– Ларисо, до нас у суботу ввечері приїдуть гості, – радісно оголосив Степан.
Він забіг на кухню, радісно посміхаючись. Начебто був не двометровий стокілограмовий чоловік тридцяти п’яти років, а тринадцятирічний підліток.
Я готувала вечерю. І до таких новин не була готова морально. Я різала цибулю та морквину для пересмажування, мене завжди заспокоювало це заняття. Мені подобалося дивитись, як з-під гострого леза виходять акуратні маленькі кубики.
– Рубати цибулю “лопухами” – ганьба господині та поганий тон, – завжди говорила моя мама.
Цибуля щипала очі. Я обтирала рукавом сльози та шморгала носом. В цей момент Степан і повідомив мені «радісну» новину. Я здригнулася і мало не порізалася.
– Які гості? – Обережно перепитала я.
– Ну, наші, – почухавши потилицю, сказав Степан.
Мабуть, він помітив мій аж ніяк не радісний вираз обличчя.
– Десять осіб із курсу. Може, дванадцять. На тиждень приїжджають…
Мій великий, схожий на ведмедя, чоловік навис наді мною. Він був у своїй улюбленій розтягнутій майці з якимись логотипами. Пам’ятаю, він привіз її із конференції рік тому.
– На тиждень? – Уточнила я. – Вони на тиждень просто в Київ приїжджають? Чи саме до нас на тиждень?
– До нас, звісно! – Степан навіть образився. – Вони ж усі іногородні.
– Десять осіб у нашу квартиру не влізуть, – сказала я, маючи примарну надію, що чоловік одумається.
Але ж ні.
– Влізуть! – усміхнувся Степан. – Ларисо, готелі зараз, сама знаєш, скільки коштують. А у нас три кімнати.
– Три, – підтвердила я, – але одна з них дитяча. Там сплять Мишко і Софійка. А чому б їм, наприклад, не винайняти квартиру? Якщо поділити на десятьох людей, не так вже й дорого вийде.
– І постільної білизни у мене лише чотири комплекти. Рівно для нас. Ну, я не порахувала той, що подарувала твоя мама. Але він більше схожий на наждачний папір, ніж на бавовну. Спати на ньому неможливо.
– Розберемося, – махнув рукою чоловік. – Надувні матраци, на крайній випадок, купимо і спальники. Вони хлопці невибагливі.
– Сама розумієш, ми ж медики. В яких тільки землянках не ночували. І потім – головне ж не комфорт. В тісноті, та не в образі!
Хлопці приїхали в суботу об одинадцятій ранку. Хоча Степан говорив про вечір. Вони ввалилися до передпокою зі своїми валізами, пакетами та пакунками.
З пакетів стирчали шийки пляшок. Пакунки пахли копченою рибою. Наша квартира відразу стала іншою, чужою якоюсь, галасливою, пропахлою чужими запахами.
Всього до нас приїхало одинадцять гостей, в перший же ранок їхнього перебування у ванній кімнаті утворилася черга.
Чужі люди дефілювали моєю квартирою в спідній білизні. Гучно обговорювали кумедні випадки зі своєї медичної практики. У результаті я запізнилася на роботу на сорок хвилин і отримала прочухана від начальниці.
На третій день їхнього перебування у нас була розбита моя улюблена чашка в японському стилі з журавлями. А ще хтось димів у ванній, поки мене не було вдома, і пропалив дорогий махровий рушник.
А ще через день я виявила, що хтось зламав ніжку кухонної табуретки. Мабуть, це теж трапилося за моєї відсутності.
Ну і, звичайно, ніхто не вважав за потрібне прибирати. Наче я в цій квартирі була покоївкою, а не господинею.
А ще серед гостей, що понаїхали, була Інна.
Вона дефілювала по квартирі у шовковому пеньюарі. Капці Інна не носила, а ходила босоніж. У неї були вузькі ступні з нафарбованими нігтями.
Вона сідала на підлокітник крісла, в якому сидів мій чоловік, і сміялася, закидаючи голову. Її темне, густе, просочене чимось гіркувато-солодким волосся торкалося його плеча.
– У вас був роман, – сказала я Степанові вночі, коли ми лежали на нашому дивані, тому що ліжко ми віддали.
