– Бувай! – крикнула Ірина. Нахабна та безпардонна сестриця мого чоловіка Костика чомусь вирішила, що я безплатна нянька для її чотирьох дітей.
Я, звісно, люблю дітей, суто гіпотетично хочу і своїх власних. Але це не діти, це бісенята. Після них залишаються руйнування, як після урагану.
У зовиці було четверо дітей – Марійка, Даша, Ганна та Арсеній. Ірина називала його Сеня. Це звучало як знущання з дитини, якій і без того дісталося народитися в цій сім’ї.
Сені було два роки. Він був гучний. Коли хлопчик кричав, здавалося, що спрацювала сигналізація, або сусіди увімкнули перфоратор.
Я тоді лише перейшла на віддалення. І рідня Костянтина негайно вирішила, що я перетворилася на якусь пані, яка лежить на отоманці й млосно помахує віялом.
– Ти ж дома сидиш, – говорила свекруха, – у тебе багато часу!
Спершу мене все влаштовувало. Діти приїжджали на кілька годин, я годувала їх макаронами з сосисками. З різносолами я особливо не морочилася, та вони нічого й не їли.
Ми малювали аквареллю, збирали пазли, грали у настільні ігри. Семирічна Марійка показувала мені відео з танцями.
Потім Ірина забирала їх, дякувала якось так, між іншим. Неначе я була зобов’язана це робити за якимось негласним сімейним контрактом.
– Ти їх так любиш, – сказала вона якось, і в голосі її було щось на кшталт поблажливої похвали, – це тебе готує до материнства, між іншим. Тож ти маєш бути мені вдячна. Де ти ще такий досвід отримаєш?
Мені було тридцять чотири роки. І питання про дітей стояло в нашій родині приблизно так само гостро, як питання про купівлю дачі. Тобто, теоретично хотілося, а майже весь час відкладали.
Ірина до тридцяти двох років народила вже чотирьох. Вона дивилася на мене, як на неповноцінну. І за спиною нарікала, що братові час би вже стати батьком.
Потім вона почала залишати своїх дітей зі мною на ніч.
– Просто одну нічку, – щебетала вона, вже однією ногою стоячи за порогом, – у нас із Сергійком річниця, ти ж розумієш. Ми хочемо побути вдвох.
Я розуміла. Особливо після того, як Сеня прогорлав три години поспіль, тому що у нього різалися зуби. А Ганнуся забруднила фарбами мій диван і бабусин плед.
Костик почав затримуватись на «нарадах». Які чомусь влаштовувалися в ті дні, коли зовиця привозила нам із ночівлею своє потомство. І щоранку я думала, що моє життя десь звернуло «не туди».
Діти залили мій робочий ноутбук компотом на третій місяць свого перебування у нас на перетримці. П’ятирічна Даша хапала все, що погано лежало.
Особливо, якщо воно було блискуче чи солодке. Я зайвий раз не могла відійти до вбиральні, бо боялася повернутися до попелища.
Костик заспокоїв мене:
– Ну, купимо новий ноутбук. Що ти засмутилася? Це лише залізяка!
Він сказав це так, ніби йшлося про зламаний гребінець. Новий ноутбук ми, звісно, купили. Ось тільки вся моя проєктна документація загинула разом зі старим. А я працювала в архітектурному бюро.
На нарадах в режимі онлайн за моєю спиною репетував Арсеній. Маша постійно забігала з питаннями про вечерю.
Ганна одного разу з’явилася в кадрі в костюмі Єви, бо було жарко. Мій керівник Вадим Ігорьович після третьої такої наради сказав:
– Вікторіє, ви або працюйте, або виховуйте дітей. Поєднувати не виходить. Даю вам останній шанс. Захист нового проєкту двадцятого числа. Якщо провалите – ми розпрощаємося.
Цей проєкт був моєю останньою надією. Житловий комплекс на набережній, складна документація, три місяці підготовки.
Я сиділа над ним ночами, коли діти спали. Вставала о п’ятій ранку, щоб попрацювати до їхнього пробудження. Я буквально жила цим проєктом.
