Люда прожила з чоловіком двадцять п’ять років і була впевнена, що добре його знає. Ну, ще б пак: трьох дітей виховали, випробування пожежею та хворобами пройшли, сюрпризів чекати не доводилося.
І тут він її здивував! Розсердився, що Люда купила собі на день народження справжню кавоварку. Грошей пошкодував, вирішила Люда, бо подарункових, звісно, не вистачило, і довелося взяти із заначки.
– Нам машину треба лагодити, – нагадав чоловік. – Сама ж на дачу просишся, урожай треба збирати.
– На електричці можна.
– На електричці… Кожного дня туди – сюди не наїздишся!
– Нічого, там поживу.
– Поживе вона … А будинком хто займатиметься, я? І так на роботі як клятий…
Раніше чоловік ніколи не дорікав їй за те, що вона не працює, бо сам так вирішив. Дітьми треба було займатися, будинком, а зарплата у Люди копійчана була.
Ну, а потім, яке вже повернення, коли стільки років минуло? Та й діти тільки-но з’їхали, було чим займатися Люді. А тепер ось як?
– Щось вигадаю, – образилася Люда.
І вигадала. На дачі у них з’явився новий сусід, Микола. І в місті вони жили недалеко. Люда зателефонувала і домовилася, що він її до дачі підкидатиме, коли сам збереться.
А чоловік нехай порається зі своєю машиною скільки влізе. Сам вудки собі дорогі купив, верстат цей безглуздий, а її кавомашиною дорікає!
-Ну, а що ти хочеш? – Сказала подруга Ганна, яка все знала краще за всіх. – Кохання живе три роки, а у вас уже дев’ять разів по три! Я, он, за цей час чотирьох чоловіків змінила.
– Тут лише відвойовувати особистий простір. Обіцяв тебе утримувати? Нехай утримує! Кавомашина в наш час, не предмет розкоші, а необхідність. До речі, тобі забороняли каву пити?
– Ой, та ну їх, ці заборони! Від кави у мене тиск не скаче, він від чоловіка, який грошей для мене пошкодував, скаче.
– Як знаєш. Я теж п’ю літрами, ти ж знаєш. Але Машка і не пила, начебто …
Помовчали. Маші вже не було рік, а рана так і не затяглася. Така молода, така талановита… Теж із тиском мучилась, але хто ж знав, що ось так.
– Я з Миколою домовилася, буде мене на дачу возити. А чоловік нехай поки що машину лагодить. Накопичить грошей, купить запчастину свою. Правда ж?
– А й справді …
Микола мав цікаву професію – хедхантер. Людмила й не чула про таку. Микола розповідав, а вона лише дивувалася.
– Треба ж, яке цікаве у вас життя.
– Може, на ти вже?
– Можна, – погодилася Люда.
І здивувалася легкому лоскотанню в грудях, наче метелик крилом махнув.
Микола був у розлученні, старший син у нього був пілот, а молодший – артист балету, теж цікаві професії.
Вони й по дорозі розмовляли, і поки на дачі були, чай разом пили. Ніби нічого такого в цьому й не було, але чоловікові Люда про ці розмови не розповідала. І що бігати вирішила, бо Микола бігає, також не сказала.
– Ну який бігати з твоїми колінами?
– Нічого, я потихеньку.
– А сніданок хто мені готувати буде?
– Ти сам бутерброд не можеш собі зробити?
– Я не хочу бутерброд, що за звичка сухом’яткою перебиватися!
– Омлет ти теж можеш приготувати.
– І навіщо мені тоді така дружина?
– Не подобається – шукай іншу!
Сказала і злякалася. Ніколи вони з чоловіком у таких тонах не розмовляли. Мабуть, Анька має рацію – кохання давно пройшло, а як діти з’їхали, все і відкрилося.
Раніше турбота про дітей створювала видимість кохання, а тепер дітям тільки гроші потрібні та рідкісні дзвінки вечорами.
А з чоловіком нічого їх і не пов’язує більше, навіть дача їм для різного потрібна. Люда овочі вирощувала, ягоди для варення, а він заради лазні та риболовлі туди їздив. Люда лазню не любила, їй там погано було – цей тиск…
Після цієї сварки чоловік із Людою довго крізь зуби розмовляв, а вона навіть зраділа, що бігати стала.
У будь-який напружений момент можна було втекти з дому, щоб не дивитися на його незадоволене обличчя. Через два тижні, правда, чоловік спробував помиритись: купив їй браслет, щоб за пульсом стежити.
– Сам же скаржився, що грошей немає, – нагадала Люда.
– Мені його в крамницю назад здати?
– Не треба …
Бігати Люді подобалося. І енергії більше з’явилося, тож на дачі й без допомоги чоловіка справлялася. І задумалася якось:
– А може мені роботу знайти? Тоді й чоловік не буде мені дорікати, і про розлучення можна сміливіше думати.
