– Знав я, що ти, Петя, каламутна людина, але не настільки ж! Позорище яке! Як це ти додумався з вдови вигаданий обов’язок вимагати? І синочка навчив

Михайло Андрійович зовсім трохи не дотягнув до пенсії. Менш як рік. А в них із дружиною було стільки планів!

– Ось, Тамара, вийду на пенсію, звільнятися не стану – поки сили ще є, попрацюю. Житимемо, як і раніше, на зарплату, а пенсію свою відкладатиму.

– За рік достатньо збереться, щоб і лазню на дачі відремонтувати, і поставити нову теплицю.

Дачний будиночок та квартиру вони зовсім недавно відремонтували, машину поміняли, та подальші плани будували. Але, як кажуть, людина припускає… Загалом, залишилася Тамара Василівна у шістдесят два роки вдовою.

Роман – їхній єдиний син – із Києва приїхав, усе організував, матір підтримав. А коли на дев’ять днів знову приїхав, сходили вони з матір’ю до нотаріуса – Рома відмовився від частки спадщини.

Вирішив, що нехай усе матері лишиться, у нього в столиці й робота хороша, і квартира своя.

Єдине – Тамара Василівна попросила його забрати батькову машину:

– Я досі кермувати не навчилася, тепер вже точно не навчуся. Ти забери її. Хочеш – сам їзди, хочеш – продай. З’явиться незабаром онук чи онучка, купіть все, що буде потрібно – це подарунок від діда.

Син поїхав, і лишилася Тамара Василівна одна. Спершу важко було. Потім потроху звикла. Сестра допомогла, подруги, та робота.

Тамара Василівна, попри те, що вже була на пенсії, продовжувала працювати – викладала у дитячій музичній школі.

А коли навчальний рік скінчився, вона поїхала на дачу.

Ось туди й з’явився до неї Петро – чоловік двоюрідної сестри Михайла Андрійовича. Приїхав без дзвінка, без попередньої домовленості – як сніг на голову впав.

Тамара Василівна його прийняла – запропонувала чаю. Він відмовився. Оглянув дачу, спитав, чи ставитиме вона теплицю, чи ремонтуватиме лазню.

– Теплиця мені не потрібна. Мені й так вистачить, – відповіла господиня. – Я цього року посадила всього трохи, тільки, щоб земля не простоювала.

– А лазню Рома обіцяв наступного року відремонтувати, коли приїде у відпустку із дружиною та сином.

Петро все це вислухав, сів у альтанці на лаву і, відкашлявшись, почав:

– Я ж до тебе, Тамара, у справі приїхав. Михайло в мене незадовго до того самого… гроші позичив. Обіцяв віддати, та не зміг. А сума чимала, щоб втрачати. Так що давай з тобою якось це питання вирішимо.

– І скільки він тобі винен? – Запитала Тамара Василівна.

– Двісті тисяч.

– Нічого собі! – ойкнула вона. – А навіщо брав, не сказав?

– Та я не питав, – відповів Петро.

– Здивував ти мене, Петре. Перший раз я про такий обов’язок чую. Мишко мені нічого не говорив. Адже він взагалі в борг ніколи не брав, казав, що треба вміти жити на свої.

– Ну, виходить, що говорив одне, а робив інше, – сказав Петро. – То що з грошима? Коли ти зможеш віддати?

– Та не маю я зараз такої суми, — сказала жінка. – А мені восени ще пам’ятник треба ставити. Треба подумати та з Ромою порадитись.

– Добре, подумай. Тільки недовго – мені дуже потрібні гроші. Може, ти поки що розписочку мені напишеш, що визнаєш обов’язок покійного чоловіка і зобов’язуєшся повернути?

– Стривай, Петре. Я ж тобі сказала, що треба з сином порадитись. До речі, а з Михайла ти розписку взяв? – Запитала Тамара Василівна.

– Ні, не брав. Хто ж знав, що так вийде? – відповів родич.

Петро поспішав на автобус, тому довше затримуватись у дачному селищі не став.

А коли він поїхав, Тамара Василівна задумалася:

– Сума велика – на абищо її не спустиш, тобто, якщо й брав Михайло гроші у борг, то на щось серйозне. Але жодних великих покупок ми протягом того року не робили.

– Нікуди, окрім дачі, не їздили. І якби гроші у чоловіка були, він не став би будувати плани про нову теплицю та ремонт лазні на той час, коли почне пенсію отримувати. Щось не в’яжеться.

Цього ж вечора вона зателефонувала синові, розповіла про несподіваного кредитора.

