– Зоя, неси швидко всі свої гроші, моя матуся хоче собі дачу – Заявив мені чоловік

Діма, мій чоловік, вразив мене нещодавно своїм лицемірством. Замість того, щоб просто озвучити свою шалену ідею, він влаштував таке, шапіто, що хоч святих виноси, як казала моя бабуся.

Дізнавшись же справжню природу його викрутасів, мені стало так бридко на душі, наче мене виваляли в багнюці. Зрозуміло єдине, якщо у відносинах з’являються такі обставини, тут і думати нема чого, треба негайно розлучатися.

Мені здається, що всі чотири роки мого колись щасливого шлюбу просто рекламна акція якась. Спочатку все було просто ідеально, але це лише заради того, щоб приспати пильність партнера.

Які гарні вірші читав мені Діма під час цукерково-букетного періоду! Здавалося, що він знає напам’ять усіх поетів. Він дарував мені авторські букети, водив у кіно, театр, ресторани. Ми навіть кілька разів закордоном були.

– Щаслива ти, Зоя! — хором дзижчали подруги. — Якого собі кавалера відхопила, займається спортом, кожну копійчину в будинок несе, на руках носить.

Зрозуміло, вся ця інформація надходила до них з моїх вуст, але я ні краплі не збрехала, слово честі. Діма навіть звільнив мене від готування та прибирання, наголошуючи на тому, що я надто сильно втомлююся на роботі. І це правда – робота в мене нервова.

Я працюю менеджером з продажу досить хитрого обладнання і кожен день у мене ніби на вулкані. Чоловіку в цьому плані простіше, він викладає географію у школі. Йому не потрібно доводити клієнтам, що ваша продукція — найкраща на ринку, тож треба терміново закуповувати у нас ешелон мікроскопів. Про мікроскопи – це я жартую.

Коротко кажучи, Діма свого часу сильно мене розпестив, ось я і звикла приходити додому, в повній впевненості, що на плиті на мене чекає смачна вечеря і так далі. Ні, ви не подумайте нічого поганого, я й сама чудово готую, у вихідні у мене обов’язково заплановане прибирання, причому генеральне.

Так що ми один одного добре доповнювали до недавніх пір, а потім все різко змінилося. Якщо раніше чоловік активно ходив до спортзалів, займався футболом, то зараз і дорогу туди забув. Діма втратив усі свої колись привабливі м’язи та став схожим на безформний мішок картоплі. Як не дивно, його це зовсім не обтяжувало:

– Це не живіт, а грудка нервів! — авторитетно заявляв він, плескаючи себе по черевцю. — Тим більше вчителю це навіть пасує, учні поважатимуть більше.

Свекруха, Маргарита Сергіївна, підтакувала йому:

– Зоя, ну чого ти причепилася до хлопчика? Він дуже поважно виглядає, як це говорять … на мільйон доларів, ось …

Де вона набралася таких слів, невідомо, мабуть, зі своїх нескінченних серіалів.

— Ой, Дімо, а чого це у вас полиця на стіні так криво висить? На ній же мікрохвильова піч, в будь-який момент впаде, не приведи Господь …

— Нормально ця полиця висить, мамо, — ліниво відповів чоловік. — Ще сто років провисить, що з нею буде? Гаразд, ніколи мені тут з вами, треба до завтрашнього уроку готуватися.

Останнім часом у нього одна відмовка, як виникає неприємна для нього розмова — біжить «до уроків готуватися», а за фактом дивитися спортивні передачі.

– У нас з такими темпами скоро стеля обвалиться, — зітхаю я. — Мабуть, варто “чоловіка на годину” викликати…

– Ось ще новини! — з кімнати кричить чоловік і крекчучи, починає кріпити злощасну полицю.

Свекруха живе неподалік нас, тому досить часто приходить у гості. Я не можу сказати, що це надто погана чи нудна людина, тут швидше інше.

Вона набридлива. Сяде на кухні й починає бубоніти, переказуючи сюжети своїх улюблених серіалів та шоу.

Тим часом Діму все більше і більше забирала у свої чіпкі лапи Лінь-матінка. Він забув, що таке плита, молоток, викрутка та навіть сміттєві пакети. Після роботи мені доводилося готувати, прати, прибирати, якщо була потреба. О 21.00 я вже була втрачена для суспільства – міцно спала.

Я забула сказати, що в мене є пристойні накопичення, вони потім і стануть каменем спотикання в нашій колись щасливій родині. Вся річ у тому, що моя бабуся, що жила у величезній квартирі, вирішила, що досить із неї міського життя, продала житло, купила собі невеликий будиночок у селі. Різницю ж бабуся віддала мені:

– Зоя, нам старим чи багато треба? Будиночок невеликий, щоб курочки бігали, яєчка несли. Ну, городик з цибулькою та морквиною. Це у вас, молоді, великі апетити. Візьми гроші, поклади на рахунок, дивишся, назбираєш на пристойну квартиру.

Так я й зробила. Тепер ці гроші лежать у банку, нікого не чіпають, чекаючи, коли я їх витрачу на початковий внесок. Якось мені не дуже хочеться вічно жити на орендованій квартирі.

Зрозуміло, Діма та Маргарита знали про це, ми ж сім’я. Чоловік навіть мене часто підколював, називаючи олігархом. Однак, жодних випадів на мої заощадження не було. Але все тече, все змінюється, часом, не на краще.

