Ірина Іванівна раділа. Її давня мрія стала дійсністю. Вийшовши на пенсію, вона купила будиночок у тихому селі недалеко від свого рідного міста.
Село вибирала довго і прискіпливо. Хотілося спокою, гарної природи. І щоб річка була невелика, і грибний та ягідний ліс поблизу.
Так і склалося. Будинок дістався на пагорбі, біля вікон росла велика береза, а трохи збоку клен.
Ірина Іванівна була щасливою. Вона перевезла необхідні речі, здала у місті квартирантам своє житло та почала влаштовуватись на новому місці.
Була рання весна. Перші дні Ірина навіть спати не могла від хвилювання.
– Розплющу очі, а я в селі! Відразу встаю, співати починаю… Ставлю чайник і зарядку роблю, – говорила вона дочці телефоном, – стільки справ, що не знаю, за що спершу братися!
– Ти акуратніше там, мамо, – казала Свєта, – не надірвись на радощах. Все потихеньку встигнеш. А ми у вихідні будемо приїжджати, тобі допоможемо. І продукти возитимемо, і все, що тобі потрібно.
Ірина вже познайомилася з найближчими сусідами, але хотілося ще й усе село обійти. Як тільки вона навела хоч трохи лад в будинку, так пішла одного ранку по селу. Вирішила пройти його все та уважно оглянути.
Іра йшла дорогою, охопленою нічним заморозком, ось уже й закінчилися будинки, і сонечко випливало з-за лісу освітлюючи помаранчевим світлом дахи будинків.
Тут Іра почула протяжні жалібні крики корів. Вона озирнулася і побачила поряд ферму – довгу цегляну будівлю з невеликими віконцями. Вона рішуче пішла туди, сама не знаючи, чому.
Ворота були відчинені, Ірина увійшла до приміщення. У ніс вдарив їдкий запах коров’ячого гною.
Крики корів були гучними та наполегливими. У напівтемряві Іра побачила двох жінок, які носили воду відрами з колонки, що стоїть поруч, і напували корів.
Жінки кивнули Ірині та пояснили:
– Васька – електрик нетверезий, спить із вечора. Десь електрика вимкнулася, не зрозуміємо. Напувалки не працюють автоматичні. Он як вони кричать, – доярки кивнули на корів.
Іра схопила два відра і теж побігла до колонки. Коли вона піднесла одній із корів відро з водою, то вона висмоктала його одним махом.
– Боже, що це робиться? – Неголосно заохала Ірина, – хіба так можна? І де живе цей електрик? Потрібно б за ним бігти.
– Та за ним уже побігли, тільки поки його до тями приведуть, це не менше пів години пройде, – лаялися доярки, – а нам ще й доїти їх треба. Але хіба це діло? Тут і без ніг, і без рук залишишся… Паразит Васько.
– Ви тут нова приїжджа? – Запитали Іру жінки, – не навантажувалися б відрами … Скоро його Єгорович приведе. Наш скотар.
– Ні, я не можу бачити, як корови без води… Буду носити доки не нап’ються, – твердо відповіла Іра.
– Тоді я доїти почну своїх, – доярка поспішила з відром до однієї з корів.
Іра носила воду, доки корови перестали вимагати пиття. Минуло близько пів години, на фермі стало тихіше.
Доярки Валентина і Галя повеселішали, розповідали Ірині про своє життя і розпитували Ірину про її сімейне становище, дочку та онуку.
– Ану, дайте мені саму спокійну корову, згадаю як це… – попросила Іра.
– І доїти ти вмієш? – засміялися доярки.
– Було діло, давно, правда, доїла у бабусі в селі коли школярка була… – сказала Іра.
Вона вже сідала на маленьку лавку під стару корову Зорьку. Помила їй вим’я, витерла і помасажувала плавними лагідними рухами.
Валя засміялася:
– Як у спа-салоні… Такого дбайливого ставлення наша стара зроду не бачила. Ще й масаж. Ну-ну…
А Ірина вже доїла Зорьку. Корова завмерла і косила оком на нову жінку, як на щось дивне.
– Та вона у нас старенька, багато молока не дасть, скоро її на м’ясокомбінат віддаватимемо.
– Молоко у неї легко йде. Не туго дійна, – похвалила корову Іра, – стоїть добре, смирна. І соски зручні.
Так жінки доїли втрьох корів і, коли Єгорович привів електрика, той винувато під’єднав напувалки та увімкнув доїльні апарати.