– Справді, щось дивне, – погодився Роман. – А ти нікому не казала, що у тебе в банку чотириста тисяч лежать?

– Звісно, ​​ні. Я їх взагалі не планую чіпати, – відповіла мати.

– Ось і не кажи нікому.

А через три дні до Тамари Василівни на дачу з’явився ще один непроханий гість – Микита – син того самого Петра, троюрідний племінник Михайла.

– Тітко Тамара, – почав він без жодних передмов. – Розумієте, неприємність яка – дядько Мишко позичив у мене п’ятдесят тисяч, але так і не віддав.

– А я зі своєю дівчиною у відпустку до Туреччини збираюся – мені гроші потрібні. Ви поверніть борг, будь ласка.

Ось Микиті Тамара Василівна точно не повірила. Хлопець зовсім нещодавно закінчив коледж. У той час, коли її чоловік, за словами Микити, взяв у нього борг, племінник навіть не працював.

– Микито, у мене зараз грошей немає. Ти вже позич десь, якщо тобі терміново треба. А на сорок днів Рома зі столиці приїде, він на той час машину продасть, привезе гроші – ось тоді й розрахуємось.

Поговоривши увечері із сином, Тамара Василівна наступного дня поїхала до міста і зробила те, що давно збиралася зробити – розібрала стіл чоловіка. І знайшла дуже цікаву річ.

А невдовзі у їхній квартирі на сороковини зібралися родичі. Згадували Михайла Андрійовича добрим словом.

– Мені дядько Михайло допоміг на роботу влаштуватися – я тоді два місяці після скорочення вдома сидів, нікуди не брали.

– А він зателефонував до свого друга і домовився за мене, – сказав Єгор – теж племінник Михайла, син його рідного брата.

– А нам допоміг ремонт у квартирі зробити, – додала сестра Тамари Василівни.

– І в борг у нього завжди можна було перехопити. Ніколи не відмовляв. Тільки в записник свій записував – кому дав і скільки, – пролунав чийсь голос.

– А він у когось із вас у борг брав? – Запитав Роман.

– Та ніби ні, – сказав Микола – брат Михайла. – Він умів з грошима поводитися.

– А ось місяць тому до мами прийшли двоє з тих, хто тут сидить, і заявили, що батько в них у борг узяв і не повернув. Скільки він у вас, дядько Петю, взяв? Двісті тисяч? А у вашого сина – п’ятдесят?

– Так, узяв. Сказав, що віддасть, але не встиг, – впевнено відповів Петро.

– А коли взяв, не пам’ятаєте? – знову запитав Роман.

– Чому не пам’ятаю? Пам’ятаю! У середині липня. Приблизно п’ятнадцятого числа.

– Петя, ти що нісенітницю несеш? – перервала його дружина. – Ти торік із травня до вересня не працював. Які двісті тисяч? Ти таких грошей у руках ніколи не тримав!

– А ти, Микито, дивлячись на батька, теж брехати вирішив? Щоб Михайло в тебе гроші позичав? Ви зовсім совість втратили? Сором який! Мало вам Михайло допомагав? – вичитувала вона чоловіка та сина.

У кімнаті зчинився галас. Роман попросив усіх заспокоїтись.

– Батько у фінансових справах був дуже обережний. Все записував ось у цей блокнот: кому дав у борг, скільки, на який термін.

– Якщо людина борг повернула, зазначав, що в розрахунку. І ось із цих записів видно, що йому залишилися винні дві людини: дядько Петро – сімдесят тисяч і Микита – тридцять.

Петро і Микита зіщулилися під осудливими поглядами рідні.

– Так, – сказав Микола, – знав я, що ти, Петя, каламутна людина, але не настільки ж! Позорище яке! Як це ти додумався з вдови вигаданий обов’язок вимагати? І синочка навчив!

– Не вчив я його, – відповів Петро.

– Микито, виходить, ти сам додумався? – Запитала його мати.

– Ні. Я чув, як батько своєму приятелю вихвалявся, що незабаром йому тітка Тамара гроші віддасть.

– А ти теж вирішив “потурбуватися” і гроші з тітки здерти, – сказав Микола. – Так, татко і синок – два чоботи до пари. Місяць вам даємо, щоб Тамарі борги повернули. Інакше виженемо з родини, та ще й з ганьбою.

Гроші вони повернули – Микита весь місяць працював у дві зміни, а Петру довелося брати кредит.

Гроші повернули, а ось повагу до себе – ні. Не дарма кажуть, яке коріння, таке й насіння…

Пишіть в коментарях свої думки з приводу цієї ситуації. Ставте вподобайки.