– Знаєш, а ну його до біса, твій притулок, – відповів друг. – Я тепер цього пса за жодні гроші не продам. Ми вечорами такі концерти влаштовуємо!

– Приспати? – Запитав я.

– Так, – відповіла господиня, – він мені не потрібен.

Цуценя тягло мене за халат гострими зубками. У його блискучих пустотливих очах не було й тіні тривоги.

Його не лякали дивні запахи оглядового кабінету, незнайома людина в білому халаті та рідна господиня, яка вирішила його позбутися найрадикальнішим способом.

– Але ж він не має жодних проблем ні зі здоров’ям, ні з агресивністю, – намагався я переконати жінку.

– Ну то й що? Він мені не потрібний!

Насправді проблема у цуценяти була. І велика. Він виявився безпородним та негарним. У пів року всі цуценята виглядають трохи нескладними, бо втрачають милі дитячі форми, але ще не доростають до дорослих параметрів.

Цей песик був куплений на ринку, як грифон – кирпатий маленький песик з жорсткою вовною і грайливою вдачею.

Всі ці ознаки породи у цуценяти були, але на зріст він уже давно переріс найбільшого грифона і невблаганно наближався до мітельшнауцера.

Велика нижня щелепа надавала песику схожість з боксером, а величезні вуха – одне стояче, інше висяче – взагалі були схожі на вуха вівчарки.

Жорстка вовна стирчала під несподіваними кутами. Думаю, якби його виставили на конкурсі “найпотворніший собака”, він би увійшов до п’ятірки лідерів.

– Я хотіла маленьку собачку, – продовжувала скиглити скривджена жінка, – а мені підсунули цього виродка.

– Породистих собак на ринку не купують, – похмуро озвучив я прописну істину.

– Ну, так! А знаєте, скільки вони коштують у розпліднику?

– Знаю, – сердито сказав я.

І задумався. З цієї ситуації було три виходи. Надзвичайно приваблював перший: вилити на тітку флакончик із зеленкою, щоб вона тиждень відмивалася.

Бентежили тільки наслідки у вигляді виклику поліції та неприємностей для клініки. Другий був не настільки радикальним: лише повідомити господині найхолоднішим тоном, що здорових тварин ми не присипляємо.

Наслідки також були малоприємні. Жінка, напевно, знайде іншу клініку, або просто виставить собаку на вулицю. А на дворі морозний січень… Третій вихід був найклопітливішим. Я важко зітхнув і набрав номер притулку для тварин.

– Привіт, Світлано. Господаря для цуценяти знайдеш? Пес, шість місяців, схожий на помісь бульдога з тер’єром, страшний, як я після нічної зміни, але добрий.

– Фото надішлю. До себе взяти не зможеш? Що, знову повна чаша? Гаразд, поки побуде в мене. Тільки ти вже швидше, гаразд? Господар клініки це не вітає.

Закінчивши розмову, я підійняв очі на власницю. Вона дивилася на мене здивованим поглядом. “Просто так собаку не віддасть, – зрозумів я. – Доведеться шукати підхід”.

– Значить так, – у моєму голосі було більше холоду, ніж за замерзлим вікном, – приспати я його, звісно, можу, але оскільки зараз свята ціна буде подвійною.

За вивезення та кремацію теж доведеться доплатити. І за зберігання його бездиханного тіла у холодильнику теж. Машина приїде лише у понеділок. Самі розумієте: новорічні канікули.

– Як так? Це що за неподобство? – рот у горе-господарки гидко скривився.

– Згоден: неподобство, – відповів я. – Але не я тут ціни встановлюю. Тому щоб зберегти ваші гроші, пропоную написати відмову від собаки. Я передам її до притулку, де цуценяті знайдуть нового господаря.

– Нового господаря? – у жінки очі на лоба полізли. – Та кому він потрібен, такий страшненький?
– А може, – тут на її обличчі майнула дрібна підозрілість, – це рідкісна порода? І ви його дорого продасте?

Я подумки ляснув себе по руці, що потяглася до баночки з зеленкою. У голові визначилася думка:

– Спокійно… спокійно… не можна лити на відвідувачів зеленку, викидати їх у вікно і навіть нецензурно висловлюватись. Я професіонал! Я професіонал!

– Можете продати його на ринку, – сказав я. – У нього щеплення є?

– Які щеплення? – У жінки вже голова йшла обертом.

Вона ніяк не могла зрозуміти, що я вирішив врятувати цуценя виключно з гуманних міркувань, і шукала каверзу.

– Ще й за щеплення платити? А без щеплень я його продати не зможу?

– Спробуйте, – байдуже сказав я. – Штраф заплатите, якщо що.