– Тут часто вибиває пробки, від зміни напруги. Буває. Паніку підняли на пустому місті… Голові не кажіть…
Але жінки підняли такий ґвалт на Ваську, що той втягнувши голову в плечі, відмахнувся і витріщився на Іру.
– А ви б, Василю, показали де на автоматі важелі цих напувалок, помітили б їх якось, щоб без вас знати, де включити, якщо виб’є. Бо носили воду вручну, надірвалися, а коровам все одно цього мало, – сказала Іра.
– Хто це така? – Запитав Єгоровича Вася.
– Ага, покаже він. А сам спокійно вдома лежатиме на дивані, – знову залаялися жінки.
Але Василь пішов до електрощитка і пояснив Єгоровичу щось, помічаючи шматками кольорового скотчу важеля.
– Це новенька з нашого села, – шепнув Єгорович Ваську.
– Дачниця?
– Ніби ні. На постійну, але точно не знаю, – відповів Єгорович.
– Тож чого вона тут командує? – Знову тихо запитав Васька, – якщо кожен буде лізти в нашу справу …
Але Єгорович не дав йому закінчити. Він погрозив Ваську кулаком і пояснив, що Ірина носила і воду, і корів доїла, прикриваючи його, Васькіну, нетверезу пику.
Василь підійшов до Ірини та попросив вибачення.
– Ви не переді мною вибачайтеся, а перед Валентиною та Галею, а головне – перед корівками. Вони постраждали. І прошу Вас, Василю, тримайте себе в руках. Такий молодий, красень… Сім’я є?
Васька махнув рукою, а відповіли за нього навперебій доярки.
– Хто з таким житиме? Обличчя гарне, а нутро гниле.
– Звісно, не пив би, хороший би був мужик.
– Ну, наречену ми йому знайдемо, як пити перестане, і на весіллі погуляємо, – заступилася за Васю Ірина, – це він від туги й прикладається, а була б молода дружина, так зовсім інше життя було б у нього.
– З дитбудинку він, – зітхнула Галина, – а в наші краї приїхав, що в нього тут дядько двоюрідний – наш Єгорович. Більше і рідні нормальної нема.
Ідея одружити Васька сподобалася Валентині та Галі, і запала в душу й Ваську. Він ніби прийшов до тями, коли приїхав до їхнього колгоспу на літо студентський будзагін із міста.
Дівчата та хлопці з технікуму допомагали ремонтувати складські приміщення: білили, фарбували, встановлювали паркани, та облагороджували територію дитячого садка.
Васька почав ходити на вечірки, які влаштовувала молодь після роботи, і закохався. Він змінився: почав одягатися краще, купив одеколон.
– Ти приходь до мене, Васю, я тебе пострижу, – запропонувала йому Ірина Іванівна, – був час, я працювала перукарем у юності.
Незабаром Василь ходив селом з новою стрижкою, і всі питали:
– Васю, ти де так добре підстригся? Як артист із журналу… Точно.
Чутка про Ірину пішла по всій окрузі. До неї почали приїжджати на стрижки, та Іра грошей за роботу не брала. Селяни віддячували хтось медом, хтось варенням, а хтось картоплею чи салом.
Іра прижилася в селі, ніби тут завжди була. Їй подобалося, що всіх вона знає, подобалася тиша та ранковий спокій сходу, коли тільки пташиний спів оголошує прихід нового дня.
Вона звично вставала рано і частенько йшла на ферму до своїх Валі та Галі. Проходячи повз ряди корів, Ірина гладила багатьох по оксамитових щоках, чухала за вухом.
Тепер розумні тварини знали її. Вони радісно мукали та досить пирхали, отримуючи з добрих рук житні сухарики.
– Приходь до нас працювати, любиш ти їх… – звали її доярки.
– Ви втягнулися, а мені для цього час потрібний, і є в мене на що жити. А ось і моя улюблениця-старенька Зоря…
Зорька лізла в кишеню до Ірини, точно знаючи, що там є хліб.
Випадок попрацювати Ірі на фермі був. Умовив сам голова. Галина потрапила до лікарні з апендицитом. Довелося допомогти.
Місяць Ірина працювала, вставала раніше колишнього, поспішала до ранкової дійки. Потім перерва, і ввечері знову до корівок.
Вдень Іра встигала трохи відпочити та навіть спекти печива. Після вечірньої дійки вони сідали всі разом із Єгоровичем, Васею та Валентиною випити чаю.
– Ну, як Вася, твої справи? – допитувалися жінки. Васька сопів, а Єгорович за нього доповідав:
– Намічається, намічається … Є в нього пасія. Коли не буде дурнем, то дівку хорошу не проґавить. Давай, Васько. За тебе і твоє кохання. І Єгорович багатозначно підіймав чашку з чаєм.
– Тримайся, синку, – кивала Валентина, – Бог тобі дає такий шанс. Дівчина якщо покохає, то й буде вам щастя. Все у ваших руках.
Васька червонів і пив чай, з насолодою відкушуючи домашнє печиво.
Чи не встигла Ірина відпрацювати за Галину, як до неї підійшла Валя.
– Іриша, звичайно, я не сподіваюся… На твою лише добровільну згоду і до мене пошану… Хочу і я попросити.
– То що сталося? – не зрозуміла Ірина.
– Розумієш, скільки років працюю, жодного разу не було в мене відпустки влітку. А так хочеться поїхати хоч на тиждень до рідних, вони в мене біля моря живуть.
– Ну, гаразд. Що робити з вами… – погодилася Іра, – ти тільки повертайся назад. А то загуляєш там на морі…
Валентина зі сльозами на очах обійняла Ірину та поспішила до контори подавати заяву на відпустку.
Незабаром на ферму приїхав голова Іван Григорович.
– Ну, пощастило моїм дівкам із тобою. Бог нам тебе послав, дякую тобі, Іванівно. Чи не хочеш до нас у штат?
– О ні, адже я їхала до села відпочивати, Іване Григоровичу.
– Так у нас тут все автоматизовано. Корів у цій бригаді не так багато, а ти до праці звична. Звичайно, зарплата у нас невелика, то молочком ще беріть. І премії за план обіцяю.
– Ні Іване Григоровичу, молодь на роботу залучайте, а мені б за цей місяць не розвалитися, – засміялася Ірина, – грошей на життя молодим більше треба, а мені й пенсії вистачить. Ось тільки за свою працю я попрошу не премії… А інше.
– Що таке? Будь-яке ваше побажання, Ірочко.
— Мені б одну корівку собі взяти. Сподобалася тут одна. Стара вона. Незабаром, кажуть, на м’ясокомбінат. Полюбила я її за лагідну вдачу і добрі очі. Чи не віддасте разом за заробіток? Мені молока з неї за очі вистачить, – попросила Ірина.
– Дивуюсь я тобі все більше, Іванівно. Звісно, оформимо. Тим більше, що стара. Оформимо, як викуп на м’ясо.
Незабаром усе село дізналося про щасливу долю Зорьки. Через місяць роботи Ірини вони поверталися вже додому разом.
Корову вели Васька з Єгоровичем. Ірина посміхалася, ніби отримала найдорожчий подарунок. А Зоря шумно тягнула носом і озиралася на скотарню. Але, отримавши від Ірини звичний сухар, охоче йшла за своєю господинею.
За два місяці Ірина взяла ще одну корову Доню. Та теж була немолодою, але занудьгувала без Зорі, стояли вони все своє життя з краю, поряд.
Ось і перестала Доня давати добрі надої, мукала, оглядалася у пошуках своєї матері Зорьки.
– Так, Іванівно, ти у нас всю ферму до себе додому перетягнеш. Куди стільки молока тобі? – реготав Єгорович.
– Молока надлишки здаватиму в колгосп, а надої у Зорі знаєш, як виросли? Не повіриш – на третину стали більше! – казала Іра.
– Так ще б пак! На зеленій траві, та з масажем і пестощами… Ще й харчі домашні. Що казати, – погоджувався Єгорович.
– Як там Василь? – цікавилася Ірина.
– Восени весілля… Ось тільки вирішують, де житимуть. Наречена переводиться на заочне. Умовляємо до нас у колгосп. Але якщо поїдуть до міста, треба шукати нам електрика. Ти, Іванівно, випадково не маєш такої освіти? – реготав Єгорович, – а то давай до нас у колектив. Головне – не п’єш і роботяща. Золота ти жінка.
– Смійся, смійся… Ось сам би давно вивчив цю науку. Тоді й керував би фермою на всі сто, – зауважила йому Іра, адже не старий ти ще. Шістдесяти нема. Можна й заочно закінчити.
Єгорович замовк. А через два тижні прийшов до Ірини та з порога оголосив:
– Васько з нареченою залишаються у нас. Колгосп їм гарний будинок дає, з меблями. Тож не треба мені на навчання вступати. Поповнюється наше село. Ось так, Іванівно!
Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!
