Його забрали з дитячого будинку, коли йому було два роки. А до дитячого будинку він потрапив з поліції, коли патрульні знайшли його на вулиці.
Скруток, який заходився плачем, лежав на лавці у парку. Там, де збиралися любителі біленької, щоб відзначити свої щоденні свята.
Названі батьки у ньому душі не чули. Любили й старанно приховували, що він прийомний. Тому й переїхали в інше місто, щоб він ніколи не дізнався, що не рідний їм.
Але в школі, де він навчався, хтось дізнався про це і постарався рознести всім довкола. Незабаром дитину почали дражнити вуличним підкидьком, знайденцем.
Сміялися, знущалися, тицяли пальцями та лупцювали. За що і чому він так і не зміг зрозуміти. Адже він ріс спокійною і мовчазною дитиною.
Тому батько, коли дізнався про те, що відбувається в школі, відвів його в секцію з боксу. До свого гарного знайомого. Там його нещадно лупили, намагаючись збити з ніг.
А він вставав, посміхався, і йшов уперед. Для нього після шкільних знущань це було, як відпочинок.
І незабаром він навчився не просто давати здачі, а стирати нахабну усмішку з облич тих, хто знущався з нього. Він став грозою школи.
Після закінчення він вступив до університету на факультет зоології. Закінчивши його, влаштувався в експедицію.
Назад повернувся перспективним та цілеспрямованим співробітником одного з журналів про тварин, працівником університету та величезного зоопарку.
Все, начебто, добре. Але тут захворіла мама. Він, покинувши університет, сидів із нею цілодобово, намагаючись написати чергову статтю для журналу.
Мама занедужала, як не стало батька. Той пішов раптово. Просто інф аркт за кермом вантажівки, на якій він працював.
Після того як поховав і маму, він переїхав в їхню квартиру. Тут все нагадувало про тих, кого він любив більше життя і хто зробив для нього все. Він тяжко переживав їх втрату.
Щоб не бути самотнім, він підібрав перше маленьке сіреньке кошеня.
– Ходімо, знайдо, – сказав він, – не плач, тепер все буде добре. Адже я теж колись був вуличним знайдою.
То був перший. Незабаром у його двокімнатній квартирі була купа котів і собак. Він намагався добре доглядати всіх, виносити наповнювач, вигулювати, тягати до ветеринара. Так і минали роки.
У турботах про вуличних та домашніх тварин, у роботі в університеті, куди він повернувся, та у журналі. А з особистим життям було не дуже.
Ні, він знайомився, звісно, з жінками. Але все закінчувалося, коли вони приїжджали до нього додому. Знаєте, є такі чоловіки – горе від розуму.
Ось він такий і був. Ну не міг він навести лад удома. Не виходило, хоч намагався. І жінки, увійшовши в його маленьку квартирку та відчувши запах, побачивши бардак і почувши гавкіт і нявкання, вернули носом і більше не відповідали на його дзвінки.
Тому до рубежу п’ятдесяти він підійшов одинаком. З гарною зарплатою, посадою в університеті та читачами у журналі. Що, втім, ніскільки не допомагало чомусь у справах любовних.
Це побачення він призначив по фото в інтернеті на сайті знайомств. Дуже вона йому сподобалася. А коли прийшов у ресторан, де призначили побачення, і сів за столик, то одразу спітнів.
Навпроти нього сиділа красуня років сорока з довгими ногами, доглянутим обличчям та сукнею від Кутюр.
– Господи, – подумав він, – знову марно витрачений час. Навіщо такій гарній і молодій – потяганий, не молодий чоловік із купою тварин у маленькій квартирі.
Вони посиділи, перекусили та трохи хильнули. Чисто символічно. Вона дивилася на нього і не розуміла, навіщо погодилася на це побачення. Адже були пропозиції й кращі.
Все ж таки, щось утримувало її від того, щоб встати та піти зараз же. Може, зовсім беззахисна дитяча посмішка, що блукала на його губах?
– Чи юродивий, – подумала вона. – Чому він так усміхається, і чому я досі сиджу і слухаю про його поїздки за кордон…
Але тут раптом почула:
– Ви, звичайно, вибачте. Я розумію, що я вам не пара і більше ви не дасте відповіді на мої дзвінки. Тим більше, що вдома у мене бардак та купа котів та собак.
– І він усміхнувся.
