– Доню, ти маєш піти від нього сьогодні ж! Чуєш мене? Сьогодні ж!
Ірина притиснула телефон до вуха, заплющивши очі. За вікном гуло вечірнє місто, а в слухавці – обурення, густе і в’язке.
– Мамо, я…
– Що – мамо? – Людмила Миколаївна не дала договорити. – Скільки можна терпіти? Ця руда з бухгалтерії, потім дівчина з фітнес-клубу, тепер ця… як її… Марина? Ти що, дозволиш йому й далі витирати об себе ноги?
Ірина мовчала. Заперечити було нічого. Три зради за два роки шлюбу – статистика, яку не заперечиш.
– Я стільки разів заплющувала очі…
– Ось саме! – Мати схлипнула. – А він користується. Думає, раз пробачила якось – простить і вдруге, і втретє. Збирай речі, твоя кімната готова. Я чекаю.
Телефон замовк. Ірина ще довго сиділа нерухомо, дивлячись на обручку. Золото тьмяно блищало у світлі торшера – гарна, безглузда прикраса уявного щастя.
Валіза розкрилася на ліжку, як голодний рот. Ірина складала светри, джинси, білизну – механічно, не дивлячись. Руки працювали самі, доки голова відмовлялася думати.
– Що ти робиш?
Андрій з’явився у дверях – розпатланий, у домашніх штанах. Ірина не обернулася.
– Іду.
– Куди це?
– До мами.
Він хмикнув.
– Знову вона тобі мозок промила? Іро, ну скільки можна слухати цю істеричку?
Фотографія з весілля лежала на комоді. Ірина взяла її, провела пальцем по щасливих обличчях. Молодята сміялися, не підозрюючи, чим обернеться цей шлюб.
Ірина поклала фото назад, обличчям униз.
– А скільки можна терпіти твої зради?
– Та годі тобі…
– Ні. Не годі.
Ірина підхопила сумку, куртку, ключі від машини.
– Ти повернешся, – кинув Андрій їй у спину. – За тиждень приповзеш назад. Кому ти потрібна взагалі?
Ірина не стала відповідати – заощаджувала залишки сил на дорогу через все місто. Людмила Миколаївна чекала на порозі, кутаючись у пухову хустку.
– Замерзла, бідна моя. Іди сюди.
Обійми пахли знайомими духами та домашнім затишком. Ірина уткнулася матері в плече, дозволяючи собі нарешті розслабитись.
– Ходімо пити гарячий чай, з медом. І я пиріжки спекла, твої улюблені.
Материнська квартира прийняла теплом та тишею. Тут все було по-старому: мереживні серветки на телевізорі, герань на підвіконні, запах кориці з кухні. Тиха гавань після дворічного шторму.
– Дякую, мамо, – прошепотіла Ірина. – Дякую, що ти є…
…Розлучення тривало чотири місяці. Суди, документи, поділ майна – бюрократична м’ясорубка, що перемелює залишки спільного життя.
Ірина підписувала папери механічно, не вчитуючись. Яка різниця, кому дістанеться міксер чи журнальний столик?
– Розпишіться тут і тут, – судовий секретар тицьнула пальцем у потрібні рядки.
Ручка ковзала по паперах. Підпис – розчерк – штамп. Шлюб розірваний. Офіційно, безповоротно, остаточно.
Надворі йшов мокрий сніг. Ірина брела, не розкриваючи парасольки. Порожнеча всередині не боліла – просто була там. Величезна, гучна, нескінченна.
Пів року після розлучення злилися в сіру пляму без форми та сенсу. Ірина їла через силу, дивилася в стелю. Любов до Андрія – дурна, незрозуміла – нікуди не поділася. Сиділа всередині, як скалка, нила ночами.
Людмила Миколаївна не дорікала. Варила курячий бульйон, гладила дочку по голові.
– Поспи ще, дитинко. Відпочивай.
Ірина слухняно заплющувала очі. Сни були порожніми, без сюжету – сірий туман і більше нічого.
Відволікала тільки робота, але не дуже…
…Апатія почала відступати до літа. Ірина вперше за пів року захотіла вийти на вулицю, купити морозиво, посидіти у парку.
