Весь останній тиждень десятирічна Лєра жила в очікуванні дива. У п’ятницю у мами останній робочий день перед відпусткою, а в суботу вони їдуть до моря. На цілих два тижні!
Мама казала, що Лєра вже одного разу була на морі, коли їй було три роки, але дівчинка нічого не пам’ятала. Тоді вони жили втрьох, але потім тато пішов.
Після цього вони з мамою влітку відпочивали у селі у бабусі та дідуся. А цього року, ще у квітні, мама повідомила Лєру, що вони поїдуть на море – вона вже замовила та навіть сплатила номер у готелі.
– Краще б, звичайно, полетіти літаком – тоді більше часу можна було провести на морі, але літак – це дуже дорого. Доведеться їхати потягом – цілих півтора дня в дорозі, – журилася мама.
– Ти що! Це дуже здорово! Я весь час дивитимуся у вікно – це так цікаво, – заперечила їй дочка.
До цього Лєра залізницею їздила лише на електричці.
Два тижні пролетіли, наче одна мить. Лєрі сподобалося все: і невеликий готель, від якого можна було добігти до моря за якихось сім хвилин, і те, що в готелі був басейн, і те, що вони з мамою обідали в різних кафе. І, звісно, море!
В останній день мама дала Лєрі монетку, і дівчинка, розмахнувшись щосили, кинула її в море, щоб ще раз обов’язково повернутися сюди.
Дорога назад була трохи сумною: потяг стукав колесами та відвозив їх усе далі від моря.
– Не хвилюйся, – заспокоїла Лєру мама, можливо, вийде знову побувати на морі наступного року.
Під’їжджаючи до будинку, вони вже планували чим займуться, коли повернуться у свою квартиру.
– Спочатку відчинимо вікна і провітримо, – сказала мама. – Потім треба буде протерти пил – уявляєш, скільки його зібралося за цей час! Потім вимити підлогу.
– А ще сходити в магазин за продуктами. Все треба зробити сьогодні. Мені вже завтра виходити на роботу. Це в тебе ще три тижні канікул.
Але вони навіть не уявляли, що чекає на них вдома!
Коли Катя та Лєра підійшли до своєї квартири, вони почули те, чого не мали чути: за дверима лунали жіночі голоси.
Увійшовши до передпокою, вони здивувалися: це була їхня квартира і водночас не їхня. Вішалка та тумба для взуття були ті самі, але одяг та взуття були чужі. Крім того, у квартирі пахло не свіжістю, як завжди, а чимось смаженим.
Назустріч їм із кухні вийшла повна молода жінка у ситцевому халаті та з кулінарною лопаткою в руках.
– Здрастуйте вам! Хто ви такі? – голосно спитала вона. – Як ви увійшли?
– Людко! – крикнула вона кудись у глибину квартири, – знову твій Вовка двері не зачинив.
– Я господарка цієї квартири, – сказала Катя. – А ось ви хто?
У цей час із кімнати Лєри вийшла ще одна жінка – майже копія першої, у домашньому костюмі.
– Каже, що господиня квартири, – посміхнулася перша пані, вказуючи на Катю і Лєру, що притиснулася до неї.
– Знаєте що? Ідіть ви звідси краще самі, поки мій чоловік з роботи не прийшов. А то він гратися з вами не буде, так додасть прискорення, що вас тут за хвилину й поряд не буде.
Катя відчинила сумку, дістала з неї паспорт, відкрила на сторінці «реєстрація» та показала жінкам.
– Ну що? Тепер ви поясните мені, як потрапили у мою квартиру? – знову спитала вона.
Жінки здивовано переглянулись.
– Ми її орендували: Людка з чоловіком одну кімнату, а ми – другу.
– І хто вам її здав? – поцікавилася Катя.
– Антоніна Петрівна. Взяла з нас за перші три місяці та ще за останній місяць – заставу. На рік домовилися, – відповіла жінка. – Ось у мене навіть розписка є.
Вона покопалася в шухляді комода, де раніше лежали документи Катрі, і простягла половину аркуша, на якому було надруковано:
«Я, Тополя Антоніна Петрівна, отримала від Комарової Ангеліни Василівни тридцять дві тисячі гривень в рахунок оплати кімнати за адресою…»
– З Людки двадцять вісім тисяч взяла, бо та кімната менша, – сказала Ангеліна. – Отже, все по закону. Ми заплатили, ми живемо. А ви йдіть, самі розбирайтеся зі своєю Антоніною.
– Але я не знаю жодної Антоніни Петрівни, – сказала Катя. – Як вона виглядає?
