Я сиділа за кухонним столом і розсіяно переглядала документи на ноутбуці. Погляд хоч і блукав рядками, але сенс тексту я ніяк не могла вловити.
Натомість перед очима спливали образи з минулого: закінчення інституту, знайомство з чоловіком, та поява двох чудових доньок.
На цьому мої щасливі спогади закінчувалися. Я прожила з чоловіком лише три роки. Чоловік злякався, що його можуть призвати в армію, і втік в іншу країну, залишивши мене з двома дітьми.
Жодних грошових переказів чоловік не робив, аргументуючи це тим, що йому самому не вистачало на життя.
А через пару місяців після втечі він зовсім перестав виходити на зв’язок. Я була змушена повернутися до будинку своєї матері, щоб заощадити на проживання.
На жаль, мати, Олена Геннадіївна, була людиною своєрідною і досить егоїстичною. Вона одразу звісила на мене всі турботи по дому.
Сама мати мені не допомогла, і час з онуками не проводила, воліючи дивитись телевізор, чи ходити в гості до подружок.
Тому, як тільки мені вдалося отримати віддалену роботу в банку, і почати добре заробляти, я одразу переїхала на орендовану квартиру.
У двадцять сім років я покинула мамине житло. Мені було нестерпно жити з нею. Причина була не тільки в постійних домашніх обов’язках, які лягали на мої плечі, а й через те, що мати мене постійно допікала.
Мати стверджувала, що вона досвідченіша і тому мудріша, а отже, я маю у всьому її слухатися. Вона висміювала мене за те, що мій чоловік у страху втік із країни, й часто мене в цьому дорікала.
Несподівано пролунав телефонний дзвінок. Я подивилася на екран смартфона – дзвонила мати.
– Ганно, – жалібним голосом промовила вона, – ну коли ти до мене зайдеш? Зовсім забула про свою стару матір.
Мені, попри те, що я жила всього за десять хвилин ходьби від матері, зовсім не хотілося її бачити, бо кожен візит закінчувався для мене нервовим зривом.
– Мамо, я зараз дуже зайнята, – відповіла я, намагаючись бути чемною. – Сама розумієш, діти, робота, квартира.
– У тебе є час на будь-кого, окрім рідної матері, – докірливо сказала вона, і заплакала.
Я відчула роздратування, коли почула жалібний голос своєї матері. Однак після того, як вона залишилася сама, мене почали мучити докори совісті.
Я ґрунтовно замислилася над питанням: чи маю я приділяти більше часу своїй матері?
– Добре, завтра ми з дітьми зайдемо до тебе в гості, – стомлено відповіла я.
Після цієї розмови я стала набагато частіше бувати в гостях у неї, іноді навіть брала із собою дітей.
Мати була дуже зворушена увагою до своєї персони, але я про себе відзначила, що наші розмови з кожним днем ставали все більш напруженими.
Вона почала згадувати минуле і дорікала мені в тому, що я недостатньо дбайлива та уважна до неї.
– Ти знаєш, – часто повторювала мати, – коли мене не стане, ти шкодуватимеш про все це.
Я не любила постійні нагадування про свої справжні та уявні недоліки. Нав’язане почуття провини буквально переслідувало мене всюди, через що я почала відчувати ненависть до матері.
Якось вона влаштувала мені скандал через те, що я прийшла до неї в гості з ноутбуком.
– Ти ставишся до мене, як до порожнього місця, – несподівано заявила мати.
– Що? Чому ти так вирішила? – здивовано спитала я.
– Ну, як же? Ти прийшла до мене в гості, але замість того, щоб приділяти мені увагу, сидиш за ноутбуком, – невдоволеним голосом відповіла мати.
– Я ж слухаю тебе! Просто мені треба сьогодні закінчити звіт, – пояснила я.
– От іди додому, там і роби свій звіт, – грубо промовила вона.
Я завмерла, відчувши, як до лиця прилила кров. Я хотіла заперечити матері, та висловити все, що накипіло в мене на душі, але натомість, лише мовчки кивнула і покинула її квартиру.
У цей момент я усвідомила, що справді втомилася від цих зустрічей, і від постійної боротьби за право бути доброю дочкою.
Якоїсь миті я спіймала себе на жахливій думці: «Ось коли її не стане, і все це закінчиться».
Ця думка налякала мене, але водночас принесла якесь дивне полегшення. З того дня я скоротила кількість візитів до матері, та почала рідше відповідати на її дзвінки та повідомлення.
Мати помітила зміни у моїй поведінці, та зателефонувала мені, щоб з’ясувати стосунки.
– Чому ти мене ігноруєш? – ображено заголосила вона під час телефонної розмови. – Ти зовсім забула про те, що маєш матір?
Я відчула, як мене знову поглинає почуття провини, але цього разу я вирішила йому не піддаватися.
– У мене дуже багато роботи, і я не можу щодня тебе відвідувати. Крім того, мені потрібно приділяти час своїм дітям, – впевнено заявила я.
– Тоді звільняйся з роботи, якщо в тебе так мало часу, – незворушно заявила мати.
– Не мели нісенітниці! – Не витримала я. – А хто буде мене утримувати? Ти, чи мій чоловік-утікач?
– Невдячна, – прошипіла в слухавку мати, і скинула виклик.
Минуло кілька тижнів, і стосунки між нами стали ще більш натягнутими. Вкотре, коли я відмовилася приїхати на вихідні, мати зважилася на сміливий крок.
– Знаєш що, Ганно, – холодно промовила вона телефоном, – я вже давно думала про це. Якщо ти не хочеш проводити зі мною час, якщо ти віддаєш перевагу роботі та дітям, то я позбавляю тебе спадщини.
Ці слова пролунали, як грім серед ясного неба. Я не чекала на такий поворот подій. Так, ми мали складні стосунки, але я ніколи не думала, що справа дійде до таких висот.
– Якої спадщини? – спитала я, намагаючись зберегти спокій. – Адже у нас нічого і немає, тільки квартира.
– Ось квартири ти й не отримаєш. Я збиралася залишити її тобі, але тепер передумала. Ти її не заслуговуєш, – роздратовано відповіла мати.
Я отетеріла від новини, й завмерла зі слухавкою в руці. Мені стало прикро від усвідомлення того, що мати знову намагалася маніпулювати мною.
У глибині душі я сподівалася, що якось ми зможемо налагодити стосунки. Тепер ця надія остаточно згасла.
– Добре, мамо, – тихо промовила я. – Роби так, як вважаєш за потрібне…
Я поклала слухавку, відчувши спустошеність та повне розчарування. Вперше за ці роки я зрозуміла, що може існувати любов без прихильності, й що іноді краще відпустити людину, ніж продовжувати терпіти приниження та маніпуляції.
Я знала, що рішення матері позбавити мене спадщини було несправедливим і жорстоким. З одного боку, я відчула полегшення, що тепер мені не потрібно дзвонити матері, та вислуховувати нескінченні звинувачення.
А з іншого, – це було початком кінця, та остаточного розриву з нею. Якщо вона вважає, що буде щасливішою, позбавивши мене спадщини – так тому і бути!
Але на мене нехай не розраховує, коли потрібно буде склянку води їй подати! Нехай про неї дбає той, хто спадок отримає! Я слушно міркую, як ви вважаєте? Що скажете про вчинок “матері”?
