Зовиця кричала так, що у мене у вухах дзвеніло. А я стояла на ґанку, руки ще мокрі – щойно мила гору посуду після обіду.
– Ти що тут влаштувала? Свинарник якийсь! А ми повинні в цьому жити?
– Кіро, я весь день готувала, – спробувала виправдатися. – Не встигла ще прибратися скрізь. Допомогла б, коли помітила.
– Ми сюди відпочивати приїхали! – вона вперла руки в боки, очі сяяли. – А не на тебе працювати! Тож сама розбирайся зі своїм бардаком!
Олег вийшов із дому, глянув на мене з докором.
– Вікторіє, я ж просив заздалегідь підготувати все. Могла б постаратися!
Постаратися? Я три дні готувалася до їхнього приїзду – мила, прибирала, закуповувала продукти. Спекла пироги, наварила борщу. Застелила ліжка. Але цього, звісно, мало.
– Вибач, – сказала я тихо.
Олег пішов заспокоювати сестру. А я стояла і дивилася їм услід. Усередині все кипіло.
– Добре, – подумала, – відпочивайте. Але це востаннє!
…Ми з Олегом разом п’ять років. За рік після весілля купили будинок за містом. Великий, красивий. Відразу за городом річка, поряд лісок. До магазину далеко, але на машині – не проблема.
Коли батьки Олега вперше приїхали подивитись, свекруха аж сплеснула руками.
– Яка краса! Повітря! Природа! Дітям тут буде рай!
Я тоді не зрозуміла натяку.
А вже наступного літа до нас приїхала вся родина Олега. Батьки – Ніна Василівна з Володимиром Ігоровичем. Сестра Кіра з чоловіком Глібом та двома синами – Максимом та Тимуром.
Шестеро людей! На місяць із гаком!
– Ви ж не проти? – спитав Олег, коли свекруха зателефонувала та повідомила про плани. – Їм нема куди більше їхати. А у нас місця повно!
Що я могла сказати? Звісно, не проти.
Перший тиждень було навіть весело. Шашлики, посиденьки на веранді, купання у річці. Я намагалася догодити всім – готувала улюблені страви, накривала гарні столи.
– Віка, яка ти молодець! – хвалила свекруха. – Господиня!
Але вже другого тижня я зрозуміла – свято закінчилося. А почалися будні.
Щоранку я вставала о шостій. Готувала сніданок на сімох. Потім мила гору посуду. Потім починала готувати обід. Потім знову посуд.
Потім прання – хлопчики Кіри примудрялися забруднюватись по три рази на день. Потім вечеря. Знову посуд. І так щодня.
А решта відпочивала. Олег із Глібом рибалили. Свекруху з Володимиром Ігоровичем читали у тіні на веранді. Кіра засмагала біля річки.
– Вік, а коли обід? – питала зовиця, заходячи на кухню засмагла й задоволена.
– Незабаром буде.
– А чи можна сьогодні котлетки? Хлопчаки просять.
Котлетки. Значить, треба фарш прокрутити, зліпити, посмажити. Ще дві години роботи.
– Звісно, - усміхалася я.
А ввечері падала на ліжко без сил.
– Ти що така млява? – дивувався Олег. – Ми цілий день на природі, а ти наче хвора.
Хвора. Я справді стала погано почуватися. Від втоми паморочилося в голові, руки тремтіли. Але скаржитися не можна було – адже це родичі чоловіка, вони ж гості!
Одного ранку я не встигла вимити підлогу в мансарді, де жила Кіра з сім’єю. Максим заліз під ліжко, виповз весь у пилюці.
Кіра влаштувала скандал.
– Як можна так безвідповідально ставитися до прибирання? У дитини алергія може розпочатися!
– Вибач, я з краю протерла, а до стіни не дістала, – пояснювала я. – Можеш сама доробити, швабра в коморі.
– Я сама?! – зітхнула зовиця. – Я гостя у цьому домі! А ти господиня! От і прибирай!
Довелося тягнутися нагору зі шваброю. Вимивати під усіма ліжками.
Але то були квіточки.
Кіра раптом згадала, що я вчителька. І вирішила, що повинна займатися з її дітьми.
– Артеме, бери зошити, та йди до тітки Віки, – командувала вона. – Нехай із тобою позаймається. Бо за літо все забудеш!
Щодня. По дві години. Математика, українська мова, читання.
– Ти ж учитель, тобі не складно, – казала Кіра. – А мені на сонечку полежати треба, я за рік так утомилася.
