За вікном кружляв сніг, перетворюючи звичайний вечір на казкове полотно. Катерина помішувала борщ, вдихаючи аромат свіжої зелені, і посміхалася, слухаючи, як у сусідній кімнаті її чоловік Ігор із сином Артемом, захоплено збирають новий конструктор.
– Тату, а зробімо вежу вищою! – долинав дзвінкий голос Артема.
– Тільки обережно, не впусти, – сміявся Ігор. – Мама нас сваритиме, якщо ми влаштуємо землетрус.
Катерина хмикнула, згадавши, як минулого тижня їхній “архітектурний шедевр” звалився просто на кота.
ідна тварина тепер обходила конструктор стороною, всім своїм виглядом висловлюючи котячу зневагу до людських забав.
Дзвінок у двері увірвався у затишну атмосферу. Катерина витерла руки рушником, і пішла відчиняти. На порозі стояла її молодша сестра Анастасія – яскрава, як завжди, бездоганно одягнена, з новою дизайнерською сумочкою, та ароматом дорогих парфумів.
– Катюша! – Настя увірвалася в передпокій вихором модного парфуму, та блискучих прикрас. – Як я скучила!
– Настя? Ти чому не попередила, що прийдеш?
– А що, треба було? – Анастасія вже скинула чоботи, та пройшла на кухню. – Ммм, борщ! Люблю твій борщ. Ігор вдома?
Не чекаючи відповіді, вона зазирнула в кімнату:
– О, мої улюблені чоловіки! Артеме, йди обійми свою найкрутішу тітку!
Катерина скривилася. Щось у голосі сестри дряпнуло її слух – якась нова нотка, якої раніше не було.
– Привіт, Насте, – Ігор підвівся, привітно посміхаючись. – Давно тебе не бачили.
– Так, я була дуже зайнята. Уявляєте, мене підвищили! Тепер я креативний директор.
– Вітаю, – посміхнулася Катерина, хоч усередині ворухнулося щось неприємне. Настя завжди вміла опинитися у центрі уваги.
За вечерею Анастасія виблискувала. Вона розповідала про роботу, подорожі, про нові проєкти. Ігор слухав із непідробним інтересом, ставив запитання, сміявся її жартам. Артем дивився на тітку у всі очі – вона вміла зачаровувати.
– Катю, а ти така сама домашня, – раптом сказала Настя, відпиваючи чай. – Борщі, котлетки… Не боїшся, що чоловік занудиться?
– З чого б? – Катерина намагалася говорити спокійно, хоч серце кольнуло.
– Ну, знаєш, чоловікам потрібний драйв, гострі відчуття. А ти… – Настя зробила паузу, – така правильна.
– Мені подобається, яка я є, – Катерина почала прибирати зі столу.
– Знаєш, Катя, – Настя понизила голос, нахилившись до сестри, коли Ігор відвернувся на телефонний дзвінок, – якби я захотіла, то забрала б твого чоловіка. Адже ти занадто нудна для нього.
Катерина завмерла з тарілкою у руках. У голові промайнуло: “Вона ж жартує? Звісно, жартує…”
– Що за дурниці ти кажеш? – Вона спробувала посміхнутися.
– А ти перевір, – підморгнула Настя і голосно засміялася. – Гаразд, мені час. Ігорьку, проводиш мене до таксі?
Коли за ними зачинилися двері, Катерина сіла на кухонний стілець. У голові крутилися слова сестри, а в грудях розповзався холодок тривоги.
“Дурниці, – сказала вона собі. – Просто Настя, як завжди, любить драму”. Але черв’ячок сумніву вже почав гризти її серце.
Минуло три тижні. Катерина стояла біля вікна в учительській, розсіяно помішуючи охололий чай. За склом лютневий вітер ганяв мокрий сніг, а на душі було так само холодно.
– Катю, у тебе все гаразд? – Запитала Марина Сергіївна, колега по початковій школі. – Останні дні, ти сама не своя.
– Так, просто втомилася, – Катерина спробувала посміхнутися, але усмішка вийшла кривою.
Як пояснити, що сестра, немов павук, плете якесь дивне павутиння навколо її родини? Настя почала з’являтися майже щодня.
То принесе Артему нову гру, то запропонує Ігорю допомогти з важливим проєктом, то просто “забіжить на філіжанку кави”.
Вчора вона застала їх утрьох на кухні – Ігоря, Настю та Артема. Вони реготали над якимось жартом, а коли вона увійшла, сміх обірвався.
– Про що це ви? – Запитала Катерина.
