– Знову вона їде! – Настя жбурнула телефон на ліжко. – Щоп’ятниці! Як за розкладом!
Льоша зітхнув, відклав планшет.
– Ну що поробиш, сестра ж.
– Сестра? Та вона нахлібниця! Приїжджає, жере все поспіль, спить до обіду, а потім ще й незадоволена!
– Настя…
– Що “Настя”? Ти сам бачиш! Минулого разу мій новий шампунь використала! Весь! За одну ніч!
Дзвінок у двері перервав розмову. Соня стояла на порозі з величезною сумкою, наче переїжджала зовсім.
– Привіт, родичі! – вона ввалилася у квартиру, не чекаючи на запрошення. – Ох, втомилася! Цілий день на ногах!
Настя закотила очі. Соня працювала продавчинею у крамниці косметики. Які там “ноги”, сидить за касою цілий день.
– Що на вечерю? – Соня вже порпалася у холодильнику. – О, курочка! Чудово!
– Це на завтра, – спробувала заперечити Настя.
– Та гаразд тобі! Купите ще!
Льоша знизав плечима – мовляв, що поробиш. Настя стиснула зуби.
За вечерею Соня з’їла половину курки, весь салат, та три шматки торта, що Настя берегла до приходу подруги.
– Смачно! – похвалила вона, витираючи рота. – Але солонувато. І торт сухуватий.
Настя мовчки прибирала посуд. У душі кипіло.
– Піду душ прийму, – сказала Соня. – Льош, дай рушник чистий!
– У шафі візьми.
За пів години з ванної долинав спів. Настя зазирнула – її новий гель для душу стояв відкритий, половина вже використана.
– Льоша, – вона смикнула чоловіка за рукав. – Поговори з нею!
– Про що?
– Про те, що вона знахабніла! Щотижня приїжджає, як до себе додому!
– Та кинь, вона ж одна в місті…
– Одна? У неї є квартира! Винаймає із подругою!
– Ну, може, з подругою не ладнає…
Настя махнула рукою. Марно.
Вночі вона не могла заснути. Соня хропла на розкладачці у вітальні. А вранці Настя виявила, що з гаманця зникла тисяча гривень.
– Льоша! – Вона розбуркала чоловіка. – У мене гроші зникли!
– Може, ти забула…
– Я точно пам’ятаю! Вчора була тисяча!
– Насте, ти що, мою сестру у крадіжці звинувачуєш?
– А хто ще?
Вони посварилися. Льоша пішов на роботу злий. Настя залишилася вдома – субота, вихідний. Соня прокинулася до обіду.
– А кава є? – позіхнула вона. – І щось пожерти?
Настя мовчки поставила перед нею вівсянку на воді. Соня скривилася.
– Фу, що це?
– Сніданок.
– Я таке не їм!
– Значить, залишишся голодною.
Соня пирхнула, але почала їсти. Потім полізла в шафу до Насті.
– Можна я твою кофтинку вдягну? Мені в крамницю треба.
– Ні.
– Що означає, ні?
– А те, що не дам.
– От ти жадібна! Все Льоші розповім!
– Розповідай.
Соня пішла скривджена. Настя сіла думати. Так більше не може тривати. Потрібен план.
Увечері вона поговорила з Льохою.
– Проведімо експеримент. Один тиждень. Будемо… негостинними.
– У сенсі?
– Готуватимемо те, що вона не любить. Грошей не будемо давати. Телевізор не будемо вмикати. Подивимося, як довго вона витримає.
Льоша замислився.
– А як мама дізнається? Вона ж скаржитися побіжить.
– Нехай скаржиться. Ми нічого поганого не робимо. Просто… живемо, як хочемо.
– Гаразд. Спробуємо.
Наступної п’ятниці Соня приїхала, як завжди. Але на неї чекав сюрприз – гречка з тушкованкою.
– Що це? – вона тицьнула виделкою в тарілку.
– Вечеря.
– Я це не їм!
– Ми теж, – спокійно відповіла Настя. – Але ж сьогодні тільки це.
Соня поколупалася, з’їла пару ложок. Потім полізла до холодильника. Порожньо. Тільки овочі та кефір.
– Ви що, на дієті?
– Типу того.
Увечері Соня попросила сто гривень “на проїзд”. Льоша відмовив.
– Грошей немає.
– Як це немає? Ти ж працюєш!
– Все на квартиру йде.
Телевізор вони теж не вмикали. Сиділи з книгами.
– Нудьга! – заволала Соня. – Що за життя!
Лягли спати рано. О десятій. Соня крутилася на розкладачці, зітхала. А зранку поїхала, навіть не попрощавшись.
