Зовсім перестаю розуміти своїх батьків. Вони завжди легко ставилися до дрібних проблем, не вміли довго тримати зло на інших людей і взагалі раділи кожному новому дню.
Нині ж від цього оптимізму практично нічого не залишилося. І мама, і тато стали буркотливими, уразливими. Висловлюють невдоволення з будь-якого приводу.
Можливо, причиною тому став вік і хвороби, що йдуть пліч-о-пліч з ними. У тата сильно погіршився зір, тому йому довелося обмежитись у читанні, перегляді телевізора, відмовитися від водіння та випалювання по дереву.
А у мами почалися проблеми з колінами. Вона перенесла дві операції, зараз продовжує активно лікуватись і теж живе у суцільних обмеженнях. Мамі, як і татові, довелося піти на пенсію, оскільки її робота передбачала постійний рух. Тривалі піші прогулянки та біг, які вона так любила, опинилися під забороною.
Тепер батьки більшу частину часу проводять удома. Ми з чоловіком та сином регулярно приїжджали у гості, щоб їм було не так нудно. А я ще й розвозила їх по лікарнях та магазинах.
Я працюю на фрилансі, тож можу собі це дозволити. Не приховуватиму, спілкування з мамою та татом мені коштувало великого терпіння. Адже їм не догодиш!
Запізнилася на хвилину – паніка, приїхала вчасно чи трохи раніше за обумовлений час – бурчання, що я їх кваплю і не даю нормально зібратися. А дорогою критикували мою манеру водіння. Я для них то гонщик, то черепаха. І це лише мала частина їх зауважень.
Але я нічого не відповідала на випади батьків, шкодувала їх і продовжувала надавати посильну допомогу. Сподівалася, що завдяки підтримці одного разу підбадьоряться і забудуть про своє невдоволення.
Але з кожним днем ситуація лише посилювалася, а нещодавно досягла свого піка. Того дня мама зателефонувала зі звичним проханням відвезти їх із татом на базар.
Так вийшло, що я тоді доробляла одне термінове замовлення, тому зірватися прямо зараз не могла. Запропонувала мамі почекати кілька годин, але їхні плани чомусь не терпіли зволікань.
-Ми не можемо стільки чекати! – несподівано вигукнула мама.
-Але ринок працює до обіду, тож у вас буде купа часу, щоб закупитися, – відповіла я.
-Якщо ми не поїдемо зараз, нашу улюблену олію розкуплять, – пояснила мама причину поспіху.
-Вибач, я не можу підвести замовника. Але я зараз обов’язково щось придумаю, – заспокоювала я маму.
-Звичайно, тобі аби гроші на карту капали. А ми хворі, ні на що не придатні, тому нас можна засунути в куточок! – Розійшлася мама, не почувши мою останню фразу.
-Ти ж знаєш, я вам завжди рада допомогти. Та й зараз кидати не збираюся. Давайте я вам викличу та оплачу таксі?
-Та ці таксисти водити не вміють і міста не знають. Ми так залишки здоров’я втратимо!
Я нагадала мамі, як раніше вони з татом, засиджуючись допізна в гостях, вдавалися до послуг таксистів і не скаржилися. Вона відповіла, що тоді час був інший, як і їхнє здоров’я.
-Це було кілька років тому! І до чого тут ваше здоров’я? – не витримала я і вирішила припинити мамині маніпуляції.
-А при тому, що до цього ми легко переносили поїздки навіть у наших міських автобусах. Тепер нам потрібен комфорт, якого таксисти забезпечити в принципі не здатні! – продовжила мама наполягати на своєму.
-Якщо взяти найдешевше таксі, то згодна, буде не дуже приємно. Але я збираюся вам замовити комфорт-клас.
Подальші мамині слова не піддаються жодній логіці. Я, виявляється, бездушна тварюка, готова заплатити будь-яку суму, аби не дбати про батьків.
Можна подумати, оплата таксі – це не прояв турботи! Я зрозуміла, що мамі нічого не втовкмачу, і вирішила переговорити з татом, як з більш врівноваженою людиною. Але він був повністю на боці мами:
-Так і скажи, що ми тобі не потрібні. Навіщо всі ці гарні виправдання?
Не давши мені порозумітися, тато поклав трубку. Виходить, це була остання зараз наша розмова. Бо потім мене занесли до чорного списку. Не знала, що батьки так добре розуміються в телефонах!
При цьому з чоловіком і сином вони, як і раніше, підтримують зв’язок і звуть їх у гості. Під час недавніх посиденьок чоловік умовляв батьків помиритися зі мною.
Краще б він цього не робив. Тому що, за його словами, мама зажадала ніколи більше не згадувати мого імені у їхньому домі. А тато корчив зневажливі гримаси, ніби я помийний щур, а не їхня дочка.
Не думала, що доля завдасть мені такого удару. Я лише один раз відмовила батькам у допомозі, точніше, запропонувала альтернативу. А вони викреслили мене зі свого життя.
Чоловік упевнений, що образа батьків – не назавжди. У стареньких часто трапляються перепади настрою. Слабка втіха, якщо так подумати. Тому що тепер мої стосунки з ними перетворяться на нескінченну прогулянку мінним полем.
І, якщо я щось зроблю не по-їхньому, то знову стану персоною нон грата. Але весь час танцювати під їхню дудочку я теж не можу. Здається, настав час освоювати всякі хитрощі, бо люди похилого віку часом складніші за дітей.