Я мовчала. Терпіла. До кінця серпня.
Коли вони нарешті поїхали, я плакала. Від полегшення та від безсилля. Цілий місяць відпустки – коту під хвіст. Замість відпочинку – пекельна праця з ранку до ночі.
– Ну що ти так убиваєшся? – дивувався Олег. – Родичі приїхали, ми добре провели час. Наступного року знову приїдуть.
Наступного року. У мене похололо всередині. І справді, у травні свекруха зателефонувала.
– Олежку, ми в липні до вас! Якраз коли Віка у відпустку піде. Я знаю, вона скучила за нами!
Скучила. Ага.
Я спробувала поговорити із чоловіком.
– Олеже, може, цього року не треба? Я справді втомилася минулого разу.
– Чому втомилася? – здивувався він. – Ти ж удома була, відпочивала.
Відпочивала? Біля плити! З відром та шваброю!
– Мені потрібна нормальна відпустка, – спробувала пояснити. – Хочу на море. Або хоча б просто полежати на дивані, книжку почитати.
– На море? У нас же свій дім, річка! Навіщо кудись їхати? – Він не розумів. – А книжку можеш і на веранді почитати.
На веранді, де свекруха кожні п’ять хвилин кличе допомогти то одне, то інше? Звісно!
– Це ж моя сім’я, – Олег став серйозним. – Вони завжди можуть розраховувати на мене. І ти повинна їх приймати.
Повинна! Без варіантів!
Вони приїхали на початку липня. На цей раз Кіра перевершила сама себе.
– Віка, ми тут на два тижні, – повідомила вона першого ж дня. – Потім летимо на море, звідти до подруги в Київ, потім ще кудись. А хлопчиків залишимо в тебе.
Я одразу не зрозуміла.
– Як залишите?
– Отак. Вони в тебе побудуть. Ти ж з дітьми добре ладнаєш, педагог. А ми з Глібом давно мріяли романтичну подорож влаштувати.
– Але… на все літо?
– Ну, так. Місяця на півтора. Ти ж упораєшся? – Кіра посміхнулася. – Заодно позаймаєшся з ними, бо в школі двійки приносять.
Я подивилася на Олега. Він витріщив очі.
– Ти про це знав? – спитала тихо.
– Кіра нещодавно сказала, – промимрив він. – Ну, а що такого? Діти ж. Мої племінники.
Що такого? Два хлопчики восьми та десяти років! На півтора місяця! Плюс свекруха зі свекром, які теж залишаються.
– Я не погоджувалась на це, – сказала я.
– Віка, не влаштовуй сцен, – скривився Олег. – Це ж сім’я.
Сім’я. Його сім’я. А хто я? Прислуга?
Два тижні я терпіла. Готувала, прибирала, займалася з хлопцями. Тимур, молодший, виявився ще й алергіком. Йому не можна було половину продуктів. Я готувала йому окремо.
– Віко, за дітьми стеж, – журила мене свекруха. – Вони ж на сонці згорять.
– Ніно Василівно, я пироги печу, ніколи, – відповіла я. – Попросіть Олега.
– Олег на роботі втомлюється, – хитала головою свекруха. – Що тобі варто?
Що мені варто? Нічого! Я ж не працюю, не втомлююся.
А потім сталося те, що переповнило чашу мого терпіння.
Тимур погладив сусідського кота. У нього почалася сильна алергічна реакція – весь покрився червоними плямами, набрякло обличчя.
Кіра дзвонила з Туреччини й репетувала в слухавку.
– Де ти була? Як ти могла таке допустити? У нього ж алергія!
– У будинку було чотири дорослі люди, – відповіла я спокійно. – І всі бачили, як він пішов до кота. Ніхто не зупинив.
– Але ж ти за ними повинна стежити! Ти ж головна!
Головна? А на море поїхати не можна! Відпочити не можна! Тільки стежити за чужими дітьми та слухати претензії?
– Знаєш що, Кіро, – сказала я. – Стеж сама за своїми дітьми! Прилітай і забирай їх!
– Ти що? У нас путівки сплачені!
– Мені все одно! Я не наймалася бути нянькою!
Я вимкнулася, та заблокувала її номер. Олег був лютий.
– Ти розумієш, що наробила?
– Чудово розумію, – я була спокійна. – Я втомилася!
– Від чого?! Діти тихі, батьки допомагають!
Батьки допомагають? Свекруха, яка весь день у гамаку лежить і лише на обід спускається?
