– Зник, і слава богу! – Пожвавішав сусід і розплився в посмішці

– Слухай, сусіде, я тут вашого кота в під’їзді давно не бачив. Як він там поживає взагалі? Живий-здоровий?

Сусід, почувши про кота, раптом пожвавішав і розплився в посмішці.

– Та зник десь кілька днів тому. І слава Богу!

– Чому слава Богу? – Микола намагався поставити запитання так, щоб голос звучав рівно. Хоча всередині все кипіло.
***
Останні два тижні Микола звернув увагу на те, що його сусіди почали часто викидати свого домашнього кота в під’їзд. Так, прямо беруть його за шкірку і викидають.

Іноді це робить господар кота. Іноді – господиня.

А іноді цей нещасний кіт пролітав у нього перед самим носом.

– Акуратніше треба! – зробив Микола зауваження своїй сусідці. Та нічого слухати навіть не стала.

Замість того, щоб вибачитись за свою поведінку, жінка зиркнула на нього спідлоба і зачинила двері.

Точніше — гупнула ними з такою силою, що в під’їзді забрязкали шибки, а в фундаменті будинку, напевно, з’явилася одна, а то й парочка мікротїріщин.

Спочатку Микола наївно вважав, що його дивакуваті сусіди свого кота просто погуляти відпускають, або ж привчають до самовигулу.

Але за деякий час зрозумів, що це покарання за якісь провини. Ну, тобто: накоїв щось — вали давай у під’їзд.

Часом переляканий, часом дуже сумний кіт кілька годин сидів на сходовому майданчику четвертого поверху біля дверей, обтягнутих коричневим дерматином, і чекав, коли його вибачать і пустять назад.

І господарі його, звісно, прощали. І забирали назад додому, але не відразу.

А якщо він починав нявкати або схреститися у двері, то одразу отримував віником від господині. Микола на власні очі бачив, як це все відбувається.

Він тоді саме піднімався сходами, бо ліфт у його під’їзді не працює вже півроку, і, дійшовши до четвертого поверху, помітив знайомого кота. Навіть привітати його хотів, але…

Кіт на той момент на Миколу уваги не звертав. Він голосно нявкав і шкрябав у двері своїми кігтями.

Кіт явно хотів потрапити додому, але оскільки його туди не пускали, то вирішив таким нехитрим способом про себе нагадати.

У квартирі почулися кроки, потім двері різко відчинилися, і господиня в запраному халаті, не кажучи ні слова, щосили огріла кота віником і відразу зачинила двері.

Це сталося так швидко, що Микола навіть сказати нічого не встиг. А сказати йому було що! Присоромити хотів він цю жінку, яка так бридко поводилася зі своїм вихованцем.

– Що, дуже тобі дісталося, друже? – спитав Микола, коли підійшов до кота.

Кіт подивився на Миколу сумними очима, але при цьому в його погляді була й подяка за те, що хоч хтось звертає увагу на нього. Тваринк викидали у під’їзд за найменшу провину.

Якось Микола почув, як сусідка кричала на всю квартиру:

– Ах ти, скотиняка! Знову вазу звалив! Сергію, вижени кота негайно. Знатиме, як по столах скакати! – а за хвилину двері ледь прочинилися, і з них показалася волохата чоловіча рука, яка міцно тримала за шкірку кота.

Потім пальці розтулилися, кіт упав на сходовий майданчик, а двері одразу ж зачинилися. Той підвівся і сів обличчям до дверей – чекати, коли його вибачать і пустять додому назад.

А Микола лише не схвально похитав головою. Ну, не розумів він такі методи виховання. Він погладив кота і пішов додому.

А кіт продовжував сидіти на одному місці з виразом вселенської печалі на своїй вусатій фізіономії.

Микола був людиною не надто сентиментальною, але ця картина застрягла в ньому, як скалка.

– Ну хіба можна так з живою істотою поводитися? – міркував він.

Через деякий час Микола, проходячи повз, щоразу сповільнював крок, і кіт, впізнаючи його, починав тихо муркотіти – вітально і трохи запобігливо.

