася. Голос став жорсткішим.
— Юлю, у мене квартира затоплена. Мені ніде жити. Ігор сказав, що можна зупинитися тут. Ти хочеш посваритися з нареченим?
— Хочу зрозуміти, чому він не запитав мене.
— Та тому що знав, що ти не відмовиш! Ти ж добра дівчина! — Людмила Петрівна знову посміхнулася, але усмішка вийшла нещирою. — Правда ж?
Юлія дістала телефон і набрала номер Ігоря. Слухавку взяв не одразу.
— Привіт, Юль! Як справи?
— Ігорю, у мене вдома твоя мати й сестра.
— А, так! Я хотів тобі сказати, але ти була на презентації, не хотів відволікати. У мами затопило квартиру, довелося екстрено вирішувати. Я думав, ти не будеш проти.
— Ти думав неправильно.
— Юль, ну це ж моя мама! І сестра! Невже ти відмовиш їм у допомозі?
— Допомогти можна по-різному. Але селити їх у мою квартиру без мого відома — це нахабство.
— Юлю, не починай. Будь ласка. Вони пробудуть тиждень, максимум два. Потім з’їдуть. Ти ж розумієш, що їм справді нікуди йти?
— Розумію. Але це не дає права вдиратися в мій простір.
Ігор зітхнув. У слухавці почулися голоси — мабуть, наречений був не сам.
— Юль, я зараз зайнятий. Давай увечері спокійно все обговоримо. Гаразд?
— Ігорю…
— Юль, справді, не можу зараз говорити. До вечора.
Зв’язок перервався. Юлія подивилася на телефон. Руки тремтіли. Усередині клекотіла суміш злості, подиву й образи.
Людмила Петрівна стояла у дверях кухні, схрестивши руки на грудях.
— Ну що, поговорила? Ігорчик усе пояснив?
— Пояснив.
— От і добре! Тоді не будемо сваритися. Ми з Оксаною займемо твою кімнату, а ти можеш спати у вітальні. Диван зручний, правда?
Юлія повільно повернулася до майбутньої свекрухи. Дивилася довго, не відриваючись. Людмила Петрівна витримала погляд секунд п’ять, потім відвела очі.
— Я буду спати у своїй кімнаті. У своєму ліжку. А ви знайдете інше місце.
— Юлю, ми вже все розклали!
— Зберете назад.
— Ти серйозно? — у голосі Людмили Петрівни з’явилися сталеві нотки.
— Абсолютно.
Оксана вийшла зі спальні, стала поруч із матір’ю.
— Слухай, Юлю, ну ти просто якась жадібна! Квартира велика, місця вистачить усім!
— Квартира моя. Я не запрошувала вас.
— Але Ігор запросив!
— Ігор не має на це права.
— Як це не має?! Він твій наречений! Ви скоро одружитеся!
— Поки ми не одружені, ця квартира належить лише мені. І я вирішую, хто тут житиме.
Людмила Петрівна зробила крок уперед. Обличчя почервоніло, очі звузилися.
— Значить, ти виганяєш нас на вулицю? У таку погоду? Коли в нас квартира залита?
— Я не виганяю. Я прошу вас поважати мій простір і знайти інший варіант.
— Іншого варіанту немає!
— Є. Готелі, орендовані квартири, хостели. На будь-який бюджет.
— Та як ти смієш! — скипіла Оксана. — Моя мати — літня людина! Їй потрібен комфорт!
— Тоді забезпечте їй цей комфорт самі. Але не за мій рахунок.
Людмила Петрівна розвернулася і пішла в спальню. Голосно грюкнула дверима. Оксана кинула на Юлію злісний погляд і попрямувала за матір’ю.
Юлія залишилася на кухні. Сіла на стілець, поклала руки на стіл. Пальці стиснулися в кулаки, потім розтиснулися. Дихання вирівнювалося повільно.
Через десять хвилин двері спальні відчинилися. Людмила Петрівна вийшла, тягнучи за собою валізу. Обличчя кам’яне, губи стиснуті в тонку лінію. Оксана слідом, із двома сумками.
— Ну що ж, — холодно промовила Людмила Петрівна. — Запам’ятаємо твою гостинність, Юлечко. Дуже запам’ятаємо.
— До побачення, Людмило Петрівно.
— Ігорчику я все розповім. Усе! Подивимося, як він поставиться до такої поведінки нареченої!
— Розкажіть.
Людмила Петрівна схопила сумку, що залишилася, і вийшла в коридор. Оксана затрималася на порозі.
— Знаєш що, Юлю? Ти залишишся сама. Ігор не пробачить тобі такого ставлення до його сім’ї.
— Можливо.
— Ще пошкодуєш!
— Побачимо.
Оксана грюкнула дверима так, що затремтіли шибки у вікнах. Юлія сиділа нерухомо, слухаючи, як унизу грюкають під’їзні двері.
Тиша. Нарешті тиша.
Юлія пройшла в спальню. Ліжко все ще було застелене чужою білизною. Дівчина зняла підковдру, простирадло, наволочки — усе в кошик для прання. Дістала з шафи свій комплект, акуратно застелила постіль. Розгладила складки, поправила подушки.
Потім перевірила холодильник. Чужий салат відправився у сміттєве відро. Контейнери переставила на свої місця. Запіканку повернула на верхню полицю. Все як було.
На кухні стояла каструля з м’ясом. Юлія подумала секунду, потім вилила вміст у раковину. Увімкнула воду, змила залишки. Каструлю вимила й прибрала на балкон — нехай Людмила Петрівна колись забере.
Телефон задзвонив близько дев’ятої вечора. Ігор.
— Юль, мама мені все розповіла! Що сталося?!
— Те, що ти чув від Людмили Петрівни.
— Ти справді вигнала мою матір?! У таку погоду?!
— Я не виганяла. Я попросила залишити мою квартиру, куди вони прийшли без мого дозволу.
— Юлю, у мами квартира залита! Їй нікуди йти!
— Ігорю, є готелі, орендоване житло, хостели. Твоя мати доросла жінка, розбереться.
— Ти неймовірно егоїстична! Знаєш про це?
— Можливо. Але це моя квартира. І я не давала згоди нікому тут жити.
— Я твій наречений! Я маю право давати ключі своїй сім’ї!
— Ні, Ігорю. Не маєш. Ключі я дала тобі, а не твоїй матері й сестрі.
Наречений замовк. Дихав важко, стримуючи роздратування.
— Юль, давай спокійно поговоримо. Приїду зараз, обговоримо все.
— Не треба приїжджати.
— Чому?
— Тому що мені потрібно подумати.
— Про що подумати?!
— Про багато що, Ігорю. До побачення.
Дівчина відключила телефон і поклала на стіл. Встала, підійшла до вікна. За склом накрапав дощ, ліхтарі підсвічували мокрий асфальт. Машини проїжджали повз, залишаючи за собою шлейфи бризок.
Усередині було напрочуд спокійно. Жодної паніки, жодних мук. Тільки чітке розуміння — так більше не можна.
Ніч минула без сну. Юлія лежала в ліжку, дивилася в стелю, прокручувала в голові останні місяці. Згадувала знайомство, перші побачення, пропозицію. Згадувала, як Ігор зустрічався з матір’ю щотижня, як Людмила Петрівна постійно телефонувала, цікавилася планами, давала поради.
Тоді здавалося, що наречений просто турботливий син. Тепер усе виглядало інакше. Мати контролювала, а Ігор підкорявся. І чекав того ж від нареченої.
Уранці Юлія встала, прийняла душ, випила каву. Дістала телефон і набрала номер знайомого слюсаря.
— Вікторе Семеновичу, добрий ранок. Мені потрібно поміняти замок. Сьогодні, якщо можливо.
— Здрастуйте, Юліє. Звісно. Через півтори години під’їду.
— Дякую. Буду чекати.
Дівчина поклала слухавку й подивилася на вхідні двері. Завтра Ігор уже не зможе увійти сюди без її дозволу. Ніхто не зможе.
Віктор Семенович приїхав вчасно. Працював мовчки, зосереджено. Через сорок хвилин новий замок був встановлений. Блискучий, надійний, із трьома ключами.
— Готово. Перевірте.
Юлія вставила ключ, провернула. Замок клацнув тихо, плавно.
— Чудово. Дуже дякую.
— Звертайтеся, якщо що.
Слюсар пішов, дівчина зачинила двері й притулилася до них спиною. Видихнула. Довго, повільно.
Телефон розривався весь день. Ігор телефонував разів десять. Людмила Петрівна — разів п’ять. Оксана написала кілька гнівних повідомлень у месенджері. Юлія не відповідала.
Надвечір прийшло смс від нареченого: «Юлю, давай зустрінемося. Поговоримо спокійно. Я розумію, що ти засмучена. Але ми можемо все залагодити».
Дівчина подивилася на повідомлення. Пальці зависли над екраном. Потім вона набрала відповідь: «Зустрінемося. Завтра о сьомій вечора. У кав’ярні на Хрещатику.»
«Добре. Прийду. Люблю тебе».
Юлія не відповіла.
Наступного дня робота йшла як завжди. Юлія здала проєкт, провела переговори з новим клієнтом, підписала договір. Колеги нічого не помітили — дівчина трималася спокійно, впевнено. Ніхто не здогадувався, що всередині давно прийнято рішення.
О пів на сьому Юлія вийшла з офісу і попрямувала до кав’ярні. Листопадовий вечір видався холодним, але без дощу. Небо затягнуло хмарами, ліхтарі вже горіли.
Ігор сидів біля вікна, замовив два капучино. Побачивши наречену, встав, хотів обійняти — Юлія ухилилася і сіла навпроти.
— Привіт, — обережно почав наречений.
— Здрастуй.
— Юль, я хочу вибачитися. Розумію, що вчинив неправильно. Треба було запитати твого дозволу, перш ніж давати ключі мамі.
— Треба було.
— Просто все сталося так швидко. Мама подзвонила, сказала, що квартиру затопило. Паніка була. Я розгубився. Хотів допомогти. І подумав, що ти не будеш проти. Адже скоро весілля, ми станемо однією сім’єю.
Юлія слухала мовчки. Дивилася на нареченого — знайоме обличчя, звичні риси. І не впізнавала.
— Ігорю, ти дав ключ від моєї квартири, не спитавши мене. Твоя мати й сестра прийшли туди, розклали речі, поміняли білизну на моєму ліжку, зайняли холодильник. Людмила Петрівна сказала, що я повинна спати у вітальні, тому що вони займуть спальню. Це нормально, на твою думку?
Наречений відвів погляд.
— Мама, звісно, перегнула. Але ти ж знаєш, яка вона. Звикла командувати. Це просто характер.
— Характер не виправдовує хамства.
— Юль, ну вона ж не зі зла! Просто хотіла влаштуватися зручніше!
— У моїй квартирі. Без мого дозволу.
— Ну добре, добре! Мама неправа, я не правий. Визнаю. Але давай не будемо з цього робити проблему. Ми одружимося через пів року, і такі ситуації більше не повторяться.
— Не повторяться?
— Звісно. Я буду радитися з тобою з усіх питань. Обіцяю.
Юлія взяла чашку з капучино, зробила ковток. Кава була гарячою, обпікала губи. Поставила чашку назад.
— Ігорю, весілля не буде.
Наречений завмер. Кілька секунд мовчав, перетравлюючи почуте.
— Що?
— Я скасовую весілля.
— Юлю, ти серйозно? Через одну дурну сварку?
— Через те, що я нарешті зрозуміла: ми не підходимо одне одному.
— Не підходимо?! Ми пів року зустрічалися! Усе було чудово!
— Усе було чудово, поки я не побачила, як ти ставишся до моїх кордонів. Ти дав ключі від моєї квартири, не спитавши. Ти захищаєш матір, яка нахабно вдерлася в мій простір. Ти не бачиш проблеми в тому, що сталося. Для тебе це дрібниця. Для мене — ні.
Ігор провів рукою по обличчю. Нервував, не знаходив слів.
— Юлю, ну давай обговоримо спокійно! Не треба рубати з плеча!
— Я все обдумала. Рішення прийняте.
— Але обручка! Запрошення! Ресторан вже заброньовано!
— Скасуєш. Або перенесеш на іншу наречену.
— Юлю!
Дівчина дістала із сумки маленьку коробочку. Відкрила, дістала заручальну обручку. Поклала на стіл перед нареченим.
— Забери.
Ігор дивився на обручку, потім на наречену. Обличчя зблідло.
— Ти справді це серйозно.
— Абсолютно.
— А як же… як же я?
— Ти знайдеш іншу. Яка не заперечуватиме проти візитів Людмили Петрівни.
— Юлю, ти помиляєшся! Ми можемо все виправити!
— Ні, Ігорю. Я помилялася. Помилялася, коли погодилася вийти за тебе. Але краще зрозуміти це зараз, ніж через рік після весілля.
Дівчина встала, накинула куртку.
— Пробач. Бажаю тобі щастя.
— Юлю, почекай!
Але Юлія вже йшла до виходу. Не оглядалася. Штовхнула двері кав’ярні, вийшла на вулицю. Холодне повітря вдарило в обличчя, але дихалося легко. Неймовірно легко.
Удома дівчина скинула чоботи, повісила куртку. Пройшла на кухню, заварила чай. Сіла біля вікна, закутавшись у плед. За склом місто жило своїм життям — машини їхали, люди поспішали у своїх справах. Десь горіли вогні, десь грала музика.
Телефон лежав на столі. Екран загорявся — дзвінки, повідомлення. Юлія не дивилася. Просто сиділа, пила гарячий чай, дивилася у вікно.
Ігор дзвонив ще кілька днів. Писав довгі повідомлення, просив зустрітися, пояснитися. Людмила Петрівна залишала голосові — звинувачувала в невдячності, егоїзмі, черствості. Оксана надсилала гнівні тексти в месенджерах.
Юлія мовчала. Не відповідала, не виправдовувалася, не пояснювала. Просто заблокувала всі контакти й продовжувала жити.
Через тиждень колега на роботі запитала:
— Юль, а як весілля? Скоро ж, так?
— Скасувала, — спокійно відповіла дівчина.
— Що?! Чому?!
— Зрозуміла, що помилилася в людині.
Колега хотіла розпитати детальніше, але Юлія перевела розмову на робочі теми. Особисте життя обговорювати не хотілося.
Удома стало тихо. По-справжньому тихо. Ніхто більше не приходив без попередження. Ніхто не розкладав чужих речей, не міняв постільну білизну, не займав холодильник. Юлія поверталася з роботи й знала — за дверима на неї чекає порядок. Її простір. Її правила.
Вечорами дівчина читала, дивилася фільми, готувала вечерю. Іноді кликала подруг — влаштовували посиденьки, обговорювали новини, сміялися з дурниць. Життя йшло своїм плином, спокійно й розмірено.
Через місяць зателефонувала мама.
— Юлечко, ти як? Ігор більше не дзвонить?
— Ні, мам. Усе скінчилося.
— І як ти? Не сумуєш?
Юлія задумалася. Сумно? Ні. Прикро? Теж ні. Полегшення? Так, мабуть.
— Ні, мам. Не сумно. Навпаки, добре.
— От і правильно. Значить, він не твій був. Твій ще зустрінеться.
— Можливо. А може, й не зустрінеться. І це теж нормально.
Мама засміялася.
— От і розумниця. Головне — сама себе не втрать.
Після розмови Юлія сіла біля вікна з чашкою зеленого чаю. Листопад змінився груднем, за вікном падав перший сніг. Великі пластівці повільно опускалися на землю, вкриваючи місто білим покривалом.
Дівчина дивилася на сніг і думала — як же добре, що вона вчасно зрозуміла. Вчасно побачила, хто є хто. Вчасно зупинилася.
Квартира, як і раніше, була її фортецею. Затишною, тихою, світлою. Тут ніхто не командував, не диктував правил, не порушував кордонів. Тут був тільки порядок. Юлін порядок.
І цього було достатньо.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