– Та так, – махнув рукою Ігор. – Настіни робітничі історії. Ти не зрозумієш, там треба знати контекст.
“Не зрозумієш”. Це слово засіло в голові, як скалка.
Телефон завібрував. Допис від Ігоря: “Затримаюся сьогодні. Допомагаю Насті з переїздом. Не чекай із вечерею”.
Катерина зітхнула. Раніше він радився з нею, перш ніж планувати щось. Тепер він просто ставив перед фактом.
Увечері вона сиділа з Артемом за уроками, коли син раптом сказав:
– Мамо, а тітка Настя каже, що візьме мене на канікулах в Діснейленд.
Ручка завмерла над зошитом.
– Ось як? І коли вона це сказала?
– Вчора, коли ви з татом їздили у крамницю. Вона сказала, що я класний племінник, і вона хоче показати мені весь світ.
“І чому вона не обговорила це зі мною?” – Подумала Катерина, але вголос сказала тільки:
– Подивимося, синку. До канікул ще далеко.
Вночі Ігор повернувся пізно. Від нього пахло знайомими духами.
– Як переїзд? – Запитала Катерина, не повертаючись.
– Нормально. Втомився жах. Слухай Настя просила допомогти їй завтра з меблями. Ти ж не проти?
– Ігорю, нам треба поговорити.
– Давай не зараз, я з ніг валюсь, – він подався у ванну.
– Ні, зараз, – Катерина встала, перегороджуючи шлях. – Що відбувається між тобою та Настею?
Ігор подивився на неї з роздратуванням:
– Ти що, ревнуєш? До своєї сестри? Катя, це смішно.
– Правда смішно? А таємні розмови? А її парфуми на твоїй сорочці?
– Господи, вона обійняла мене на прощання! Вона допомагає мені з проєктом, який може змінити всю мою кар’єру. А ти поводишся, як…
– Як хто? – тихо спитала Катерина.
– Як істеричка, – відрізав він, і зачинився у ванній.
Наступного дня Катерина прийшла додому раніше, ніж зазвичай. У передпокої стояли знайомі чоботи сестри. З кухні долинали голоси. Вона хотіла увійти, але щось зупинило її.
– Ти маєш подумати про майбутнє, – говорила Настя. – Зі мною ти будеш щасливий. У тебе з’являться нові здібності, зв’язки. А Катя… вона тебе стримує. Вічно ця школа, зошити, борщі.
– Я не знаю, – голос Ігоря звучав стомлено. – Це так складно.
– Нічого складного. Артем любить мене. Я можу дати йому все, про що він мріє. Діснейленд – це лише початок.
– Настя…
– Подумай про це. Я нікуди не поспішаю. Поки що.
Катерина відступила у темряву передпокою. Серце калатало десь у горлі. Коли Настя виходила, вони зіткнулися поглядами.
– О, Катю! – Усміхнулася сестра. – А я думала, що ти на роботі.
– Я теж так думала, – тихо відповіла Катерина.
Настя підійшла ближче, від неї пахло тими ж духами:
– Знаєш, сестричка, я ж попереджала! Пам’ятаєш той вечір? Я сказала, що можу забрати твого чоловіка. А тепер… тепер я заберу й твого сина.
– Ти недолуга стерво! Геть звідси!– Катерина мало не задихнулася від люті та болю.
– Я? – Настя засміялася. – Я просто даю їм те, що вони хочуть. А ти… ти завжди була надто правильною. Занадто нудною. Занадто передбачуваною.
Вона хотіла погладити сестру по щоці, але Катерина відсахнулася, ледве стримуючись, щоб не заподіяти зрадниці фізичного покарання.
– Не хвилюйся так. Будеш приходити до нас у гості. Можливо.
Настя пішла, залишивши після себе шлейф парфумів та тишу. Катерина сповзла по стіні, затискаючи рота рукою, щоб не закричати. У голові билася одна думка: “Як? Як вона могла? Моя рідна сестра…”
А за тиждень Ігор зібрав речі. Він говорив щось про “потрібно відпочити один від одного”, про “так буде краще для всіх”, про “Артему потрібні нові враження”. Катерина слухала, як крізь вату.
– Я заберу Артема, – сказав він. – З Настею у нього буде все, що потрібно.
– З Настею? – перепитала вона. – А як це ви все вирішили без мене? Тобі не здається, що ви знахабніли? У Артема ще є мати, – і це я, якщо ви забули! І я свого дозволу не давала, і ніколи не дам!
– Ну ми ще побачимо, як воно буде колись. А зараз буде так, як я сказав! – Відповів він, і відвів очі.
