– Цікаво виходить! Як вони в мою кишеню лізуть, так вони ж рідня! А як навпаки, – так я одразу зла і погана!
– Порівняла тепле з м’яким, – роздратовано пирхнула мати. – У тебе ця квартира стоїть марним вантажем, пустує.
– Все одно користі з неї ніякої. А Оленка накопичує на машину! Все сама, без допомоги батьків. Ні б допомогти, а ти ще й ціну дівчинці заломила!
Наталка прикрила очі, шумно видихнувши. Вона ледве стримувала злість. Було б не так прикро, якби це казав їй хтось інший, а не мати.
– Ну, накопичує, і молодець. Нехай збирає й далі. Я тут до чого? Я квартиру здаю, а не займаюся благодійністю!
– Ну як це до чого! Ми ж сім’я! А рідні люди повинні допомагати одне одному.
Наталка мимоволі стиснула щелепу. Повинні? Кому вона встигла заборгувати? І чому ж їй свого часу ніхто не допомагав?
– Мамо, дядько Юра все життя сам чудово допомагає собі коштом інших. І щось віддачі від нього жодної.
– Ну, тому що в нас такої потреби ще не було! І, сподіваюся, ніколи не буде. У тебе-то все добре, ти ж добре влаштувалася: чоловік, дві квартири, робота стабільна …
– Ти кажеш так, ніби мені все це просто так на голову впало! – Не витримала Наталка. – Може, я тепер Оленці маю за дякую ключі віддати? Ну, допомагати ж треба!
– А де був дядько Юрко, коли я шукала роботу? А коли я маленька була, і нам їсти не було чого?.. То чому я тепер їм щось винна?
Мати промовчала. Пауза затяглася. Видно, обидві розуміли, що сенсу сперечатися вже немає, але й погодитися не могли.
…У Валентини, матері Наташі, була своя правда. Наташу вона виховувала сама і «виїжджала» лише коштом своєї матері. Та доглядала онуку і допомагала дочці зі своєї пенсії.
– Близькі мають триматися разом, – завжди казала бабуся.
І по-своєму мала рацію. Ось тільки не всі рідні близькі.
Мамин брат, дядько Юра, завжди намагався мати вигоду з ближнього свого. Він завжди прибіднявся і скаржився. Якщо і приносив гостинець, то найдешевший рулет або шоколад, що більше нагадує пластилін. Натомість машина та комп’ютер у його сім’ї з’явилися серед перших.
Кілька разів дядько Юра привозив їм фрукти та овочі «з панського плеча». То мішок картоплі на зиму, то відро яблук.
А потім з’ясовувалося, що насправді його про це просила бабуся. Мовляв, щоб сімейні зв’язки зміцнювати. І добре б це, але дядько Юра стабільно не довозив половину з того, що їм належало.
А вже як проходили їхні сімейні свята… Наталя досі здригалася, коли згадувала.
– Наташ, наріж хліб по-швиденькому! Дядько Юра ось-ось приїде! – поспішала її мати, метаючись між плитою та столом.
Дядько Юра завжди приходив з таким виглядом, ніби все свято влаштували заради нього. Його дружина та дочка – теж. І, загалом, так воно і виглядало. Поки сімейство брата розслаблювалося та відпочивало, Валентина з дочкою бігали від вітальні до кухні та назад.
– Валюш, а де в тебе серветки? – питала дружина дядька Юри.
І мати кидала виделку та ніж і мчала за серветками. Або посилала Наташу. По воду, по хліб, за чистою тарілкою… Гості у цьому будинку були на першому місці. Рідня ж!
У дитинстві Наталка думала, що так і має бути: господарі метушаться, гості командують. Але з віком спостерігати за тим, що відбувається з боку, ставало все дивовижніше.
Дружина дядька Юри роздавала цінні вказівки з приводу того, що сир у салаті має бути не плавленим.
– Сам же Юра сидів, розвалившись, як король. Його дочка, Олена, розгулювала по кімнатах і чіпала чужі речі, а Валентина… Ну, вона чекала кінця вечора, щоб почути з вуст брата поблажливе:
– Ох ти й розумниця, Валю! Як завжди, все за найвищим розрядом!
Після цієї похвали дядько Юра плескав сестру по плечу, як офіціантку, яка принесла замовлення, а Валентина сяяла від радості.
Згодом Наташа зрозуміла, що відчуває до цього огиду. А ще – що їй соромно за поведінку матері.
– Мамо, ти готуєшся до їхнього візиту так, ніби до нас президент приїжджає… – сказала якось жартома Наталка. – Може, просто розслабишся? Ну, буде хліб трохи товщій, ніж любить тітка Анжела. Нічого, переживе якось.
– Ти що! Це ж свої! – шикнула на неї мати. – У нас все має бути ідеальним!
З того часу Наталя просто ухилялася від сімейних застіль, посилаючись то на справи, то на погане самопочуття. Але повністю позбутися дядька Юри, доки вона жила з матір’ю, було неможливо.
Якось він притягнув їм драбину посеред ночі. Наташа тоді прокинулася, але вставати не захотіла. Тільки почула розмову з кухні.
– Юро, куди нам це! – шепотіла мати. – Спотикатимемося ще через неї. Хоч у комору сховай… Ти б хоч подзвонив, попередив.
– Та я й сам не чекав… У нас у під’їзді електрики поралися, щось там робили, а драбину, мабуть, забули, – голосно почав розповідати дядько Юра.
– А я подиміти вийшов і подумав: чого добру пропадати? Не я заберу, то хтось інший. Та й взагалі – уважніше наступного разу будуть. Це все одно не їх особисте, а з кишені організації. Тільки, раптом шукатимуть? Ось я до тебе і привіз.