– Вийшло? – Запитав Льоша.
– Подивимося.
За день подзвонила свекруха.
– Насте, що у вас відбувається? Соня каже, ви її морите голодом!
– Мамо, ми їмо те, що нам подобається. Якщо Соні не підходить…
– Вона ж гостя!
– Вона приїжджає щотижня! Це вже не гість, а мешканець!
Свекруха пирхнула і кинула слухавку.
У п’ятницю Соня не приїхала. І наступної теж. Настя зітхнула з полегшенням.
Але за місяць вона з’явилася знову. З букетом дешевих хризантем.
– Я скучила! – защебетала вона. – Можна переночувати? Завтра зарано на роботу.
Настя хотіла відмовити, але Льоша кивнув – давай, мовляв, дамо шанс.
Вечеря пройшла спокійно. Соня поводилася пристойно. Навіть допомогла прибрати зі столу. Настя розслабилася. Даремно.
Вранці вона виявила, що її улюблений верх жіночої білизни зник. Новий, мереживний, подарунок Льоші на день народження.
– Соня! – Настя увірвалася до вітальні.
Вона вже збиралася йти.
– Що?
– Де мій бюст?
– Який? – забігали її очі.
– Не прикидайся! Поверни негайно!
– Та ти що! Я не брала!
– Відчини сумку!
– Не відчиню! Не маєш права!
Але Настя вже вихопила торбу. Вивалила вміст на підлогу. Серед речей Соні лежав її бюст. І не тільки – там були її тіні для повік, помада, навіть шкарпетки Льоші.
– Це… це не моє! – промимрила Соня. – Я не знаю, як воно тут…
– Злодійка! – Настя задихалася від злості. – Ти злодійка!
Льоша стояв у дверях блідий.
– Соня… як ти могла?
– Та це вона підкинула! Спеціально!
Але було видно, що й сама не вірить у свої слова.
– Іди, – тихо сказав Льоша. – І більше не приходь.
– Льоша! Я ж твоя сестра!
– Сестра не цупить все поспіль.
Соня заплакала, згребла свої речі, та вибігла з квартири.
– Вибач, – Льоша обійняв Настю. – Я не вірив…
– Знаєш що? У мене є ще щось.
Настя дістала конверт. Всередині гроші, помічені ручкою.
– Я помітила купюри, ті, що зникли минулого разу. Хотіла її перевірити.
– І?
– Учора дзвонила її подруга. Соня дала її синові гроші на день народження. Купюри були з мітками. Я попросила, щоб вона подивилася.
Льоша сів на диван, обхопив голову руками.
– Який жах.
Увечері приїхали батьки. Скандал був грандіозний. Свекруха кричала, що Настя обмовила Соню. Свекор мовчав.
– Хочете – обшукайте її торбу, – запропонувала Настя. – Упевнена, там ви знайдете багато цікавого.
– Не смій! – верескнула свекруха.
Але свекор уже набирав номер Соні.
– Дочко, приїдь до брата. Нам треба терміново поговорити.
Соня приїхала за годину, ні про що не підозрюючи.
– Відчиняй сумку, – наказав батько.
– Тату…
– Відчиняй!
У сумці знайшлися ще речі Насті. І навіть гроші у гаманці – ті самі, помічені.
– Звідки це у тебе? – свекруха дивилася на дочку з жахом.
– Я… я позичила…
– У кого позичила мої духи? – Запитала Настя. – У мене без дозволу?
Соня мовчала.
– Все, – свекор підвівся. – Збирайся. Їдеш додому. У село.
– Тату, у мене ж робота!
– Знайдеш іншу. Далі від чужих речей.
Поїхали вони мовчки. Свекруха навіть не попрощалася.
– Настя, – Льоша взяв дружину за руку. – Вибач. За все вибач.
– Нема за що. Головне – тепер ти знаєш правду.
За тиждень Соню звільнили з крамниці. Виявилося, що там теж зникали речі. Вона повернулася в село до батьків.
А Настя та Льоша стали накопичувати на свою квартиру. Щоб точно ніяких непроханих гостей.
Через два роки купили однокімнатну в новобудові. Маленьку, але свою. На новосілля покликали друзів, батьків Льоші.
Соню не кликали. Та вона б і не приїхала.
Іноді свекруха розповідала, що живе Соня у селі, працює на фермі. Заміж так і не вийшла. Говорять, характер зіпсувався остаточно.
А Настя з Льошею жили спокійно. Без сюрпризів у п’ятницю. Без зниклих речей. Без непроханих гостей. І це було щастя…
Можливо й у вас є такі родичі, які “позичають” без дозволу? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Це хвороба, чи виховання? Ставте вподобайки.
