– Знов порожні макарони? – Чоловік жбурнув виделку на стіл.
Лара стояла біля раковини й шкірою відчувала його погляд.
– А що ти хотів? Стейк? – Лариса вимкнула воду і повільно обернулася. – У гаманці залишилося триста гривень, Сашко. Нам на них ще три дні жити. До кінця тижня.
– І ти вирішила купити цю бридоту? – він кивнув на тарілку, де ріжки, що злиплися, повільно остигали. – Я мужик, Ларисо. Я не можу харчуватися борошном із водою та зберігати бадьорість духу.
– А ти збережи «бадьорість духу» для того, щоб завтра на співбесіду сходити, – розлютилася Лариса. – Я сьогодні весь день по клієнтах моталася, намагалася хоч якусь передплату вибити за свої проєкти.
– А ти? Знову у танчиках сидів?
Сашко різко схопився.
– Та пішла б ти…, – кинув він, виходячи з кухні. – Ти тільки й можеш, що дорікати. Наче це я спеціально під скорочення потрапив. Наче я цього хотів!
– Ніхто цього не хотів! – крикнула вона йому в спину. – Але чомусь, коли у нас є гроші, ти — найкращий чоловік у світі. А коли їх немає, ти наді мною зну щаєшся!
Вони були у шлюбі четвертий рік, і цей сценарій повторювався з лячною періодичністю. Були гроші – все було добре, а щойно фінанси закінчувалися… Починалася лайка.
Перший рік після весілля все було чудово. Вони обидва працювали в одній логістичній компанії, обидва – менеджери середньої ланки, обидва – амбітні та молоді.
– Давай сьогодні ти готуєш, а я приберуся? – Сашко обіймав її на кухні їхньої першої орендованої однушки.
– Домовилися, – сміялася Лариса, притискаючись до його плеча. – Але цур, посуд на тобі.
– Справедливо, – кивав він. – А в нас рівноправність. В офісі оремо однаково, значить, і вдома чесно ділимо побут.
Вони справді жили душа в душу. Вечорами обговорювали плани, мріяли про свою квартиру, подорожі. І коли настав час змін, вони вирішили піти з компанії разом.
– Нам треба рости, Ларо, – казав Сашко. – Ризикнімо? Звільнимось, відпочинемо тиждень і знайдемо роботу з окладом вдвічі вище. У нас же колосальний досвід!
– Трохи страшно, – зізналася тоді вона. – А як швидко не знайдемо? У нас подушка безпеки не така вже й велика.
– Припини, – він впевнено стиснув її долоню. – Я з тобою. Ми все вирішимо. Я підстрахую, якщо що.
Вони звільнилися. Лариса довго ходила на співбесіди, але… Відмовляли з дивних причин.
Саші пощастило більше – за три тижні його запросили до великого холдингу на відмінну посаду.
– Все, кошеня, видихни, – сказав він, повернувшись зі співбесіди. – Я тепер здобувач. Шукай роботу спокійно, не хапайся за перший зустрічний варіант. Я все оплачу.
Пів року вони мешкали на його зарплату. Лариса почувала себе трохи ніяково, але Сашко ні в чому її жодного разу не дорікнув.
Він дарував їй квіти, замовляв їжу з ресторанів, коли вона поверталася засмучена після чергової відмови.
– Не сумуй, – шепотів він. – Твоє місце тебе знайде. Ти ж у мене найрозумніша.
Криза вдарила по холдингу Сашка раптово, його відділ розформували. Одного дня вони обоє залишилися без роботи. І ось тоді почався справжній жах.
– Мамо, ми тільки на кілька тижнів, чесно, – Сашко стояв у передпокої батьківської квартири з двома валізами.
Його мати, Галина Петрівна, підібгала губи, але відійшла вбік.
– Живіть, звісно. Але ж ти знаєш, Сашко, у нас з батьком пенсія невелика. Нам вас годувати нема на що.
– Ми знаємо, мамо. Щось придумаємо…
Пара тижнів перетворилася на рік. Дванадцять місяців вони жили, як кішка з собакою.
– Твоя мати знову перевіряла, скільки я порошку насипала в машинку, – шепотіла Лариса, відвертаючись до стіни. – Вона вважає, що я нахлібниця.
– Ларо, ну потерпи. У неї характер такий. Я ж намагаюся, беру підробітки.
– Які підробітки, Сашко? Ти вчора приніс сімсот гривень. Ми віддали їх на продукти. Нам на маршрутку грошей не вистачає.
– Та що ти хочеш від мене?! Я що, маю піти банк пограбувати? Я шукаю нормальне місце, але зараз скрізь глухо!
– Я теж шукаю! Але чомусь я готова йти мити підлогу, а ти чекаєш на «гідну пропозицію»!
– Я не піду вантажником, Ларисо. У мене вища освіта та стаж керівника. Маю я право на гідні умови праці?
Лаялися вони майже щоночі. Виявилося, що любити одне одного дуже легко, коли в холодильнику делікатеси, а в планах – відпустка у Туреччині. Але коли треба ділити одну сосиску на двох, ніжність якось одразу випаровується.
Життя почало налагоджуватися так само раптово, як і звалилося. Саші запропонували місце в логістиці, а Лариса, зневірившись знайти роботу «на дядька», відкрила невелику агенцію з організації корпоративних свят.
У неї завжди був талант до таких заходів, і справа несподівано пішла. Вони винайняли нову квартиру.
– Обіцяй мені, – просила Лариса. — Що ми більше ніколи не повернемось до твоїх батьків.
Сашко притягував її до себе:
– Обіцяю. Ми тепер вчені. Відкладатимемо, будемо розумнішими. Ларо, я тебе так люблю! Вибач мені за той рік. Я був сам не свій.