Іноді Микола сідав поруч з ним навпочіпки, чухав кота за вухом, і той, заплющуючи очі, підставляв голову під пальці, а потім тицявся своїм вологим носом. Кіт був теплий, живий і дуже довірливий, і від цього на душі в Миколи ставало дуже погано.

Ну не розумів він, за що такому милому коту дісталися такі безсердечні господарі! Навіщо, питається, вони взагалі тварину заводили, якщо, окрім себе, нікого не люблять?

-Дивні люди, їй-богу!

А одного разу, знову зустрівшись у під’їзді з котом, Микола твердо вирішив: якщо ці люди ще раз викинуть його в під’їзд, він щось зробить. Досить уже знущатися з нещасної тварини.

Він не знав, що саме зробить, але відчував, що неодмінно повинен втрутитися, інакше це ніколи не закінчиться.

День, коли терпець Миколи остаточно урвався, настав у п’ятницю, коли він повертався додому особливо злим.

На роботі він посварився з колегами, у транспорті люди штовхалися і наступали йому на ноги, ще й на вулиці з самого ранку йшов дрібний неприємний дощ. Загалом його настрій був на нулі. А може, навіть нижче нуля.

Піднімаючись сходами, Микола ще з третього поверху почув знайоме жалібне «ня-я-в».

Кіт, як завжди, вірно сидів біля своїх дверей, але додому його не пускали. А в під’їзді, між іншим, було досить прохолодно. Не травень місяць на вулиці, як то кажуть.

Микола зупинився на сходовій клітці і задумливо дивився на кота, який, побачивши його, як завжди, замуркотів і пішов назустріч. А потім – бац!

І всі проблеми сьогоднішнього дня в одну мить здалися Миколі дрібницею. Ось у кота проблеми.

Які? Величезні! До нього ставляться, як до речі. Як до іграшки якоїсь. Що може бути страшнішим?

Микола прислухався до тиші за дерматиновими дверима. Нікому не було діла до того кота. І йому дуже захотілося провчити своїх сусідів.

– Все, годі, – промовив Микола вголос, сам дивуючись своїй рішучості. – Ходімо зі мною, – він нахилився, й підхопив кота на руки.

Той негайно забурчав голосніше і потерся головою об його промоклий піджак, залишаючи на ньому свою вовна.

А потім вони пішли на сьомий поверх, де мешкав Микола. Він забрав кота лише на пару днів.

– Хай господарі злякаються, нехай пошукають, похвилюються. Зрозуміють, що так не можна робити… – думав Микола, заходячи до квартири.

У нього вдома кіт освоївся напрочуд швидко. Обнюхав кути, зіскочив на диван, покрутився, вибираючи місце, і згорнувся калачиком на пледі, вдячно дивлячись на свого рятівника.

Поки кіт відпочивав, Микола, незважаючи на дрібний неприємний дощ і втому, збігав у найближчий зоомагазин, купив коту найкращий котячий корм, «туалетне приладдя» та ще іграшки – на той випадок, якщо пухнастому квартиранту стане нудно, а його в той момент не виявиться вдома.

Наступного дня, у суботу, Микола кілька разів підходив до вхідних дверей, відчиняв їх та визирав у під’їзд. І дуже дивувався, що в під’їзді було дуже тихо.

Ніхто не ходив поверхами, не кликав кота на ім’я (до речі, як його звуть, Микола так і не знав), не розклеював оголошень.

По всьому виходило так, що ніхто не шукав зниклого кота. І це було дивно. Дуже дивно. Микола повертався до квартири, дивився на кота і знизував плечима.

А той, у свою чергу, ліниво потягався на дивані і навіть не думав проситися назовні.

– Слухай, може, ти хочеш назад у під’їзд? – спитав Микола у неділю, вказуючи на двері. – Я тебе не тримаю. Іди, коли треба.

Кіт подивився на двері, перевів погляд на Миколу та демонстративно почав вилизувати лапу. Потім підвівся, підійшов і потерся об його ногу.

Відповідь була ясніша за будь-які слова. Микола зачинив двері, посміхнувся і взяв кота на руки.

Вони вирушили на кухню снідати, а потім у кімнату – дивитись телевізор. Вихідний таки.

Кіт лежав у нього на колінах і бурчав, як маленький трактор, і в квартирі вперше за довгий час стало по-справжньому затишно.

