Знаю, що треба припиняти все це. Намагаюся. Але боляче так …

Зустрічаюся з одруженим чоловіком вже близько року. З самого початку це була провокація з мого боку. Заради інтересу: чи зможу або не зможу затягнути його в ліжко?

Причому ніколи до цього так не робила. Думала що це так, просто короткострокова інтрижка. Порозважатися і все. Однак так не вийшло. Закохалася … Точніше захворіла .. Він-то теж виявився хорошим – не проти гульнути на стороні, хоча на початку строїв з себе порядного сім’янина.

Все не так. Не захотів би, нічого б у мене не вийшло. Як би я не намагалася.
Вийшло так що це все нас затягнуло. Обох. Він закохався в мене теж, але про любов ніколи ні слова. Просто я бачу це.

Ніколи і нічого він мені не обіцяв і не обіцяє. Тільки й каже: я не можу дати тобі більше. А я і рада – хоч хай так буде, я згодна. Не хочу і не намагаюся розбити його сім’ю.

Мені це не треба. Та й він їх ніколи не кине. Скільки разів намагалася порвати з ним … Не виходить … Кожен раз говорить, що дуже прив’язаний до мене, що пам’ятає, що думає про мене … Ніякої «локшини» на вуха з його боку як і якихось обіцянок.

Знаю, що треба припиняти всі це. Намагаюся. Але боляче так … Плачу. Не сплю. Знаю, що пройде коли-небудь. Знала б тоді, коли затівала все це, що буде так – ніколи б так не зробила. Зарікалася адже – ніяких відносин з одруженими …

Треба якось виходити з цього. Але як? Хочу розкиснути, але не можу. Не можу собі дозволити, – маленька дитина.

Забула сказати, що людина ця – мусульманин. Мабуть з цього у мене і не спрацював «стоп кран» на початку нашої історії.
Я знаю що робити і як. Не знаю тільки одного – коли пройде ця біль? Боюся, раптом це назавжди …