Ми з Михайлом відзначали п’ятнадцяту річницю весілля, сидячи у вітальні за накритим столом.
Чоловік на честь свята приготував вечерю з кількох страв, та відкрив пляшку гарного червоного.
– Шкода, що за стільки років шлюбу ми так і не змогли нажити дітей, – сумно сказала я.
– Мила, не варто засмучуватися, Богові видніше, кому давати дітей, а кому ні, – ласкаво промовив чоловік. – Подивись на це з іншого боку, якби у нас були діти, то ми навряд чи змогли б накопичити на цей таунхаус.
– Може ти й маєш рацію… З дитиною на руках я не змогла б побудувати кар’єру у фірмі, – сумно посміхнулася я.
– Не сумуй, краще подивися, що я купив тобі на річницю, – весело промовив Михайло, і простягнув мені закритий футляр для ювелірних прикрас.
Я з неприхованою цікавістю відкрила коробку, і з подивом вигукнула. Усередині знаходилися масивні, та явно дорогі сережки.
– Дякую, коханий! Вони такі гарні, – захоплено вигукнула я.
– Звичайно, у кожній сережці по натуральному перлу, і діаманти, – самовдоволено промовив чоловік.
– У мене для тебе скромніший подарунок, – винувато промовила я, і простягла Михайлу новий наручний годинник.
Чоловік із вдячністю прийняв його, і поцілував мене в щоку. У цей момент хтось постукав у вхідні двері.
– Блін, це, напевно, наш сусід Денис. Я ще вчора обіцяв повернути йому перфоратор, а сам навіть не користувався ним, – роздратовано промовив чоловік. – Скажи йому, що мене нема вдома. Я завтра повішу полицю, і сам віднесу йому інструмент.
Я мовчки встала з-за столу, і попрямувала до передпокою. Коли я відчинила двері, то з подиву, мало не впала на підлогу.
На ґанку стояла моя молодша сестра Роза. Після сварки, що трапилася незадовго до нашого весілля, ми не бачилися, та не спілкувалися цілих п’ятнадцять років.
– Привіт, сестричка, – тихо сказала Роза.
– Привіт… Що ти тут робиш? – здивовано спитала я.
– Я пішла від Гриші, – похмуро відповіла сестра. – Я не знала, куди ще піти. Окрім мами та тебе, у мене нікого не залишилося. Але, якщо я вам тут не потрібна, то все зрозумію.
Я притягла родичку до себе, і міцно обійняла. Я давно вже пробачила її, та хотіла налагодити стосунки. Проте, зробити це раніше я не могла, бо Роза заблокувала мій номер, та уникала зустрічей.
Ми увійшли у квартиру, та розплакалися. Цієї миті в коридорі з’явився Михайло. Побачивши Розу, його обличчя спочатку витяглося від подиву, а потім спотворилося від гніву.
Чоловік різко розвернувся, і пішов у вітальню. Проте, уникнути товариства родички йому не вдалося.
Ми разом із сестрою сіли за святковий стіл, і Роза розпочала свою розповідь.
– Після нашої сварки я пішла до Грицька, і була в положенні від нього. Він як дізнався, що я чекаю на дитину, відразу ж зробив мені пропозицію.
Я погодилася, і невдовзі ми розписалися. Перші кілька років сімейного життя були просто чудовими, але потім усе змінилося.
Ангеліна, моя дочка, у міру дорослішання все менше і менше ставала схожою на Гриця. Його це дратувало, і він зривав свій гнів на нас.
Коли дочці виповнилося десять років, чоловік відмовився давати гроші на її утримання. Загалом, я не витримала такого життя, і ми з ним розлучилися, – розповіла свою історію гостя.
– Чому ти раніше не пішла від нього? Чому не подзвонила мені, чи матері? – Незрозуміло запитала я.
– У мами й без мене проблем вистачало, а до тебе я піти не наважилася. Після того, що я зробила, навряд чи ти мене пустила б до себе, – похмуро відповіла Роза.
– Я то давно тебе пробачила і хотіла поговорити, але ти мене скрізь заблокувала, і не йшла на зустріч, – щиро зізналася я.
– Ну що сказати… Я була молода, дурна і винна перед тобою, – гірко посміхнулася вона.
Поки сестри розмовляли, Михайло сидів із незадоволеним виглядом, і неквапливо їв. Він не втручався у розмову, і після того, як ми закінчили трапезу, мовчки прибрав зі столу.
Я виділила сестрі кімнату, та допомогла облаштуватись. Вже ближче до півночі я пішла спати.
Чоловік уже лежав у ліжку, та з кислим обличчям читав у смартфоні останні новини.
– Бачу, що ти незадоволений приїздом Рози, – почала я розмову.
– Звичайно, я незадоволений! На відміну від тебе, я не забув, як вона нас обікрала минулого разу, – роздратовано відповів Михайло.
– Це було п’ятнадцять років тому, настав час забути про це. Роза вже подорослішала і виправилася, – впевнено сказала я.
– Люди не змінюються, обікрала один раз, обкраде і другий, – посміхнувся чоловік.
– Припини! Це моя сестра, і я не відмовлюся від неї, так що припинімо цю дурну розмову, – невдоволено промовила я.
– Подивимося, як ти заспіваєш, коли залишишся без грошей та прикрас, – буркнув Михайло, і відвернувся від мене.
Наступного дня він поводився спокійно, і навіть перекинувся парою слів з Розою.
Варто зазначити, що з якоїсь невідомої мені причини, сестра так само не горіла бажанням спілкуватися з Михайлом. Після обіду ми розійшлися по своїм кімнатам.
– Мишко, ти не бачив мої нові сережки? – розгублено спитала я.
– Ні, не бачив, але здогадуюсь, де вони можуть бути, – зловтішно засміявся чоловік.
– На Розу натякаєш? – роздратовано спитала я. – Вона точно не могла їх узяти.
– Довіряй, але перевіряй. Я на твоєму місці зазирнув би до неї в спальню, про всяк випадок, – усміхнувся Михайло.
Я облазила всю кімнату, але нічого не знайшла. Трохи засумнівавшись, я все-таки вирішила запитати сестру.
– Ти випадково не бачила мої нові сережки? – підозріло запитала я.
– Я навіть не знаю, як вони виглядають, – засміялася Роза. – Але в будь-якому разі, я в тебе жодних сережок не бачила.
– Шкода, я тоді тут подивлюся, – незворушно сказала я.
– Добре, – спокійно відповіла родичка. – Стривай… Ти мене підозрюєш?
– Нікого я не підозрюю, просто шукаю свої прикраси, – нервово відповіла я.
– Звісно, вона тебе підозрює! – суворо промовив Михайло, зайшовши в кімнату. – Ти вже одного разу обікрала нас.
Своячка у відповідь почервоніла, і мовчки присіла на ліжко. У цей момент мій погляд впав на книгу з товстою закладкою.
Щось у ній збентежило мене, і я відкрила її. Усередині лежали зниклі сережки.
– Роза… Ти знову? – придушено спитала я.
– Я їх не брала! Я навіть не знала, де вони лежать! – обурено вимовила сестра.
– Ага, звісно! Скажи, що минулого разу теж нічого не брала у нас? – зловтішався Михайло.
– Та це ти мені підкинув сережки! Боїшся, що я Марині про доньку проговорюся? – Розлючено поцікавилася Роза.
– Не слухай її, люба, вона зараз всяке марення буде нести, щоб виправдатися у твоїх очах, – злякано промовив чоловік.
– Що ти хотіла розповісти про дочку? – Незрозуміло сказала я.
– Знаєш, чому я втекла від вас п’ятнадцять років тому, і гроші прихопила? Тому, що я була в положенні від Михайла, а він змушував мене позбавитись дитини, – жовчно повідомила вона.
– Ти брешеш, він не може мати дітей, – не повірила я.
– Коли зі мною спав – міг. Це він потім вазектомію зробив, щоб діти не заважали йому жити, – сердито сказала Роза. – Як ти, мабуть, здогадалася, Ангеліна його дочка, можу навіть тест ДНК зробити.
– Вона все бреше! Не вір їй, – благав Михайло, дивлячись на мене.
– Злякався? Ну якщо я брешу, то може сходиш з дружиною до уролога на огляд? – уїдливо запитала своячка.
Чоловік спочатку почервонів, потім зблід, і пробурмотів щось нерозбірливе. Я зрозуміла, що всі п’ятнадцять років мого шлюбу з чоловіком були суцільною брехнею!
Я змусила чоловіка зібрати речі, та вигнала його з дому. Я так само хотіла вчинити й зі своєю сестрою, але зрештою передумала, і залишила її.
Однак, я не повірила Розі на слово, і таки змусила Михайла зробити тест ДНК. Виявилося, що Ангеліна справді була його дочкою. П’ятнадцять років тому молодша сестра за моєю спиною зустрічалася з моїм чоловіком.
З цієї причини я подала на розлучення. Розу я все ж таки відправила жити до матері, тому що не змогла пробачити їй зради.
Я й досі не розумію, як мої рідні люди могли так вчинити зі мною! Про чоловіка більше, навіть чути нічого не хочу! Як уявлю, що я з цим покидьком п’ятнадцять років прожила, аж моторошно стає!
Як складеться його подальше життя, мене не обходить. Можливо, нарешті на свою дочку увагу зверне, недолугий! Як мені тепер людям довіряти, навіть не уявляю? Можливо ви щось порадите?