– І ти мене вибач. Я зірвалася…
Вони навіть почали потроху віддавати борги друзям та родичам. Життя здавалося прекрасним, поки два місяці тому Сашка знову не скоротили.
Бізнес Лариси зараз теж переживав не найкращі часи – замовлень було замало.
Увечері вона сиділа за ноутбуком і намагалася звести «дебет з кредитом», коли чоловік вирішив з нею серйозно поговорити.
– Слухай, Ларо, – почав він, сідаючи на край дивану. – Я тут подумав… Може, нам варто грошей у твого брата попросити?
Лариса повільно зачинила ноутбук.
– Ми йому ще минулий борг не віддали, Сашко. Двадцять п’ять тисяч. Ти серйозно пропонуєш просити ще?
– Ну, а що робити? Нам нема чим за квартиру платити.
– Ти обіцяв знайти роботу цього місяця. Ти сказав, що в тебе «три вірні варіанти». Що із ними?
Сашко відвів погляд.
– Там… загалом один зірвався, у других бюджет не затвердили, а треті запропонували такі копійки, що навіть смішно. Я не піду на такі умови.
Лариса глибоко зітхнула.
– Копійки – також гроші.
– Та що ти починаєш знову! – Він схопився. – Ти думаєш, мені легко? Ти думаєш, я не хвилююся?
– Я думаю, що ти сидиш у своїй раковині й чекаєш, доки все вирішиться само собою. Або поки я вирішу. Знаєш, мені іноді здається, що ти мене не кохаєш.
Сашко завмер.
– Це що за новини?
– Ти любиш комфорт, який я створюю. Ти любиш наші «щасливі періоди», бо у такі періоди тобі зручно бути добрим.
– Тобі легко бути ніжним, коли в кишені є гроші. Але як тільки починаються труднощі, ти відразу йдеш у глуху оборону і починаєш звинувачувати весь світ. І мене – насамперед!
– Ах, ось як? – Сашко примружився. – А ти? Ти ж теж змінюватись починаєш. Ти дивишся на мене, як на порожнє місце. Ти думаєш, я не відчуваю твоєї зневаги?
– Це не зневага, Сашко. Це страх. Мені страшно, що ми знову опинимося у твоєї матері.
– Мені нудно усвідомлювати, що наш шлюб тримається лише на курсі валют та твоїй премії!
– Просто життя тяжке, – буркнув Сашко.
– Життя у всіх тяжке. Але якось люди справляються… А ми – дві чужі люди, які ненавидять один одного за порожні макарони.
Наступний тиждень пройшов у напрузі – чоловік старанно служив перед Ларисою. А одного дня кудись зазбирався.
– Куди ти? – Запитала Лариса.
– Поїду по складах, – відповів він, зав’язуючи шнурки. – У них вічно брак робітників, може, десь потрібен диспетчер чи приймальник на якийсь час. Поки не знайду щось солідне, працюватиму там.
Вона бачила, як йому боляче наступати на горло своїй гордості. Але саме це змушувало її знову бачити в ньому того чоловіка, за якого вона виходила заміж.
Увечері він повернувся пізно. Втомлений, але задоволений.
– Ну, що? – з надією спитала Лариса.
– Влаштувався в нічну зміну на склад заморозки, – він важко опустився на стілець. – Платять щотижня. Робота собача, холодно, спина відвалиться за тиждень.
Вона підійшла до нього і міцно обійняла.
– Дякую, – прошепотіла вона.
– За що? За те, що я знайшов роботу вантажника?
– За те, що ти прислухався до мене…
За тиждень Саша приніс першу зарплату.
– Ходімо в магазин? – Запропонував він. – Купимо нормальної їжі. Я хочу м’яса. Величезний шматок м’яса!
Вони ходили супермаркетом, вибираючи продукти. Лариса ловила себе на думці, що вона знову щаслива. Але всередині все одно куйовдився сумнів.
– Ми зараз щасливі, бо у нас у руках ці п’ять тисяч, – думала вона, дивлячись, як Сашко обирає яловичину. – Але що буде, якщо він завтра захворіє? Або якщо мій бізнес зачиниться?
Ми знову почнемо жбурляти виделки одне в одного?
– Сашко, поклади яловичину, – тихо сказала Лариса. – Візьмемо суповий набір. Нам треба відкласти хоч трохи…
Сашко забарився, а потім кивнув.
– Ти маєш рацію. Рано святкувати, – він повернув м’ясо на полицю.
Удома, розбираючи пакети, Сашко запропонував:
– Ларо, давай із кожної зарплати відкладати? Щоб було на хліб, якщо раптом що…
– Давай, – Лара посміхнулася. – Сама тобі хотіла запропонувати…
А за два місяці. Сашкові запропонували престижну посаду. Лариса злякалася:
– Знову? Знову ми сваритися почнемо, Сашко, якщо, не дай боже ти й на цьому місці не втримаєшся?
Чоловік дістав із комода пошарпаний конверт.
– Ось, відклав трохи… Я не звільнюсь, доки не отримаю першу зарплату на новому місці. Не бійся, Ларо. Тепер все буде інакше…
Ларисі дуже хотілося в це вірити. Чоловік і справді останнім часом змінився – Лара бачила, що він намагається. Може, й справді у них тепер все буде інакше…
Коли народ илася Оленка, Сашко вже твердо стояв на ногах. У компанії на керівній посаді він працював уже рік, і про жодні скорочення і не йшлося – начальство ним було задоволено.
Тепер подружжя жило за новими правилами: з кожної зарплати Сашка, та з кожного замовлення Лари, відкладалася певна сума.
Заначка вважалася недоторканною, навіть у поодинокі періоди гострої потреби, гроші звідти не брали.
Ларисі було так спокійніше. А то мало що… У житті всяке буває.
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
