– Знаєш, мамо, адже Лариса мала рацію, – цього разу син не церемонився. – Вона завжди казала, що ти не любиш Іллюшу. Ти просто вдаєш, що онук тобі потрібен.
Галина Василівна застигла.
– Миколо… ти що таке кажеш? – Видихнула вона. – Як це не люблю? Він же мій внук. Єдиний!
– А так, – відрізав Микола. – Дитина тобі заважає. Занадто шумно, надто багато місця займає, так?
Лариса відразу сказала:
– Твоя мати звикла жити для себе, їй наші проблеми до лампочки. А я дружині не вірив, боронив тебе. А сьогодні подивився, як ти насправді до нашого сина ставишся!
– Колю, почекай, – Галина Василівна опустилася на табурет. – Я ж зовсім не те мала на увазі. Я просто хотіла, щоб ми спокійно…
– Все, мамо! Ми доїхали нормально, Іллюша спить. За банки дякую, Лариса передала, що це було необов’язково, ми б і самі купили. На добраніч.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Галина Василівна ще з вечора п’ятниці склала у передпокої дачного будиночка акуратні ряди банок: солоні огірки, компот із пізньої вишні, варення з аґрусу, яке Коля любив з дитинства.
Чоловік, Геннадій, бурчав, збираючись на роботу:
– Галю, навіщо ти стільки навернула? Їм у Києві це й ставити нікуди. Квартира не гумова.
– Ой, Гено, не бурчи, – відмахувалася вона, зав’язуючи хустку. – Своє, з грядки, це зовсім інше! Коля візьме, я знаю. І яблук два ящики віддам.
– Лариса яблука не їсть, вона тільки заморські манго визнає, – хмикнув чоловік, одягаючи куртку. – Поїхали б разом завтра, я б сам усе зробив. Чого ти сина смикаєш?
– Завтра обіцяють дощ, а сьогодні сонце. Нехай Коля провітриться, а то все в офісі та в офісі.
Вона шкодувала, що не послухала чоловіка. Шкода, що наполягла.
Коли біля воріт почувся шум двигуна, Галина Василівна вибігла надвір.
– Привіт, мамо, – він цмокнув її в щоку. – Ну, де твої скарби? Давай швидко, а то нам ще надвечір до тещі заїжджати.
– Ой, а Лариса де? – Галина зазирнула в салон.
– Лара вдома, у неї голова після вчорашнього розколюється. Сказала, що дача почекає, а їй виспатися треба.
– Зате ось, – він відчинив задні двері, – помічника тобі привіз.
З заднього сидіння на Галину Василівну дивилися величезні карі очі. Трирічний Іллюша сидів у масивному дитячому кріслі, обкладений іграшками та якимись пакетами.
– Іллюшо! – сплеснула руками бабуся. – Золото моє приїхало! Іди до бабусі, я тобі там млинців напекла, зі сметанкою.
– Не хочу млинці, – буркнув малюк, примхливо випинаючи губу. – Хочу мультики. Тату, дай телефон!
– Зараз, Іллюхо, постривай, – Коля поліз у багажник. – Мамо, куди це все вантажити? Тут місця – кіт наплакав.
– Крісло Іллі пів салону з’їло, багажник забитий речами. Лара просила деякі коробки на дачу тещі відвезти, пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, звісно. Он вони в сінях стоять. Колю, ну ти хоч чаю випий з дороги. Я ж намагалася.
– Мамо, який чай? – Микола роздратовано смикнув ручку багажника. – Нам їхати дві години, а Ілля вже на взводі. Він у машині сидіти не любить. Давай показуй, що забирати.
Потяглася метушня, яка одразу вибила Галину Василівну з колії. Вона уявляла це по-іншому: як вони сядуть на веранді, як Коля розповість про роботу, як Іллюша побігає в садку, подивиться на останні айстри. Але…
– Ба…ба ка…ка! – Іллюша, якого Микола таки висадив з машини, миттєво вляпався в грядку з обрізаними півоніями. – Ноги мокрі! Тато-о!
– Ну ось, почалося, – Микола несподівано розлютився. – Мамо, ну чому в тебе тут завжди брудно?! Чи не можна було доріжки посипати гравієм? Іллюхо, іди сюди, не кричи!