– Ти куди зібралася? – Людмила Миколаївна виникла у передпокої.
– В магазину. По хліб.
– По який хліб? У нас є хліб.
– Тоді просто прогуляюся.
– Прогуляєшся? – мати спохмурніла. – Куди? Надовго? Ти снідала? Чому в цій спідниці, вона ж коротка!
Ірина завмерла з ключами у руці. П’ятнадцять років – саме стільки їй зараз було? Ні, двадцять вісім. Начебто вона давно вже доросла жінка.
– Мамо, я просто пройдуся.
– О котрій повернешся?
Роздратування дряпнуло десь під ребрами. Ірина проковтнула його, посміхнулася.
– За годину.
– Точно через годину? Бо я хвилююся.
Розпитування ставали щоденним ритуалом. Куди йдеш, навіщо, з ким зустрічаєшся, чому затрималася на сім хвилин. Навіть візит до стоматолога вимагав повного звіту.
– Що лікар сказав? Який зуб? Пломба чи видалення? Коли наступний прийом? Чому не подзвонила одразу?
Ірина терпіла. Мама дбає, мама любить, мама переживає. Не можна бути невдячною.
– Мамо, я подумала… Може, мені орендувати квартиру?
Людмила Миколаївна побіліла. Рука метнулася до грудей.
– Що? Яку квартиру? Тобі тут погано?
– Ні, просто…
– Ой… У мене серце, – мати осіла на стілець. – Ой, недобре мені щось. Тиск, мабуть, підскочив…
Ірина кинулася за тонометром, за краплями, за водою. Плани про оренду житла розчинилися в материнських сльозах.
…Друга спроба трапилася за місяць. Ірина знайшла недорогу студію за двадцять хвилин їзди, внесла заставу, зібрала валізу.
Людмила Миколаївна лежала на дивані, закотивши очі. Рука театрально притиснута до грудей, дихання часте, переривчасте.
– Мамо! Мамо, що з тобою?
– Серце… Ой, серце прихопило… Іди, якщо тобі так треба. Я впораюся. Якось.
Ірина опустилася навколішки поруч із диваном, схопила материнську руку. Холодна, волога. Чи їй здалося?
– Я нікуди не йду. Чуєш? Залишаюся.
Людмила Миколаївна розплющила одне око – швидко, на долю секунди. Перевіряла. Ірина помітила, але переконала себе, що привиділося. Мама не стала б вдавати. Чи стала?
Від студії вона відмовилася того ж вечора…
За місяць історія повторилася. Ірина знайшла кімнату – дешеву, близько до роботи. Почала збирати сумку.
– Ой-ой-ой, – Людмила Миколаївна зігнулася навпіл на кухні, обхопивши живіт. – Виразка. Точно виразка. Або апендицит. Ірочко, виклич швидку!
– Мамо, ти вчора їла смажену картоплю із салом. Яка виразка?
– Ти мені не віриш? – Сльози потекли по щоках матері. – Рідна дочка не вірить матері? Кинь мене, йди. Залишуся тут одна, ніхто й не дізнається, якщо щось станеться. Давай-давай…
Ірина розпакувала сумку. Підозра ворухнулася десь глибоко, але вона заштовхала її назад. Не можна думати про маму погано. Не можна!
…Дмитро з’явився у її житті випадково – новий менеджер з сусіднього відділу. Високий, з ямочками на щоках і заразливим сміхом.
– Ірино, а ви любите театр?
– Люблю. Мабуть. Давно не ходила.
– “Кайдашева сім’я”. Субота. Складіть мені компанію?
Серце підстрибнуло вперше за рік. Справжнє побачення. Зі справжнім чоловіком, який дивиться на неї так, ніби вона не розлучена невдаха, а хтось особливий.
Залишилось повідомити новину матері.
– Мамо, я в суботу йду в театр.
Людмила Миколаївна відірвалася від телевізора.
– В театр? З ким?
– З колегою. Дмитро, він нещодавно до нас перевівся.
– Дмитро, – мати спробувала ім’я на смак. – Симпатичний?