Артем був у захваті від ідеї пожити “в великому будинку тітки”. Він складав іграшки в рюкзак, розмовляючи без упину:
– А тітка Настя сказала, що вона має для мене сюрприз! І що ми ходитимемо в кіно щовихідних! І що…
Катерина стояла у дверях дитячої, дивлячись, як руйнується її світ. Десь усередині підіймалася хвиля – темна, люта, сповнена рішучості. “Ні, – подумала вона. – Ні, сестричка. Ти не отримаєш мого сина. Ніколи”.
Перший тиждень Катерина просто існувала. Механічно вела уроки, готувала їжу, яку не могла їсти, дивилася в стелю ночами. Тиша у квартирі тиснула на вуха.
Дзвінки Артема ставали дедалі рідше. Спочатку він захлинаючись розповідав про нові іграшки та розваги, потім почав відповідати односкладово, а потім … потім слухавку почала брати Настя:
– Вибач, сонечко, він зайнятий. Ми йдемо в аквапарк… у кіно… на ковзанку…
Одного вечора Катерина заварила чай, сіла за кухонний стіл, і вперше за довгий час дозволила собі подумати. По-справжньому подумати.
– Ні, – сказала вона вголос. – Досить.
Вранці вона зателефонувала у приватну юридичну контору.
– Олена Вікторівна, – представилася жінка-адвокат, уважно вислухавши історію. – Знаєте, ваш випадок не такий вже й рідкісний. І ми маємо всі шанси.
– Правда? – Катерина насилу стримала сльози.
– Правда. Але нам треба діяти швидко та розумно.
Розпочалися засідання, збір документів. Настя найняла серйозного адвоката.
– Подивіться, – казав він, – моя клієнтка може забезпечити дитині найкращі умови. Приватна школа, розвиваючи заняття, подорожі…
– А кохання? – тихо спитала Катерина на одному із засідань. – Ви можете купити кохання?
Вона дістала пошарпаний зошит:
– Ось щоденник мого сина. Щодня, починаючи з першого слова. Ось його перший малюнок. Ось записка, яку він написав мені минулого року: “Мамо, ти найкраща”. Ось…
Суддя, немолода жінка зі стомленими очима, пильно дивилася на неї. Перелом настав несподівано. Якось увечері пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Артем.
– Мамо! – Він кинувся до неї, обіймаючи. – Забери мене додому!
Потім увійшов Ігор:
– Вибач, Катю. Я був недолугим.
Виявилося, Настя закрутила роман з якимсь бізнесменом, і поїхала з ним на Мальдіви, залишивши записку: “Дивіться за будинком”. Артем три дні жив на піці та іграх, поки Ігор не повернувся з відрядження.
– Я все зрозумів, – говорив Ігор пізніше. – Настя – вона як феєрверк. Красива, яскрава – та порожня. А ти…
– А я? – Катерина дивилася на нього спокійно.
– А ти справжня. Вибач мені. Може…
– Ні, – вона похитала головою. – Вибач, але ні.
Суд присудив повну опіку Катерині. Настя навіть не з’явилася на засідання – надіслала смс з Мальдів: “Добре, сестричка, залиш собі своє нудне життя”.
Катерина стерла повідомлення, не дочитавши.
Тепер вони з Артемом жили вдвох. Ігор відвідував сина у вихідні, і поступово вони вчилися бути новою, іншою родиною – на відстані.
– Мамо, – сказав якось Артем за вечерею, – а пам’ятаєш, як тітка Настя обіцяла звозити мене в Діснейленд?
– Пам’ятаю, – Катерина напружилася.
– Так от, – він колупав виделкою котлету. – Я не хочу в Діснейленд. Можна ми краще поїдемо на дачу до бабусі? Як раніше?
Катерина посміхнулася, відчуваючи, як у грудях розливається тепло:
– Звичайно, можна, сонечко.
– І знаєш що? – Він раптом став серйозним. – Ти найкраща мама. Правда-правда.
Увечері, укладаючи сина спати, вона думала про Настю. Можливо, колись вона зрозуміє, що щастя не в яскравих спалахах, а тихих моментах.
У запаху маминого борщу, у дитячому сміху, у здібності любити просто так, без умов та обіцянок.
А поки що… поки вони житимуть своїм “нудним” життям. Готуватимуть сніданки, робитимуть уроки, ходитимуть у парк у вихідні. І будуть щасливими!
Тому, що іноді треба втратити щось, щоб зрозуміти – ти вже давно мала все, що потрібне для щастя…