– Господи, Ларисо, це було сто років тому, – роздратовано прошепотів чоловік, – на третьому курсі.
– Вона ходить по моєму будинку в пеньюарі, – сказала я.
– Це її домашній одяг! – заперечив чоловік. – Ти пропонуєш їй у скафандрі ходити?
Наступного дня я сказала:
– Степане, я так більше не можу. Давай переселимо їх у готель? Я сама оплачу, якщо їм дорого. Тільки, будь ласка, нехай вони поїдуть!
Чоловік глянув на мене з роздратуванням, у нього навіть брова засмикалася. У Степана часто таке траплялося, коли він нервував.
– Знаєш що, – сказав він, – якщо тобі так важко, їдь до мами разом із дітьми. Ми чудово проведемо час без твоїх кислих мін та претензій.
– Ага, звісно! – подумала я. – Не дочекаєтесь!
Я згадала, як мама казала:
– Ларисо, ти ж розумна дівчинко, ти завжди знайдеш вихід.
Вона казала це, коли я плакала через двійку з хімії. І коли мене не взяли в театральну студію. А ще, коли звільнили з першої роботи. І я завжди знаходила.
У четвер я повернулася з роботи та голосно оголосила на всю квартиру:
– У нас таргани!
Інна у своєму пеньюарі здригнулася і підібрала ноги. Пеньюар задерся так непристойно, що стало видно мереживну спідню білизну.
– Двох я сьогодні вранці змахнула з кухонного столу, – переконливо брехала я. – А одного здорового рудого зловила у холодильнику! Уявляєте, куди заліз нахаба!
– Таргани? – здивувався Степан. – Звідки? У нас ніколи не було тарганів.Я знизала плечима дуже переконливо.
– Не було, а зараз з’явилися.
Потім я подивилася на валізи в коридорі й сказала:
– Можливо хтось із собою прихопив! Потрібно викликати санстанцію, інакше вони розплодяться. Сам знаєш, як це буває.
– Один тарган завівся, з’явиться ще десять. А десять – це вже сто тарганів буде. Вони ж розмножуються в геометричній прогресії.
У п’ятницю зранку прийшли люди у синіх комбінезонах. Я домовилася наперед і все продумала. Звичайно ж, це була не санстанція, але вони грали дуже переконливо. При нас вони зловили таргана на кухні.
– Дві доби мінімум, – сказав старший, великий мужик із вусами, схожий на моржа. – Краще три. Хімія серйозна. Дітям, людям похилого віку, людям з алергією категорично не можна перебувати в приміщенні.
– Але ж нас багато, – розгубився Степан.
Вперше за тиждень я бачила його розгубленим.
– Нам нікуди йти такою ордою.
– Можна винайняти квартиру, – сказала я солодко. – Або переїхати до готелю. Нині, кажуть, знижки добрі.
– А якщо взяти кімнату на кілька осіб – взагалі дешево вийде. Ми зі Степом можемо сплатити половину. Як моральну компенсацію за незручності.
Хлопці з’їхали того ж дня. Степан не розмовляв зі мною два дні, а потім спитав:
– Звідки таргани, Ларисо?
Я багатозначно посміхнулася.
– У кожного свої таргани! І в мене теж…
– То це твоїх рук справа?! – спалахнув чоловік. – І не бреши мені!
– Я й не збиралася, – посміхнулася я. – Зоомагазин на Садовій. Там тарганів продають для тераріумів. Це корм для ящірок.
Степан дивився на мене так, ніби я зрадила його, обікрала. Причому зробила все й одразу. У нього було таке серйозне й водночас втрачене обличчя, що я розреготалася.
– Ти ненормальна, – нарешті сказав Степан.
– Можливо, – погодилась я. – Але я тобі казала, що мені не подобається ця навала! Ти проігнорував мої слова. Натомість тепер квартира знову наша. І хлопці не образилися. Адже ми їх не виселили. Вони добровільно пішли, щоб не отруїтися.
Більше Степан ніколи не кликав однокурсників, а я зрозуміла за цей тиждень головне. Моя сім’я – ось що насправді важливе і має значення. Все інше можна посунути на другий план, якщо діяти обережно…
Як вам витівка дружини?Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