Двадцятого числа я прокинулася о пів на сьому від крику. Ганна кричала, що Марія її вкусила. Марія репетувала, що Ганна перша почала. Тим часом Даша мовчки розмальовувала мої білі шпалери кольоровою гуашшю.
Ірина стояла у дверях і зворушливо посміхалася:
– Художниця росте!
Я й не чула, як вона увійшла, та ще й так рано. У неї були ключі від нашої квартири. Ірина посміхалася своєю пташиною фальшивою усмішкою.
Не знаю навіть, навіщо вона заходила, може, переконатись, що всі живі?
– Ну, гаразд, – сказала вона. – Якщо у вас все добре, то бувайте. А мені до десятої на манікюр треба. Потім до косметолога. Я дітей надвечір заберу. Або завтра вранці, як вийде. Я подзвоню!
Двері зачинилися. Я навіть не встигла сказати, що в мене о десятій захист проєкту, зовиці вже й слід застиг.
Я зателефонувала Кості. Руки тремтіли, усередині все тремтіло від хвилювання та обурення.
– У мене захист о десятій, – сказала я. – Дуже важливий. Забери, будь ласка, дітей. Твоя сестра мене навіть не вислухала. Їй важливіше манікюр та косметолог!
– Віка, я на роботі, – відрізав чоловік байдужим голосом. – Не перебільшуй. Вони ж просто діти. Увімкни їм мультики.
Я поклала слухавку, бо доводити щось було марно. Подивилася на дітей і сказала:
– Одягаємось. Швидко. Ми їдемо на роботу до дядька Кості. У справжній офіс!
– Ура! – у чотири голоси закричали діти.
За сорок хвилин я увійшла до офісу чоловіка. Його секретарка Олена була класичною представницею своєї професії.
Вона розгублено кліпала накладними віями, намагаючись збагнути, що робити. Тому що інтелектом вона не була обтяжена.
– А Костянтин Андрійович на нараді, – пролепетала Оленка. – До нього не можна.
– Чудово, – сказала я, відчиняючи двері в кабінет чоловіка. – Значить, дітей ніхто не потурбує. Діти, заходьте. Ось тут сидітимете з дядьком, поки він радиться. А я пішла.
Я посадила дітей на шкіряний диван, котрий Костя так любив. Дала Марійці свій старий телефон із мультиками, поклала на стіл пакет із печивом та соком.
– Подзвони Ірині сам, – сказала я чоловікові, який вискочив з переговорної, червоний, наче з лазні. – Це твоя сестра та твої племінники. А значить – твої проблеми.
Я пішла. Але додому не поїхала. Я знала, що чоловік буде телефонувати, або доручить секретарці Оленці привезти дітей назад додому. Тому я взяла ноутбук і поїхала в готель, де мене ніхто не знайшов би й не потривожив.
Я під’єдналася до захисту в дев’ять п’ятдесят три, схвильована, почервоніла. Вадим Ігорьович дивився на мене через екран із підозрою.
– Вікторіє, у вас все гаразд?
– Тепер так, – сказала я і розпочала презентацію.
Я отримала цей проєкт, залишилася в готелі ще на добу просто тому, що не хотіла повертатися до божевільні та з’ясовувати стосунки з чоловіком. А ще тому, що вперше за пів року я могла побути у тиші.
Костя приїхав до мене наступного вечора. Обличчя його було змучене, під очима кола, на сорочці пляма від чогось помаранчевого.
– Мене мало не звільнили, – сказав він. – Арсеній розбив вазу у приймальні. Маша нагрубила партнерам. Ганна перекинула монітор.
– Тепер ти розумієш, – сказала я, – як мені було щодня виносити нашестя твоїх племінників?
Він мовчав. Потім сів на ліжко, уткнувся обличчям у долоні.
– Я не думав, що так важко, – сказав він винувато.
Наступного тижня Ірина зателефонувала зі звичним своїм «а можна дітей вам закинути на годинку». Костик узяв у мене слухавку.
– Ні, – сказав він. – Більше не можна. Найми няню.
Ірина кричала щось про сім’ю, про родинні зв’язки, про те, що ми егоїсти. Костя поклав слухавку. І у нашій квартирі, нарешті, стало тихо.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