Потім настав понеділок. Кота так ніхто й не шукав. І Микола вирішив, що поки що не віддаватиме його господарям.

Єдине, що не давало йому спокою, – це те, що сусіди можуть звинуватити його. За фактом, він украв чуже майно. Нехай живе, хай із добрими намірами і виключно з виховною метою, але вкрав.

Микола подумки прокручував можливі сценарії: сусіди викличуть поліцію, його звинуватить у крадіжці чужого майна, доведеться все пояснювати, виправдовуватись. Його мотиви можуть зрозуміти.

Ця думка свердлила його мозок і не давала розслабитись до кінця. Тому цілий день, перебуваючи на роботі, Микола був як на голках і постійно перевіряв телефон, чи не дзвонили йому. Але того дня не було жодного пропущеного дзвінка.

А коли Микола ввечері повертався додому, він побачив сусіда, який ішов викидати сміття. У чорному пакеті нічого не було видно, але за обрисами всередині було щось дуже схоже на котячий лоток.

Махнувши сусідові рукою, щоб той зупинився і підійшовши ближче, Микола як би ненароком у нього запитав:

– Слухай, сусіде, а я щось вашого кота в під’їзді давно не бачив. Як він там поживає взагалі? Живий-здоровий?

Сусіди, почувши про кота, раптом пожвавішав і розплився в посмішці.

– Та зник десь кілька днів тому. І слава Богу!

– Чому слава Богу? – Микола намагався поставити запитання так, щоб голос звучав рівно.

– Та дружина хотіла його на дачу відвезти і залишити там. Набрид, каже, вовна всюди, репетує ночами, вази перекидає. А там типу — мишей ловитиме. Хоч якась від нього користь.

– А мені на дачу їхати зовсім не хочеться. По-перше, далеко. А по-друге, дружина по-любому змусить щось робити там. А так кіт сам пішов і нікуди їхати не треба. Я з такої нагоди вчора навіть два літри пінного хильнув. Свято, прямо!

– А кота вам зовсім не шкода, чи що? Раптом із ним щось трапилося?

– Та чого ж його шкодувати? Це ж не людина. Слухай, а ти чого про нього питаєш? – сусід примружився з підозрою і подивився на Миколу.

– Та так просто запитав… – задумливо відповів Микола, після чого не попрощавшись, швидким кроком попрямував у бік під’їзду.

Усередині у Миколи все кипіло від обурення.

– На дачу, значить…. Наприкінці жовтня. Привезти та залишити там кота на вірну загибель. І ні краплі жалю. Навіть раді, що сам пішов і звільнив їх від необхідності їхати і бруднити руки».

Він уявив собі на хвилинку цього доброго і довірливого кота, що сидить на ґанку порожнього дачного будиночка, або взагалі – під парканом і чекає, коли за ним повернуться.

Того, хто чекає так само вірно і віддано, як він робив це під дверима в під’їзді.

Для його сусідів кіт був річчю, яка то тішить, то заважає, і якщо заважає занадто часто, її виносять за поріг.

Спочатку в під’їзд на кілька годин, потім на дачу назавжди.

Коли Микола піднявся на сьомий поверх та зайшов у квартиру, він побачив, що кіт вірно і відданого чекає на нього біля дверей. На душі одразу якось потеплішало.

А ще він раптом зрозумів, що все зробив правильно. Правильно, що вкрав кота у таких безсердечних людей, які збиралися його наприкінці осені відвезти на дачу і там залишити.

Микола посміхнувся, взяв кота на руки, і вони пішли на кухню готувати вечерю. А після вечері лежали на дивані і дивилися телевізор.

Точніше – Микола дивився, а кіт просто був поряд. То на один бік повернеться, то на другий.

Ось кіт знову заворушився, але цього разу перекинувся на спину і довірливо підставив живіт — найвразливішу свою ділянку. Він зробив це не замислюючись. Бо вже не боявся.

Тому що справжній будинок – це не лише дах над головою і не лише миска з котячим кормом. Справжній будинок – це те місце, де тобі не потрібно заслуговувати на право бути.

І де тебе люблять так просто. За те, що ти є…

Як ви вважаєте, слушно вчинив Микола? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайте!