– З мене вистачить, Максиме! Я більше так жити не можу і так, я подаю на розлучення.
Слова вилетіли з її рота легко, майже буденно. Олена сама здивувалася цій легкості. Роки гіркоти, що збиралася, безсонних ночей, коли вона чекала його до світанку, вигадуючи виправдання – все це спресувалося у дві короткі пропозиції.
Максим повернув до неї голову. На його обличчі промайнуло щось схоже на подив.
– Та гаразд… Ти серйозно? Чому хоч?
Чому? Олена посміхнулася. Через запах чужих парфумів на його сорочках. Через листування, які вона випадково побачила.
Через те, як він дивився крізь неї, ніби вона – предмет меблів, який давно настав час викинути, але руки не доходять.
Через колегу з роботи. Через сусідку поверхом вище. Через ту офіціантку в кафе, куди вони ходили на їхню річницю.
– Через все, – вона знизала плечима. – Я втомилася.
…Процедура розлучення розтягнулася на кілька місяців і виявилася виснажливою настільки, що Олена іноді забувала їсти.
Суд, документи, нескінченні засідання – все це перетворилося на в’язкий бруд, з якого неможливо було виринути. Вона приходила до зали засідань у старій сукні, яку носила ще до появи малюка.
Тканина натягувалась на стегнах, блискавка на спині не застібалася до кінця, і Олена прикривала це кардиганом – єдиним пристойним, без ковтунів та витягнутих рукавах.
Максим сидів навпроти в новому костюмі. Піджак сидів ідеально, краватка – останній писк моди, з екстравагантним візерунком.
Олена дивилася на цю краватку і намагалася згадати, коли востаннє купувала собі хоч щось. Позавчора вона ледве знайшла грошей на зимові черевики для Артема.
Майже нові, всього за п’ятсот гривень, продавець жив у сусідньому районі. Поки їхала в переповненому автобусі, думала про те, що синові потрібні ще штани, він витягнувся за літо. І куртка. І шапка.
А потім адвокат поклав на стіл видрук.
– Згідно з випискою з банку, – голос юриста був рівним, діловим, – за останні вісімнадцять місяців відповідач витратив у ресторанах та розважальних закладах суму, еквівалентну річному бюджету сім’ї.
Олена дивилася на цифри й не могла скласти їх в осмислену картину. Ресторани. Розважальні заклади. Окремим рядком – квіткова крамниця, і вона достеменно знала, що їй він не дарував букетів. Ювелірний – сережки, підвіска, каблучка. Прикраси точно не для неї.
А вона тим часом рахувала, чи може купити Артему банан. Не гроно – один банан, бо гроно – це вже розкіш. Вона розрізала яблука на тонкі скибочки, щоб розтягнути на кілька днів.
Вона варила кашу на воді, бо молоко подорожчало, і пила порожній чай, переконуючи себе, що так корисніше для фігури.
Максим відкашлявся, поправив ту саму краватку.
– Це мої особисті гроші. Я їх заробив.
Після засідання Максим наздогнав її на паркуванні. Схопив за лікоть, розвернув до себе.
– Думаєш, відсудиш щось? – Його голос сочився отрутою. – Я заберу Артема. Чуєш? Заберу!
Олена мовчки дивилася на нього. На людину, з якою прожила п’ять років. Якому подарувала сина. Заради якого пішла у декрет та втратила роботу, кваліфікацію, себе.
– Ти ж безглузда, – продовжував він переможно. – Ти нічого не вмієш! Що ти можеш йому дати? Злидні? Я з нього хоч мужика виховаю, а не розмазню! І аліменти ти мені платитимеш, а не навпаки!
Безглузда. Це слово він вимовляв і раніше.
– Ти безглузда, не розумієш елементарних речей!
– Ти безглузда, знову забула!
– Ти безглузда, що з тебе взяти.
І Олена приймала це, бо любила, бо сім’я, бо так треба.
Вже колишній чоловік продовжував надзвонювати. Вимагав, щоб Олена віддала йому сина, щоб не псувала його своїм впливом, щоб не витрачала аліменти незрозуміло на що.
І під час чергового дзвінка Олена просто не витримала.
– Добре, – сказала вона. – Забирай.
На тому кінці дроту повисла тиша.
– Що?
– Я сказала – добре. Я привезу Артема завтра.
І привезла.
Артем стояв у коридорі квартири Максима – маленький, із рюкзаком у формі динозавра та сумкою, в яку Олена склала його улюблену піжаму, книжку про космос, плюшевого зайця з відірваним вухом. Максим дивився на сина так, наче той матеріалізувався з повітря.
– Ну ось, – Олена поставила сумку на підлогу. – Виховуй.
– Мамо? – голос Артема здригнувся.
Олена присіла перед ним, обійняла, міцно зариваючись носом у його маківку, вдихаючи запах дитячого шампуню та сонця.
– Поживеш трохи з татом, добре? Це, як пригода. А я сумуватиму і дзвонитиму щодня.