– Олеже, ти хоч раз за ці два роки їхніх приїздів звернув увагу на те, чим я займаюся? – Запитала я. — Ти бачив, як я встаю о шостій ранку і лягаю опівночі?
– Як я готую, прибираю, перу, прасую? Як я з дітьми займаюся по дві години щодня? Ти хоч раз подумав, що я теж утомлююся? Що мені теж потрібний відпочинок?
Він мовчав.
– Наступного року я у відпустку їду, – сказала я твердо. – Без варіантів. Хочеш приймати родичів – приймай сам!
– Ти не можеш так зробити!
– Можу, і зроблю!
У травні наступного року, коли свекруха знову зателефонувала з повідомленням про приїзд, я купила путівку до Туреччини. На три тижні. Саме на час їхнього візиту.
– Ти жартуєш? – не повірив Олег, побачивши валізу.
– Ні. Вилітаю післязавтра.
– Але ж до нас гості їдуть!
– До тебе! Не до мене. Це твоя сім’я, ти й займайся!
– Це не справедливо!
– Не справедливо використовувати мене, як безплатну хатню робітницю, – я закрила валізу. – Я також маю право на відпочинок.
– Але ж я не впораюсь один!
– Навчишся. Білизна у шафі на другому поверсі. Рушники в комоді у ванній кімнаті. Продукти в морозилці. Телефон піцерії на холодильнику висить.
Він стояв розгублений. Я цмокнула його в щоку.
– Побачимося за три тижні. Успіхів.
Таксі гуло біля хвіртки. Я викотила валізу і не озирнулася.
У готелі було, як у раю. Море, сонце, шведський стіл. Жодних обов’язків. Жодного готування та прибирання. Я лежала біля басейну з книжкою і почувала себе людиною вперше за два роки.
Телефон я увімкнула лише на четвертий день. Повідомлення посипалися лавиною.
– Де постільна білизна?
– Як ввімкнути пральну машину?
– У нас скінчилася їжа!
– Де ти взагалі?!
Бідний, розгублений Олег.
Потім прийшло голосове від свекрухи. П’ятихвилинне, гнівне. Мовляв, як можна, гості приїхали, а господині немає, неподобство, вона за сина не рада, що таку дружину вибрав, у її часи дружини сім’ю на перше місце ставили.
Кіра теж не мовчала. Аудіо істеричне – мовляв, вмотала відпочивати, хату не прибрала, вони приїхали, а тут бардак, у холодильнику порожньо, взагалі нахабство якесь.
Я всміхалася, читаючи. І відправила всім одну коротку відповідь:
– Відпочиваю. Повернуся за три тижні. Не нудьгуйте!
Дзвонив Олег. Голос стомлений, розгублений.
– Вік, як ти могла?
– А ти як міг два роки поспіль перетворювати мою відпустку на пекло? – спитала я спокійно.
– Я не розумів… – він замовк. – Вибач. Справді, не розумів, як це важко. Готування, прибирання, діти… Я втомився за два дні. А мати ще командує постійно, Кіра претензії ставить… Як ти витримувала?
– Ніяк! Тому й поїхала.
– Вони хочуть назад додому, – зізнався він. – Говорять, без тебе не відпочинок виходить. І будинок не зручний, і взагалі.
– Нічого, потерплять, – сказала я. – Три тижні всього.
– Я теж хочу додому, – жалібно простяг Олег. – Я до Женьки ночувати пішов. Залишив їм ключі, сказав, що у відрядження поїхав.
Я розреготалася.
– Два дні протримався! Молодець!
– Вік, пробач мені. Я ідіот. Не розумів, що ти все це терпіла.
– Гаразд, – пом’якшала я. – Вибачила. Але запам’ятай – більше цього не буде. Або вони приїжджають, і ти їх обслуговуєш. Або не приїжджають взагалі. Я втомилася бути служницею.
– Домовилися, – видихнув він з полегшенням.
Коли я повернулася засмагла і щаслива, вдома на мене чекала чиста підлога та вечеря на плиті.
– Скучив, – Олег обійняв мене міцно. – Більше жодних гостей на місяць. Обіцяю.
Свекруха з Кірою дулися на мене ще пів року. Але одного разу Ніна Василівна зателефонувала і сказала:
– Вікторіє, пробач нам, старим недолугим. Ми справді перегнули. Не цінували тебе. Наступного разу приїдемо на тиждень максимум. І самі за собою будемо прибирати.
Я посміхнулася.
– На тиждень приїжджайте! Рада буду вас бачити…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!