– Як виглядає? Звичайно. Років шістдесят, напевно, волосся фарбоване – помаранчеве, як у лисиці.
– Мамо, – смикнула Катю за лікоть Лєра і простягла їй свій телефон.
На екрані була стара фотографія: їхня родина на дачі батьків Олексія, колишнього чоловіка Каті.
– Ось, подивіться, чи нема тут жінки, яка здала вам квартиру? – Запитала Катя, показавши фотографію Ангеліні.
– Ну, от вона! – Вигукнула Людмила! – Ця сама Антоніна Петрівна.
– Це Курочкіна Ольга Юріївна, – сказала Катя. – Моя колишня свекруха. Ми з її сином розлучилися ще п’ять років тому. І замки я після цього змінила.
– Цікаво, звідки в неї взявся новий ключ? Загалом так: жінка, яка здала вам квартиру, не мала права цього робити! Тому ви зараз збираєте свої речі та звільняєте житлоплощу.
– Цікаво, а куди ми підемо? – обурилася Ангеліна.
– І загалом, ми гроші заплатили! – Заявила Людмила. – Ви повинні нам їх повернути!
– Ви мені гроші платили? – Запитала Катя. – Кому віддали, з того й питайте!
– Мені все зрозуміло – вигукнула Людмила, – ви працюєте разом. Одна шайка-лійка! Ця Антоніна шукає квартирантів і бере гроші, а потім ви з’являєтеся і виганяєте людей на вулицю.
– Ми не підемо нікуди. Заплатили за чотири місяці, значить, і житимемо рівно чотири місяці. Тож прошу вас на вихід!
Обидві жінки насунулися на Катю та Лєру і почали витісняти їх із передпокою.
У цей момент відчинилися двері сусідньої квартири й з неї вийшла Віра Семенівна, яка жила тут ще з того часу, коли квартира належала бабусі Катерини.
– Катюша, що у вас тут за галас? – Запитала вона.
– Та ось, Віро Семенівно, повернулися з донькою з відпустки, а колишня свекруха примудрилася здати нашу квартиру. І тепер нас звідси виганяють.
– Зрозуміло. Давай занось свої речі до мене. І Лєра нехай теж у мене поки що буде. А ти викликай поліцію.
– А чого це одразу поліцію? – Знову обурилася Людмила. – Ми тут по закону живемо!
– Ось зараз поліція приїде та розбереться, хто живе по закону, а хто не по закону, – сказала сусідка.
Справді, за півтори години квартиранти вже збирали речі. Тільки перед цим Каті довелося в коморі, в коробках, куди колишня свекруха звалила всі папери з комода, знайти документи на квартиру.
До кінця цієї сцени з роботи прийшли чоловіки Ангеліни та Людмили. Їм також довелося пояснювати все, що сталося.
– Заяву на громадянку Курочкіну писати будете? – спитав поліціянт.
– Будемо, – в один голос відповіли Катя та Ангеліна.
Куди вирушили квартиранти, що не відбулися і що вони далі робили, Катя не знала. А ось їм з Лєрою довелося весь вечір витратити на прибирання. Речі по шафах та ящиках Катя розкладала вже вночі, коли Лєра спала.
А за два дні Каті на роботу зателефонував колишній чоловік.
– Ти що, з глузду з’їхала, заяву на матір написала? Їй учора повістка прийшла.
– Якщо прийшла повістка, то треба йти в поліцію і відповідати за те, що накоїв, – відповіла Катя. – До речі, куди вона гроші витратила, які взяла з квартирантів?
– Алісі віддала, та з подружкою на море поїхала, – відповів Олексій.
Аліса була його молодшою сестрою, яка дуже любила мандрувати, але не любила працювати.
Ольгу Юріївну звинуватили у шахрайстві, незаконному проникненні в чуже житло, у необґрунтованому збагаченні.
Вона могла б отримати реальний термін, але з огляду на вік і стан здоров’я суд обмежився умовним покаранням. Звичайно, їй довелося повернути всі гроші квартирантам.
Олексій кілька разів приходив до Каті, вимагав, щоб вона забрала свою заяву, обіцяв виплатити їй велику суму. Але вона не погодилася.
А щоб таке не повторилося, Катя ще раз поміняла замки та сказала Олексію, що більше його матір до неї у квартиру не ввійде. А якщо надумає повторити, умовним терміном не відбудеться!
Це ж треба бути такою недолугою?! Невже не розуміла стерво, що невдовзі все розкриється? Там, мабуть, діагноз, бо здорова людина такого не утне.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