Галина Василівна кинулася до онука, намагаючись обтрусити його маленькі кросівки.
– Нічого, зараз ми перевзуємося, у мене там капці є теплі…
– Не треба капці! – закричав малюк, вириваючись. – Хочу додому! Тату, поїхали додому!
– Колю, може, я його займу чимось? – несміливо спитала Галина. – Ходімо, Іллюшо, я тобі покажу, де їжачок живе. У нас під ґанком їжачок оселився.
– Їжачок! – на мить зацікавився хлопчик.
– Ходімо, рідний.
Вони дійшли до ґанку, але їжачок, зрозуміло, вдень не виходив. Іллюша, розчарований, знову почав пхикати. У цей час Коля намагався втиснути ящики із консервацією у багажник.
– Мамо, ну серйозно, – крикнув він з-за машини. – Куди я огірки засуну? Тут, або ящики, або коробки тещі. Їх я залишити не можу, Лариса мені голову відкрутить.
Галина підійшла ближче, ведучи за руку онука, що упирається.
– А ти на заднє сидіння постав, поряд із кріслом.
– Ти бачила це крісло? – Коля випростався, витираючи піт з чола. – Воно величезне. Там місця лише для одного пакету. Лариса купила найдорожчу модель, – безпека насамперед.
– Ну гаразд, давай яблука тоді не бери, – зітхнула Галина Василівна. – Шкода, звичайно, пропадуть… Але ж банки візьми. Там і лечо, і кабачкова ікра.
– Мамо, та візьму я, візьму. Тільки не стій над душею, і так розколюється голова.
Іллюша в цей час знайшов палицю і почав захоплено бити нею по старій лійці.
– Іллюшо, не треба так шуміти, голова розболиться, – м’яко сказала бабуся.
– Ти мені не мамандуй! – раптом видала трирічна дитина, смішно перекручуючи слово.
Галина Василівна завмерла.
– Що він сказав?
Коля коротко реготав, запихаючи останню банку під сидіння.
– “Не командуй”. Це він від Лариси набрався. Вона так каже, коли я починаю поради давати. Гаразд, мамо, начебто все.
– Колю, а яблука? Хоч пакетик візьми онуку в дорогу.
– Ні, мамо, не треба. Лара заборонила.
Галина подивилася на два ящики соковитої, запашної «Медуниці». Вона збирала їх учора весь вечір, вибираючи кожне яблучко, щоб жодної цятки…
Син гаркнув:
– Мамо, поїхали ми. І так застрягли на годину. Іллюха, в машину!
Почався процес влаштування онука в крісло. Іллюша вигинався дугою, кричав, вимагав мультики.
Коля сердився, смикав ремені безпеки. Галина Василівна стояла поруч, почуваючи себе огидно.
Їй хотілося обійняти сина, хотілося притиснути до себе онука, тільки… Хто б їй дав?
– Ну, все, бувай, – Коля зачинив двері. – Зідзвонимося.
– Щасливо, синку.
Машина рушила, а Галина Василівна довго стояла біля хвіртки.
Цілий вечір вона не знаходила собі місця. Намагалася читати, але літери розпливалися, вмикала телевізор – там йшов якийсь галасливий концерт, який лише дратував.
Нарешті, ближче до дев’ятої вечора, телефон ожив.
– Алло, Колю?
– Так, мамо. Доїхали. Все гаразд.
– Ну, слава богу. Іллюша як?
– Спить уже. Вирубився в машині за пів години до Києва. Я його на руках заносив.
– Важкий, мабуть… – Галина посміхнулася. – Колю, ти це… за банки дякую, що забрав.
– Та гаразд, мамо. Спробували вже лечо, Лариса сказала – солі забагато, але під картоплю піде.
Галина Василівна проковтнула образу. Солі вона клала рівно стільки, скільки завжди – за рецептом, який Коля раніше любив.
– Колю, я ось що подумала, – вона зволікала, підбираючи слова. – Ти наступного разу, коли просто за речами, чи в справах якихось, приїжджай, мабуть, один.
У слухавці запанувала тиша.
– У сенсі – один? – Голос Миколи миттєво змінився.
– Ну, ти не ображайся, синку. Просто Іллюші важко такі поїздки даються. Він маленький ще, дві години туди, дві назад…
– Він вередує, втомлюється. І ти через нього нервуєш, все бігом, все поспіхом. Ми з тобою навіть словом не перекинулися.