Вона вийшла, не озираючись. Зайшла за ріг, притулилася до стіни й з’їхала по ній униз, притискаючи долоні до лиця. Боже, що вона робить? Але вона так утомилася від дзвінків Максима. Від його голосу та причіпок.
…Максим зателефонував за годину.
– Олено, це… – він затнувся. – Артему в садок коли? Завтра, чи як?
– У садок? – Олена моргнула. – Максиме, він ходить у дитячий садок кожен будній день. З восьмої ранку. Ти не знав?
– Звідки мені… Гаразд, розберуся.
Він не розібрався. Він відвіз сина до Валентини Петрівни того ж вечора – «на пару годин, поки справи вирішу» – і зник.
На четвертий день пролунав дзвінок. Номер колишньої свекрухи висвітився на екрані, і вона дозволила собі коротку, злу усмішку, перш ніж відповісти.
– Зовсім совість втратила? – голос Валентини Петрівни дзвенів від обурення. – Здала дитину і пішла розважатися? А мені сидіти з ним, га? Мені за шістдесят років, між іншим! У мене тиск!
– Я привезла сина не вам, – Олена говорила рівно, майже лагідно. – Я привезла його татові! Який, якщо пам’ятаєте, збирався виховати з нього справжнього мужика! Плескав себе в груди, обіцяв, погрожував черговим судом!
– Він працює! Йому ніколи!
– А мені, значить, є коли? Я також працюю! Щодня! І справляюсь одна.
– Але ж він…
– Валентино Петрівно, – Олена перервала колишню свекруху, – я віддала дитину Максиму на його прохання. Нехай виховує, як і обіцяв! Я вам допомогти нічим не можу.
У слухавці повисла тиша, а потім короткі гудки.
Валентина Петрівна передзвонила за два дні. Голос у неї був іншим: стомленим, якимось хрипким.
– Приїдь, забери Артема. Не можу більше!
Олена приїхала увечері. Артем кинувся до неї з порога, вчепився в ноги, уткнувся обличчям у живіт.
– Мамо, мамо, мамо…
Він повторював це, як заклинання, і Олена гладила сина по голові.
– Все, маленький, вистачить пригод. Поїхали додому.
Валентина Петрівна стояла у дверях, схрестивши руки. У її погляді майнуло щось схоже на досаду. Не каяття, ні, просто прикро, що не вийшло і план провалився. А невістка виявилася не такою й безглуздою, як вони думали…
Максим зник. Не дзвонив, не писав, не з’являвся на порозі з вимогами та погрозами. Просто розчинився. Його батьки також не відвідували онука.
Вони приїхали один раз за кілька років. На той час Артему виповнилося сім, він навчався у другому класі, займався плаванням і любив збирати лего-конструктори.
…Хлопчик відчинив двері та подивився на незнайомих людей.
– Вам кого? – Запитав він.
– Артеме! – Валентина Петрівна сплеснула руками. – Це ж ми! Бабуся з дідусем!
Артем насупився, обернувся:
– Мамо, тут якісь люди.
Розмова вийшла короткою і неприємною. Валентина Петрівна обурювалася, що онук не впізнав, не привітався, не кинувся обійматись. Микола Іванович хитав головою і голосив щось про сучасне виховання.
Вони пішли, кинувши наостанок, що хлопчик жахливий та невихований. І такий же безглуздий, як мати… Олена зачинила за ними двері й засміялася. А на що вони взагалі розраховували?
…Час летів якось надто швидко. Артему виповнилося одинадцять. Він виструнчився, став схожим на діда – батька Олени. Син успадкував її вперте підборіддя і гострий, глузливий погляд.
Він не питав про батька. Може, колись спитає, і Олена відповість – чесно, без прикрас, але й без зайвої жовчі. А поки що вони справляються. Удвох.
…Минуле нагадало про себе несподівано – у вигляді подруги Катьки, яка плакала в Олени на кухні, розмазуючи туш по щоках.
– Він погрожує відібрати Сергія, – схлипувала Катя. – Каже, адвоката найме, довідки якісь збирає… Я не знаю, що робити!
Олена налила їй чаю, присунула цукорницю.
– Катюша, – вона посміхнулася куточками губ, – хочеш пораду?
– Хочу. Будь-яку. Я божеволію.
– Віддай йому дитину сама.
Катька завмерла з кухлем в руках.
– Що?
– Збери речі, привези Сергія до тата. Скажи: виховуй! І йди. Три дні, – Олена підійняла три пальці, – може, менше. І твоє питання вирішиться назавжди.
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Перевірено на власному досвіді.
Катя дивилася на подругу розгублено, недовірливо, з проблиском чогось схожого на надію.
– І що потім?
– Потім? – Олена відпила чаю та відкинулася на спинку стільця. – Потім нормально житимеш. Без тих, кому ти потрібна лише для галочки «родини» у соціальних мережах.
Вона згадала про Максима, про його батьків. Все це залишилося у минулому. Але свій урок Олена вивчила. На відмінно, що може й іншим викладати…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, цікаві публікації!