Про роботу вирішила поговорити з Миколою: нехай професійним поглядом оцінить, чи має вона якісь шанси.
– Ну, шанси завжди є. Ти ким працювала?
– У клубі, організатором.
– Ну так, у клубах зараз сильно все змінилося. А інтернет, програми там – із цим як?
– Питаєш! Я трьох дітей виховала, з ними всьому навчишся.
– То, може, з дітьми працювати? Гурток якийсь вести? Зараз стільки центрів розвитку – точно можна щось потрібне знайти.
Люда цією ідеєю спалахнула. Микола склав їй резюме, порадив, куди відправити. Люда навіть Ганні не розповіла, боялася, що вона на сміх її підніме.
А коли запросили на співбесіду, так рознервувалась, що зателефонувала Миколі. Він дав їй рекомендації й порадив заспокоїтися. Запропонував відвезти. І Люда погодилася.
– Взяли! – радісно сказала вона. – Уявляєш, взяли!
І сама не зрозуміла, як обійняла його.
– Це привід відсвяткувати, – сказав Микола. – Їдемо в ресторан.
У ресторані Люда давно не була. І це було незвично, цікаво і дуже страшно. Розуміла, що робить щось не те, але зупинитися вже не могла.
– Я радий, що став твоїм сусідом, – зізнався Микола. – Спочатку я був трохи збентежений такою… Незвичайною пропозицією.
– Знаєш, ми ж начебто не були друзями, чи щось подібне до того, а ти так легко попросилася їздити зі мною. Але потім я цьому навіть потішився.
Його слова образили Люду, хоч вона й не подала вигляду. Про що він, що йому, шкода підкинути її до дачі? Та вона ж сама приїжджала до його будинку, жодних труднощів не створювала.
– Тепер я впевнений, що це було знаком долі! Ти знаєш, в останні роки все якось не ладналося: начебто все є, але від цього всього нудно, розумієш?
– Впевнений, що розумієш. Ось колишня ніколи мене не розуміла. Слухай, щось хвилююсь, візьмімо пляшечку. Ти якому віддаєш перевагу, білому, чи червоному?
– У мене тиск, мені не можна…
– Ой, та один раз можна! Хто не має шкідливих звичок, той здоровим на той світ відправиться!
Люді раптом захотілося додому. І якнайшвидше! От якби існував телепорт, аби не доводилося нічого пояснювати цьому самовдоволеному Миколі.
І як вона раніше цього не помічала? Говорить лише про себе, а її взагалі не слухає! Як би втекти звідси? Подруга завжди врятує!
Під столом Люда набрала Ганні повідомлення. Та передзвонила за п’ять хвилин і заволала:
– Я понівечила ногу, швидко приїжджай!
Микола пропонував підвезти, але Люда сказала, що на таксі буде зручніше.
– А я так сподівалася, що в тебе буде з ним інтрижка, – зітхнула Ганна.
– Що за дурниці, я не така. Ти ж знаєш.
– Ага. А сама скаржилася на чоловіка.
– Нічого я не скаржилася. Гаразд, ти знаєш, я поїду додому.
Чоловік був уже вдома та дуже задоволений.
– Людо, танцюй – я полагодив машину! Уявляєш? Зможу знову їздити на дачу. Вудки випробую… Краса! Може, завтра зганяємо?
– Завтра я не можу. Мене на роботу взяли, – відповіла Люда і запустила кавоварку.
– Знову каву? Ще й увечері! Людо, ну в тебе ж судини…
– І що? Судини у всіх. Я люблю каву, ти ж знаєш.
– А я тебе. І не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Як із Машею.
Губи у чоловіка затремтіли. Люда його ніколи таким не бачила.
– Та про що ти?
– Про те! Біг цей. На городі працюєш. Каву п’єш. Зовсім не стежиш за здоров’ям. Діти поїхали, а мені страшно лишитися… Без тебе.
– Господи! Що ти вигадував? От недолугий. Гаразд, якщо хочеш, я питиму каву без кофеїну, тебе це влаштує? Але бігати я не припиню, це корисно для здоров’я.
– А з дачею – тут тільки від тебе залежить, допомагатимеш мені, чи ні. Від посадок не відмовлюся, заради чого дача тоді? Щоправда, як тепер із роботою встигати…
– Що за робота така? Анька твоя знову, чи що, вигадала?
– Чому Анька? – Образилася Люда. – Я сама. Скаржився ж, що грошей не вистачає: ось, будь ласка, теж гроші зароблятиму.
– Ну ти даєш! Гаразд, що робота справа хороша. Я тут подумав: може, човен…
– Ніяких човнів! – перервала Люда. – Сам знаєш – тато потонув на човні. Не дозволю! А то ти знаєш, я теж боюся одна!
На тому й вирішили. Життя тільки починалося. Нове, інше, про яке Люда й не мріяла. І добре, що дурниць вона не встигла наробити. Бог відвів – і слава Богу – не доля…
А ви що скажете з цього приводу?
