Бабуся виросла, як з-під землі. Щойно встигла загальмувати. Вже хотіла вийти, та сказати пару лагідних слів, але її схожість з моєю бабусею, мене зупинила. А коли жінка заговорила, то взагалі дар мови зник.
– Поспішаєш, люба? Вибач, не помітила я тебе. Лихо в мене скоїлося. Машка моя зникла! Все обшукала – немає ніде!
– Невже пропаде? Залишуся я сама. Вона ж у мене сирітка. Дочки моєї більше немає. Все, що від неї залишилося!
Я подивилася на годинник. Часу було зовсім впритул. І так вже запізнююся на підписання нового контракту в сусідню область. Насилу до себе замовників переманила.
Від нього не лише моя доля залежить, а й усіх моїх підлеглих. У мене на фірмі суворо: з підлеглих вимагаю дотримання дисципліни, але й собі не даю попусти. Можливо, за це співробітники й звуть мене між собою «залізною пані».
Хоча, ніщо людське мені не чуже. Ось, як розпереживалася, коли побачила жінку дуже схожу на бабусю. Тільки моя вища на зріст. А тембр голосу – один в один. І очі добрі. Начебто весь світ хотіла обігріти, та нагодувати.
Щоліта тоді батьки мене відвозили на канікули до бабусі. Коза в неї була почесна. До речі, Машкою звали.
Що тільки бабуся не робила з її молока: і сир, і кефір… Була й корова своя. Але хіба козяче молоко можна порівняти з коров’ячим.
А ще бабуся пироги пекла тоді знатні. Розголос про них на все село пішов. Дідусь тоді головою у колгоспі був.
Багато свят тоді вдома закінчувалися бабусиною випічкою. А млинці! Більше ніде таких не бачила та не їла. У печі бабуся їх пекла.
Від спогадів, аж під ложечкою засмоктало. З роздумів висмикнув голос бабусі.
– Як звати тебе, дитино?
– Тетяною.
– А я Євдокимівна. Ти ж допоможеш мені знайти мою Машку? Переймаюся, щоб під машину не потрапила! Ох, лихо, та й годі, – заголосила бабуся.
– То, може, вона у друзів? Не питали, – заторохтіла я, поглядаючи на годинник – час невблаганно йшов уперед. – Треба в поліцію заявити. Сідайте, підвезу. Де у вас тут найближча дільниця?
– Що ти, рідна! Хіба поліція шукатиме кішку?
– Яку кішку? Машка – це кішка?
Бабуся кивнула, і змахнула сльозу.
– А яка порода?
– Яка порода. Дворова вона. Дочка кошеням підібрала. А потім сильно невиліковно захворіла, і покинула цей світ. Одна Машка в мене й залишилася.
– Не плачте, Євдокимівно. Повернеться кішка. Давайте вас додому підвезу.
– Що ти, дитино, не треба. Я без Машки додому не піду.
– Бабуся, якщо не знайдете, я вам іншу куплю.
– Не треба мені іншу, це ж доньки.
– Ви мені вибачте, але я дуже запізнююся. Ви мені продиктуйте адресу, я потім до вас заїду. На зворотному шляху.
– Не треба, дитино, їдь собі з богом.
Я сіла у машину. З першого разу слухняна до цього автівка, не завелася. Погляд знову впав на бабусю. Очі сумні, як колись у моєї бабусі в останній день перед розставанням.
І махає так само часто рукою, як і моя. Я дістала ключ із запалення. Хай буде, що буде. Якби раніше хтось сказав, що кину справи заради кішки безпородної – нізащо б не повірила.
– Ходімо шукати вашу Машку.
Бабуля радісно погладила мене по руці.
– Дякую, дитинко.
І знову мурашки пробігли тілом. Так тільки мене моя бабуся називала. Ось у кого було кохання на всіх. І я її дуже любила. Прямо безмірно!
– Машко, Машко! – кликали ми по черзі, зазираючи в кущі та на дерева. Та кішки ніде не було. Так і дійшли до бабусиної хати.
– Давай, зайдемо. Я тебе молочком від Машки напою.
Я з побоюванням подивилася на стареньку. З грудей мало не вирвалося:
– Молочком від кішки?
Але Євдокимівна, наче відчула мої сумніви:
– У сусідки коза теж Машка. Через день мені по літрі приносить. Сьогодні якраз мій день. Ходімо, з млинцями та джемом грушевим – справжній рай.
Бабуся зняла заслінку і дістала з печі цілу кучугуру підрум’янених ароматних млинців. Від приємних спогадів на очі набігли сльози.
Здавалося, що я ще маленька. А біля печі не Євдокимівна, а моя бабуся. На покуті стояла така сама ікона, та вишитий рушник. І так захотілося, щось гарне зробити для цієї простої та доброї жінки.
Євдокимівна, підперши двома руками бороду, дивилася на мене, і посміхалася. За якісь пів години ця мила бабуся стала, наче рідною.
– Євдокимівно, а можна я до вас у гості приїду ще?
– Приїжджай, Тетянко. Одна я на всьому білому світі залишилася.
Бабуся встала, щоб провести мене до воріт. На порозі будинку сиділа кішка тигрового забарвлення.
– А ось і Машка! Ну, і налякала ти мене, пустунка. Ну нічого. Натомість із Тетяною познайомилися. Відчуваю в тобі рідну душу. Приїжджай. Буду рада.
Машина завелася з півоберта.
– Ну, пустунка, – погладила машину по панелі. – Вирішила мене в дитинство повернути.
Виїхавши з села, і проїхавши місто, я потрапила в тягнучку. Машини то ледве рухалися, то взагалі стояли.
– Не знаєте, що сталося? – спитала сусідів по нещастю.
– Та всього годину дорожня пригода сталася – п’ять машин вщент.
Я подивилася на годинник. Холодний струмок поту потік між лопатками. У голові промайнуло:
– Адже, якби не Євдокимівна, я точно була б у цій гущі понівечених машин. Напевно, це бабуся в її особі послала мені ангела-охоронця.
Ось така історія трапилася зі мною. Повертаючись до контракту – ми його тоді підписали. Партнери зачекали.
А Євдокимівна… Я тепер найчастіший гість у неї! Ремонт у будинку зробили, скоро дах перекриватимемо. Коротше – рідними стали – сам Бог велів…