– Брешете. Ну навіщо ви брешете? Навіщо? – обурилася вона. – Як не гарно. А якщо я зараз встану, і ми поїдемо до вас додому? Вам потім не буде соромно за те, що збрехали?
– Вибачте, – здивувався він і підвівся.
– Це ж все неправда щодо котів і собак? – Перепитала вона, вирішивши пом’якшити тон.
– Я готовий поїхати негайно і довести, що говорю правду, – відповів він.
Вони підвелися і, розплатившись, пішли до його маленької машини. Коли піднялися на другий поверх, і він відчинив двері, в ноги йому кинулися четверо котів і троє собак. Потім вони дивилися на неї…
– Боже мій! – сплеснула вона руками. Сім пар очей дивилися знизу вгору. – Отже, все, що ви говорили, правда?
– Звичайно, – відповів він. – Вони всі вуличні знайди, як і я.
– Як це? – Здивувалася вона.
– Знайди ми з ними, – посміхнувся він, – мене в школі так і звали – Знайда.
Пройшовши в кімнату, він змів у пакет сміття зі столу, запропонував їй сісти й почав метушитися, розставляючи тарілки та закуски з холодильника.
А потім сів навпроти та почав свою розповідь…
Коли її обличчя стало кам’яним, а очі почервоніли, вона попросила налити чогось міцнішого. І тоді він дістав пляшку старого французького червоного. Добре, що гроші йому дозволяли.
– Не до цієї нагоди, – зауважила жінка. – Налийте мені біленької.
Хильнувши, вона нарешті спромоглася взяти серветку з сумочки та витерти очі, з яких градом полилися сльози.
– Дуже вже біленька у вас міцна, – сказала вона.
А він сів на своє місце і продовжував розповідь. Він говорив і говорив. Напевно, вперше в житті довіряючи свою історію сторонній людині.
І тут вона побачила, що під її ногами сім пар очей дивляться на неї з надією та зі страхом.
– Ах ви, мої хороші, – сказала вона. – Зараз, зараз я все зроблю. Ви вже вибачте мені, – повернулась вона до Знайди, – але є в нас дуже термінова справа, – вона посміхнулася.
– А чи не знайдеться спортивного костюма? – Раптом запитала вона його.
Він здивувався і приніс їй із гардероба старий, розтягнутий на колінах костюм. Вона вийшла у ванну кімнату і переодяглася. А як повернулася, то сказала йому:
– Зараз мені допомагатимете, – і почала прибирання з вигрібання наповнювача з котячих лотків.
А коли вона пішла виносити сміття, біля дверей стали всі чотири кішки й три собаки. Вони дивилися знизу вгору. Сім стривожених пар очей, сповнені страху та наміру не випустити її з квартири…
Вона засміялася.
– Слово честі, – вона присіла і, відклавши вбік повні пакети, стала всіх гладити. – Слово честі, я зараз повернуся, обов’язково! І тоді… вони розступилися!
Коли вона повернулася, то насамперед запитала у Знайду:
– А скажіть чесно, адже ви не читали мого резюме на сайті знайомств?
Він зніяковів, і знову дитяча усмішка змінила його обличчя.
– Та я, щиро кажучи, і не прочитав. Дуже мені фотографія сподобалася. Ось я й зателефонував.
– Ясно, – відповіла вона.
– А якби прочитали, то побачили б, що я ветлікар, кандидат наук та власниця великої клініки для тварин.
– Ух ти, – видихнув він.
Вона посміхнулася і, підійшовши, поцілувала його в губи. І собаки застрибали та загавкали радісно. А кішки всі четверо терлися об її ноги.
– Ну, ходімо, – сказала вона. – Треба приготувати щось на ранок. Тому що мені рано вставати, й настав час подумати про сніданок.
З того часу в його маленькій квартирі стало чисто, затишно і запахло смачною їдою. Коти та собаки погладшали й розлінилися. А ще за кілька місяців вони переїхали у велику простору квартиру у центрі міста.
Знайденець Назар не розумів чому, як і за що на нього впало це щастя. Зате його, тобто, тепер їх вихованці, розуміли.
Адже вони теж можуть просити для своїх улюблених людей удачі, щастя і всього, всього. І іноді котячі ангели чують їхні молитви. І допомагають тому, за кого просять. Іноді…
Якщо сподобалася публікація, ставте вподобайки та пишіть свої слушні думки в коментарях!