– А якби ти один приїхав – ми б і чаю попили, і яблука завантажили б спокійно, і поговорили.
– А в гості – це вже колись усі разом, на цілий день, без метушні. Щоб і Лариса з нами посиділа.
– А-а, – сказав Микола. – Тобто внук тобі заважає?
– Колю, ну до чого тут «заважає»? Ти ж бачив – він плаче, йому нудно. Йому потрібні майданчики, мультики. А я хочу з сином поспілкуватись, розумієш? Я ж сумую!
І тоді він сказав це. Про Ларису, яка «завжди мала рацію», і про те, що мати не любить онука. Розсварилися в пух і порох.
Минуло два дні. Галина Василівна ходила по квартирі, як у тумані. Геннадій, побачивши стан дружини, намагався її відвернути:
– Галю, ну кинь ти. Перекипить Микола. Він же під підбором у Лариски, що вона йому у вуха вливає, то він і видає.
– Ти ж знаєш, яка вона. Горда, міська в п’ятому поколінні… Їй наші огірки й даремно не здалися…
– До чого тут огірки, Гено? Він сказав, що я Іллюшу не люблю! Як він міг? Я ж для них живу.
– Щовихідних – то на дачі, то тут щось готую, в’яжу ці шкарпетки-кофточки, які Лариса потім у шафу ховає і на дитину не надягає жодного разу.
– От і не в’яжи, – відрізав Геннадій. – Поживи для себе. Поїдемо у санаторій у листопаді, кістки погріємо.
– Не можу я для себе, – схлипнула вона. – Я бабуся! Я мати!
Вона довго наважувалася, але на третій день все ж таки набрала номер невістки. Лариса відповіла не одразу – на п’ятому гудку.
– Так, Галино Василівно. Слухаю вас.
– Ларисо, вітаю. Я… я з приводу нашої розмови з Миколою. Він мені такі речі наговорив…
– Я знаю, що він вам наговорив, – перебила Лариса. – І я повністю з ним погоджуюся.
– Ларисо, це ж не правда! – зірвалася Галина Василівна. – Я люблю його! Я просто хотіла, щоб всім було комфортно.
– Коля ж сам був на взводі, він на дитину при мені крикнув тричі!
– Він крикнув, бо втомився! Він працює на двох роботах, щоб ми могли нормально жити! І подорож до вас для нього – не відпочинок, а ще один обов’язок.
– Треба забрати банки, бо мама образиться!
– Ви про це подумали? Що ви своїм “добром” його просто навантажуєте? Йому ці яблука не потрібні, йому треба було в суботу виспатися і з сином у парк сходити, а не тягати коробки на ваше прохання.
Галина Василівна мовчала.
– Я… я не думала, що це тягар, – прошепотіла вона.
– Ось у цьому ваша проблема. Ви думаєте лише про те, як ви «намагалися». А те, що ваша турбота душить, ви не помічаєте!
– Коля добрий, він не може відмовити. А потім приїжджає додому вичавлений, як лимон і зривається на нас.
– Тож давайте зробимо паузу. Нам усім треба охолонути. Іллюші поки що на дачі робити нічого, а нам у Києві й своїх справ вистачає. – Усього доброго!
Невістка кинула слухавку.
Тиждень вони не спілкувалися. А потім надійшло повідомлення від сина.
Галина Василівна тремтячими пальцями відкрила чат. Там було відео: Іллюша у вовняних шкарпетках, які вона зв’язала, сидить на килимі та намагається будувати вежу з кубиків.
Башта падає, він сміється. Потім прилетіло ще одне:
– Мам, вибач за ту розмову. Перегнув я. І Лара… ну вона теж на емоціях була. Шкарпетки твої знайшли, Іллюха їх знімати не хоче, каже – теплі.
– Банки відкрили, огірки – супер! Половину банки вже вм’яли.
Сльози, які Галина Василівна стримувала всі ці дні, нарешті бризнули з очей. Вона почала швидко друкувати відповідь, але потім стерла і просто написала:
– Я дуже рада, синку. Їжте на здоров’я. Поцілуй Іллюшу.
– Поки так, а далі, є надія, що все налагодиться!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
