У жодному дитячому садку мені не вдавалося спати вдень. Лежиш, нудишся, з боку на бік крутишся: і нудно, і ні про що не думається, і додому хочеться, до бабусі.
І так мені одного разу стало тужливо, що я не витримала, сіла на ліжку і… заспівала. І звичайно тут же прибігла вихователька.
– Ану, тихо! Чого кричиш? Не бачиш – сплять усі. Лягай, та очі закривай.
– Я не кричу. Я тихенько співаю. Лежачи мені не зручно, – пояснила я, і знову заспівала.
-Так. Ну, стоячи, тобі точно буде зручніше! – зашипіла вихователька. – Одягайся! У кутку доспіваєш.
У куток мене поставили на кухні. Я притулилася до стіни й заспівала з того самого місця, де мене обірвали.
А виховательки якраз обідали – одна наша, одна – із сусідньої групи – та сама, що завжди з розпатланою зачіскою та дуже зла.
– Знову Марія?
– А хто ж ще? Тепер співає! – чи поскаржилася, чи похвалилася наша. – І як бабуся з нею витримує?
– Може, вона хвора? – припустила чужа. – З головою не гаразд?
– Та що ви таке кажете! Це просто ще дитинство! – не витримала нянечка, що витирала мокрою ганчіркою великий облізлий стіл. – Дитина вона ще, зовсім маленька.
– Усі маленькі, але всі – діти як діти, а ця вічно… Чого вона співає без дозволу? – Не здавалася наша вихователька. – Може, й хвора…
Я слухаю їх з кута і продовжую співати. Пісня скінчилася, я вирішила повернутися до спальні. Дуже вже було в кутку не затишно. А з ними – ще нудніше.
– Ганно Михайлівно, можна я спати піду?
– Що, співати перехотілося? – спитала Анна Михайлівна.
– Просто я пісень мало знаю…
– І слава богу!
– Але знаю багато віршів.
– Тоді стій – читай вірші!
І я почала читати вірші – виразно, голосно. Але вірші теж скоро скінчилися. Тоді я сама себе тихенько похвалила і знову спитала:
– Тепер можна я спати вже піду? А виховательки якраз доїли, чаю попили, і їм подиміти треба було сходити – вони завжди під сходами за рогом садка диміли – я бачила.
– Кричати більше не будеш?
– Ні, спатиму.
– Іди!
Пішла я в спальню, лягла в ліжко і думаю: невже я справді хвора? А чим? Ну, нянечка ж сказала – дитинство! Ось вона моя хвороба.
Так мене ж треба це … ізо … ізолювати … .. як тих дівчаток з моєї палати, коли я в лікарні лежала. Я ж, чого доброго, і заразити когось можу!
Увечері прийшла бабуся, їй, звичайно ж, наскаржилися, що я співала під час тихої години. І, звичайно ж, вона мене лаяла.
Але я навіть не образилася: адже вона не знає, що я хвора. Бабуся багато працює у своєму інституті, зі мною розмовляє мало – могла й не помітити, як я захворіла. А вихователька мене цілими днями виховує, їй видніше.
– Бабу, ти на мене не гнівайся! Це все від хвороби.
– Знову хитриш? – запідозрила бабуся. – Ти абсолютно здорова! Завтра все одно в садочок підеш!
Я хотіла їй сказати, що я заразна. Що мене треба ізо … ну, це саме … в садочок не пускати. Але потім вирішила, що не буду її засмучувати. Раптом хвороба сама пройде?
Весь наступний день у дитячому садку я поводилася ідеально, намагалася триматися якомога далі від дітей, чим вразила Ганну Михайлівну до глибини душі.
– Машо, ти не захворіла? Щось ти якась підозріло слухняна сьогодні.
– Ну й нехай запам’ятає мене такою гарною, – думала я. – А коли мене не стане від ускладнення хвороби, вона ридатиме, що так мене ображала!
І в суботу, і в неділю вдома я теж була неймовірно зразковою дитиною – навіть помила посуд і підмела підлогу.
Мені, правда, все ж таки трохи дісталося: ганчірки для витирання пилу на місці не було, і довелося змітати крихти зі столу віником.
Але на бабусю я зовсім не образилася, адже вона не знала, що я серйозно хвора. І що скоро зовсім піду із життя.
Так ось я сиділа у своїй кімнаті й все думала: що б ще гарного зробити? І раптом у мене кр.ов із носа пішла. Ось вона, підла хвороба, почала виявлятися. Добре б хоч не сильно мучитися – одразу на той світ.
Я пішла до ліжка, лягла і приготувалася.
– Ти чого принишкла? Шкодиш? А чого ти в ліжку валяєшся посеред дня, – зазирнула до моєї кімнати бабуся. І тут побачила, нарешті, що в мене півобличчя червоне.
– Ой, що ж ти мовчиш? Потрібно зупинити!
Я зітхнула тяжко і почала з нею прощатися.
– Ти, бабусю, тільки не плач… і не лайся. Це моя хвороба так проявляється. Тому я й у дитячий садок більше не піду.
– Що то за хвороба? – насторожилася бабуся.
– Ти від мене тримайся якомога далі, а то заразишся, – похмуро продовжила я. – А коли мене не стане, квіточки мені принось на могилку. Я їх дуже люблю…
Тут у мене сльози самі закапали. Бабуся не на жарт перелякалася: ніколи зі мною такого не було. Лоб помацала, змусила язик і горло показати.
– Температури немає, горло нормальне. Мабуть, це щось нервове, – зробила висновок вона. – Просто в тебе слабенькі судини, ось кр.ов і пішла.
Сіла. Обійняла мене. Але я з обіймів вибралася.
– Ні, бабусю. Ти просто мене вранці та тільки ввечері бачиш і тому не помітила, – сказала я. – А виховательки весь час зі мною, ось вони й помітили, що я захворіла.
– Господи, та чим же? Що ж вони мені не сказали?
– Дитинством! – Прошепотіла я.
– Ідіотизм якийсь! – Сердито заявила бабуся. – Немає такої хвороби!
– А ось і є! Ти ж сама казала, що Ніна Іванівна з першого поверху в дитинство впала. Адже хтось її заразив, от і я заразилася.
І тут бабуся почала реготати. Все-таки дивні вони, ці дорослі – тут “швидку” викликати треба, мене з … золювати .. ну, словом, в лікарню везти, а вона сміється. Я навіть образилася.
А вона – регоче, аж заливається:
– Всі на цю хворобу колись хворіють. Жаль, переростають потім… І, на жаль, вона не заразна.
– А як же Ніна Іванівна з першого поверху?
Бабуся посерйознішала, трохи подумала і сказала:
– Але ж вона не збирається на той світ. І навіть кр.ов носом у неї не йде… Так що йди-но, я тебе поцілую!
Я бабусю теж поцілувала і побігла обіймати свого Ведмедика, Мавпочку та Слоненя. Адже не чіпала їх, боялася заразити. Боялася, що їх теж потім доведеться золю … з … золювати.
Раптом чую, бабуся каструлі на кухні переставляє і співає. Може, бабуся не все про цю хворобу знає? І все-таки заразилася?
Ось така позитивна життєва історія до вашої уваги! Читайте із задоволенням!