– Ні! – Тітка зняла нашийник, сунула його в сумку, а пса підштовхнула до мене.

– Забирайте це диво. Він і так мені всі меблі погриз. Що треба підписати?

Я зробив фото цуценяти та послав Свєті. Вона обіцяла відразу викласти на сайт. Песика я нагодував і помістив у клітку в стаціонарі.

Відвідувачів більше не було, я сів зручніше, щоб бачити вхідні двері, і заспівав. Є в мене така звичка – виправляти поганий настрій піснею.

Два-три романси, сповнені моїм тягучим баритоном, і життя знову стає терпимим. Головне – спостерігати за дверима, щоб не налякати клієнтів.

– А вже осінь прийшла у мій сааад…

– У – у – у! – долинуло з клітки.

– Диво, ти вмієш співати? – здивувався я. – Ох, ось і ім’я тобі підібралося – Диво! Ну… давай дуетом!

Ми з песиком виконали “Чорнобривці”, потім заспівали “Червону руту”, а на “Ніч яка місячна” так чудово затягували, що я не помітив двері, що відчинилися. Тому, коли пролунали оплески, я підстрибнув від переляку.

– Браво – браво! – задихаючись від сміху, сказав сухенький літній чоловік, який непомітно проник у приміщення. Це був мій друг, клієнт і лікар, Олександр Іванович, для своїх – просто Шурик.

– Шурик, ти мене налякав!

– Це ти мене налякав! Іду мимо, чую – виють! Подумав, що ти остаточно заробився. Ось зайшов дізнатися, чи не потрібна професійна допомога.

– Потрібна! Ще як потрібна! Можеш звірюці дати притулок на тиждень-другий? В нас у притулку знову місць немає.

– Ох, я це даремно запропонував… Ти ж знаєш, як Мухтара не стало, ніяких собак не заводжу…
Мухтара ми з Шуриком поховали минулого року.

Пес забрав у домовину половину серця господаря. Але цуценя треба було кудись прилаштовувати і я додав у голос прохальних нот.

– Але ж це тимчасово! Поки місце не звільниться. Уяви, що це пацієнт, якого тобі впхнули, поки ліжко в терапії не з’явиться.

– Ти про ліжка взагалі мовчи! Хоч тут про роботу не нагадуй. А що то за порода? Якийсь він страшненький…

– Це рідкісна порода! Єдиний екземпляр. Назву ще не придумав, тож сам фантазуй. Його приспати привели.

– А ти знову лишив?

– Знову.

– Добра ти людина, лікарю!

– Не особливо. Я трохи цю тітку зеленкою не облив.

– Ну, не кислотою ж. Гаразд, давай свою собаку. На день-два, не більше. Як звати хоч це диво?

– Так і звати – Диво. Але можеш вигадати щось своє.

– Навіщо? Гарне ім’я. І відповідає. Повідець є?

– Зараз щось зробимо. Господиня все з собою забрала.

– От зараза! Ну гаразд, одягай звіра, поки я добрий. Що ви там із ним співали?

– Ніч яка місячна..!

– Я також спробую. Але врахуй: максимум на тиждень! Як тільки щось звільниться – дзвони!

Коли за кілька днів звільнилося місце, я подзвонив Шурику.

– Знаєш, а ну його до біса, твій притулок, – відповів друг. – Я тепер цього пса за жодні гроші не продам. Ми вечорами такі концерти влаштовуємо!

– Дружина скоро зі сміху живіт надірве, адже, як Мухтар не стало, майже не посміхалася. Пес хоч і страшненький, але такий гуморний!

– Капці приносить, танцює, кожне слово розуміє! Правда, згриз усі табуретки, та й фіг з ними. Онуки тепер мало не щодня приходять, а раніше раз на місяць відвідували! Дякую тобі, друже!

Я поклав телефон і подивився у вікно. Надворі падав сніг, тьмяно світилися новорічні гірлянди на рамі. Чудеса трапляються тоді, коли їх найменше чекаєш…

Врятоване цуценя, Шурик, що знову сміється, і я – ветеринар – випадковий посередник між цими двома долями. Як успішно все склалося! Задзвонив міський телефон. Слухавку взяла моя помічниця Міла.

– Ветклініка, привіт. Так, сьогодні працюємо. Звісно, ​​привозьте. Ні, телефоном нічого сказати не можу, подивимося на місці.

Я відірвався від спостереження за сніжинками, що повільно падали за вікном і подивився на Мілу.

– Дорожня пригода. Собака. Швидше за все, перелом.

– Готуй операційну, Мілочко. Сьогодні гарний день. Давай намагатимемся його не зіпсувати…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші вподобайки та коментарі. Для мене вони дуже важливі!💖