– Дуже.
– Цікаво. Розкажи докладніше.
Ірина сіла поряд. Вперше за рік їй хотілося ділитися, розповідати, сміятися. Мати слухала уважно, кивала, ставила запитання. Хитрий блиск у її очах Ірина не помітила – чи не захотіла помічати.
Суботній ранок починався чудово. Ірина вибирала сукню, фарбувала губи, наспівувала щось. До вистави залишалося кілька годин, але щастя вже не вміщалося в грудях.
– Я вискочу в аптеку, – сказала Людмила Миколаївна з передпокою. – А потім до подруги зайду.
– Добре, мамо.
Двері зачинилися. Ірина продовжила фарбуватися – туш, рум’яна, трохи хайлайтера. За дві години вона спробувала вийти.
Але ключів ніде не було…
Ірина схопила телефон. Гудки. Гудки. Гудки. “Абонент недоступний”. Чотирнадцять дзвінків за наступну годину. Жоден не пройшов.
О сьомій вечора мала розпочатися вистава. О шостій Ірина ще сподівалася. О пів на сьому – металася по квартирі, штовхаючи замкнені двері. О сьомій – сповзла на підлогу у передпокої, обхопивши коліна.
Дмитро чекав на неї біля театру. Перевіряв телефон, озирався. Може, спізнюється? Може, у заторі? Він написав три повідомлення, подзвонив двічі. Ірина бачила повідомлення і вила в голос від безсилля.
…Людмила Миколаївна повернулася о десятій вечора. Пахла свіжою випічкою та чужими духами.
– Ти чого на підлозі сидиш?
Ірина мовчки дивилася на матір. Слова застрягали десь у горлі – колючі, отруйні.
– Ключі, – нарешті видавила вона.
– Які ключі? Ох, ці. Я випадково забрала і твої, уявляєш? Старію, мабуть.
Випадково? Звісно. Випадково забрала обидва комплекти ключів та випадково не відповідала на дзвінки.
Ірина встала. Ноги тремтіли, але голова була ясною – вперше за півтора року…
…Вранці Ірина дочекалася, поки мати піде на пошту. Зібрала документи, склала речі у валізу, ту саму з якою приїхала до матері.
А потім пішла, зачинивши двері та залишивши в коридорі свою зв’язку ключів…
…Катя відчинила двері в піжамі з котиками.
– Іра? Що сталося?
– Можна в тебе переночувати?
– Заходь.
Жодних питань, жодних закидів. Просто гарячий чай, плед та диван. Телефон Ірини розривався від дзвінків – двадцять, тридцять, сорок пропущених.
Повідомлення сипалися одне за одним: “Де ти?”, “Як ти могла?”, “Мені погано від хвилювання”, “Ти мене не бережеш”.
…Тиждень вона провела у Каті. Потім – крихітна студія на околиці, з видом на промзону та галасливими сусідами зверху.
Ірина передзвонила матері на восьмий день…
– Доню! Нарешті! Я мало не збожеволіла, повернися додому, благаю!
– Ні.
– Як – ні? Ірочко, я ж твоя мати, я люблю тебе більше за життя…
– Я знаю, мамо. Але мені потрібна дистанція.
– Яка дистанція? Навіщо? Я ж все для тебе робила!
Ірина глибоко вдихнула.
– Якщо ти хочеш, щоб я залишилася у твоєму житті, доведеться змінитись. Жодного контролю. Жодних замкнених дверей. Ніяких непритомностей, коли я хочу поїхати.
– Ти несправедлива…
– Це мої умови! Або ти їх приймаєш, або можеш забути, що в тебе є дочка.
Тиша. Довга, дзвінка.
– Подумай про це, мамо. Я зателефоную за місяць.
Ірина не знала, чи зможе мати змінитися. Але сама Ірина вже не була колишньою. І в театр із Дмитром вони таки сходили, правда на іншу виставу.
Але це було вже зовсім не важливо. Головне, – тепер буде лише так, як хоче вона! Бо бажання матері їй дорого коштували…
Як вважаєте, – то материнська любов, чи діагноз? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