І він, і мати засміялися.
– Ну ти жук! – відповіла Валентина з усмішкою. – Гаразд, лишай. Але щоб більше – ні-ні!
Наталці в цей момент стало бридко. Вона не розуміла, як можна так спокійно реагувати. Адже це було чужим. Фактично дядько Юра втягував її матір у крадіжку, хай і дрібну.
– Мамо, а якщо все розкриється? – Запитала Наталка у Валентини вранці. – Я все чула. Знаю про драбину.
– Ну, розкриється, і що? – Мати махнула рукою. – Він же свій. Прикриємо його.
У цей момент Наташа зрозуміла, що мати готова кинути під каток дядькового зиску що завгодно: власну гордість, спокій доньки, їхню безпеку…
Наталя ж до таких подвигів не була готова, тому після переїзду до Ігоря, свого майбутнього чоловіка, нарешті видихнула. Тепер можна забути про нахабного дядька.
Але від таких родичів так легко не втечеш.
Наташа та Ігор разом жили у двокімнатній квартирі. Нехай вони все ще виплачували за неї іпотеку, зате тут не потрібно було нікому прислуговувати.
А ще в Ігоря була своя однокімнатна, подарована матір’ю. Колись вона була непоганим стартовим капіталом, тепер стала додатковим джерелом доходу.
Подружжя вирішило пустити туди квартирантів. Переговори з рієлторами, оформлення документів, вирішення спірних питань із мешканцями – майже все було на Наталці.
До останнього часу це не напружувало її, але зовсім нещодавно квартиранти різко з’їхали без попередження. Адже у Наташі та Ігоря вже були свої плани на гроші з оренди.
– Доведеться шукати нових, – поскаржилася Наталка матері. – Та ще й перед новорічними святами. Застійний сезон…
Мати поспівчувала, а за кілька днів зателефонувала дочці з разючою новиною.
– Я знайшла тобі квартирантку! Завтра до тебе Оленка приїде.
– У сенсі?.. – Наталка все чудово зрозуміла, але поки що не могла змиритися з тим, що їй знову доведеться стикатися з родиною дядька.
– Ну, ти ж сама сказала, що шукаєш квартирантів. От я й поділилася з Юрою, – гордо заявила мати. – А він сказав, що Олена саме у пошуках житла. Вони ж свої. З ними буде простіше домовитись.
Наташа хотіла б зупинити все це, але чи легко зупинити снігову кулю, що котиться з гори?
Дивитись квартиру приїхала не лише Олена, а й уся їхня делегація у повному складі. Огляд був ретельним.
Дядько Юра перевіряв, чи не продувають вікна, тітка Анжела намагалася ввімкнути пральну машинку, щоб переконатися, що вона працює. Олена ж ходила по квартирі з таким виглядом, наче її притягли до занедбаного підвалу.
– Ну, у нас вдома ремонт, звісно, кращий. Але й це зійде, – нарешті сказала вона. – Плита, щоправда, газова. Ну та звикну якось, потерплю…
– Скільки хочеш? – спитав дядько Юра, побачивши, що справа йде до укладання угоди.
– Десять, плюс комунальні, – спокійно відповіла Наталка.
На мить повисла тиша. Олена обурено скинула брови. Дядько Юра засміявся.
– Ну, які десять, Наталко? Ми ж свої люди!
Наташа сердито звузила очі.
– А скільки готові заплатити «свої люди»?
– Ну… П’ять. Вже із комуналкою.
У Наталки аж руки опустилися. У середньому комуналка виходила на дві з половиною тисячі. А якщо Олена житиме на широку ногу, то Наталка зовсім піде в мінус.
– Знаєте, для «своїх» у мене справді є особлива пропозиція. Тринадцять.
– Не зрозумів… Як тринадцять? Це ж більше, ніж ти хотіла!
– Ну, я ж своя! А своїм треба допомагати! Я скоро в декрет збираюся, ось ви мені й допоможете.
Наталка схрестила руки на грудях. Вона, звісно, розуміла, що вони не домовляться. Просто вже не могла мовчати та ковтати чуже нахабство.
– Гаразд, ми зрозуміли. Дякую за витрачений час, – ображено пирхнула Олена. – За нас не хвилюйся, знайдемо квартиру краще за твою халабуду. З адекватною ціною та адекватною господаркою.
Вони пішли, голосно грюкнувши дверима. Наталя ж почувала себе так, ніби в неї з серця дістали застарілу скалку. Одночасно легко, але трохи боляче.
А потім зателефонувала мати й почала тиснути на Наташу. Дочка була обурена, але особливо не здивувалася. Адже у них все життя так.
– Знаєш, Наталко… Іноді мені здається, що я тебе зовсім не розумію, – зітхнула мати під кінець розмови.
– Зате я тебе, мамо, розумію дуже добре, – відповіла Наталка і поклала слухавку.
Після цього мати не дзвонила цілих три тижні. Потім все ж таки пішла на контакт перша, але Наташа відповідала вже без особливого ентузіазму і нічим особистим не ділилася. Її власна мати стала адвокатом чужої сім’ї, яка повстала на неї. Вона перестала бути просто мамою.
Квартиру здали молодій парі. Нехай і за пів місяця, зате не «своїм». Олена теж винайняла житло. Щоправда, десь на околиці, з сантехнікою, що розвалюється, і постійними набігами тарганів.
Коли Наташа почула про це від матері, вона раптом відчула тихе задоволення. Нехай тепер справляються самі й не нарікають на родинні зв’язки. Адже рідня – це не той, хто охоче сідає на шию, а той, хто поважає тебе та твої інтереси.
А ви що скажете з цього приводу? Як вам поведінка матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