Якщо чесно, я вже втомилася боротися із лінощами Діми. Він не розумів ні моїх натяків, ні прямої мови, нічого. Тим більше він заручився підтримкою свекрухи, вони хором мені співали, що «все нормально». Якщо чесно, мені часом навіть додому не хочеться повертатися.

Мої батьки теж намагалися виправдати недбалого зятя:

– Може, він дуже втомлюється на роботі? Зараз стільки нововведень у школі, напевно, дуже втомлюється.

Це мама вставляє свої п’ять копійок, батько делікатно мовчить. Йому теж дико, що зять цвяха в будинку не може забити, не те, що кран полагодити.

Загалом, живу я в повному невіданні, що сталося з моїм колись енергійним чоловіком. А Маргарита останнім часом захопилася всілякими закрутками.

Вона купує огірки та помідори на ринку, божевільно щось солить, маринує, при цьому важко зітхає, як все дорого, пенсії не вистачає.

— Ну, якщо не вистачає пенсії, то й не треба робити ці закрутки у промислових масштабах, — відповідаю я. — Якщо я не можу собі дозволити купити діамантове кольє, то я й не плачу, логічно?

— Так хочеться, Зоя! — відповідає свекруха. — Взимку дістанеш баночку огірків, відвариш картоплі — дуже смачно…

— Так ви й закручуйте тільки для себе, п’ять банок, не більше, — знову не погоджуюсь я. — Ви робите стільки, ніби хочете бункер забити. Ось куди пенсія і йде.

Якби я була трохи уважнішою, то обов’язково б помітила, які швидкі погляди кидають один на одного Діма та його мама. Але я нічого не помічала, а робити висновки після аналізу ситуації стала набагато пізніше.

Той веселий травневий день не обіцяв мені ніякої каверзи. Я прокинулася рано-вранці, приготувала собі й чоловікові, сніданок, відправила його на роботу, поїхала сама працювати.

Після роботи я зайшла в магазин, купила якісь продукти по дрібниці, твердо знаючи, що Діма палець об палець не вдарить приготувати вечерю. Сьогодні це були пельмені, просто на інше не було сил.

Але вже у під’їзді я повела носом. Виразно пахло чимось м’ясним, я відразу це відчула Я від душі позаздрила сусідам і зітхнувши продовжила шлях до своєї квартири, запах посилювався.

Я відчинила двері та обімліла … Запах йшов саме з нашої квартири! У нас гості? Може, моя мама приїхала з візитом, вирішила взяти над нами шефство? Але мене зустрів Діма…

Чоловік одягнув свій весільний костюм, чого не робив вже дуже довго. Та й сам він виглядав дуже свіжим, не виключено, що навіть відвідав перукаря після роботи. Я почала напружувати мозок. У нас із ним якась дата? Може, я забула про щось?

– Дімо, ти такий …, – я почала напружувати пам’ять, підбираючи відповідне слово. — Викапаний наречений, коротко кажучи!

– Так я тепер виглядатиму завжди, — пообіцяв мені чоловік.

– А що в нас з тобою за подія? Річниця весілля? Але ми в листопаді одружилися, – наморщила я лоба. — Не тягни, що трапилося? Тебе зробили завучем, директором школи?

Чоловік нічого не відповідав, тільки загадково посміхався. Він наказав мені помити руки, потім одягти свою червону вечірню сукню.

У ресторан поведе? А чому ж так пахне з кухні? Я остаточно заплуталася. Проте я зробила все, про що просив чоловік.

На кухні на мене чекав справжнісінький романтичний бенкет. Горіли свічки, стіл був гарно сервірований, стояли мої улюблені салати, манила до себе м’ясна нарізка.

Я навіть забула про банальні пельмені, які треба було поставити в холодильник. Чоловік перевершив самого себе.

Він галантно відсунув стілець, допоміг мені сісти. Потім чоловік наклав мені найсмачніші шматочки, зробив урочисте обличчя і заговорив:

– Дорога Зоя … Ні, не так. Кохана Зоя! Ой, зовсім забув…

Діма метнувся до зали, повернувся звідти з величезним букетом червоних троянд, моїх улюблені.

Я не знала, як бути, вечеряти, слухати чоловіка чи насолоджуватися квітами.

– Кохана, – продовжив свою тираду чоловік. — Моя мама, на жаль, не молодшає. Втім, твоя теж, але мова сьогодні саме про мою мамусю.

Я знову напружилася. Невже забула її з днем ​​народження привітати? Але вона на кшталт Козеріг, у грудні святкує…

– Моя мама дуже втомилася, Зоя, – продовжив Діма. — Місто тисне на неї свинцевим вантажем, від кіптяви їй тяжко, скрізь пил та бруд…

Щось він не те каже. До чого тут мама, коли на столі такий бенкет, у моїх руках квіти? Де логіка?

— Мама дуже любить працювати із землею, ти про це знаєш, — продовжив чоловік.

— Жодного разу не бачила, — чесно зізналася я. – Моя бабуся так, вона любить. Але твоя мама – міський житель, Діма.

— Ось про це я й говорю, — голос чоловіка став якимсь нервовим.

Я завмерла, чекаючи, що він скаже далі.

– Зоя, неси швидко всі свої гроші, моя матуся хоче собі дачу – Заявив мені чоловік

Ось це поворот! Гроші, значить … А то м’ясо, салати, костюми, троянди. Он воно що виявляється…

— І як я їх тобі принесу, вони ж у банку на рахунку, — відповіла я. — І потім, це ж наші гроші на початковий внесок, забув?

— Та я все пам’ятаю! – відмахнувся чоловік. – Але мама дуже хоче дачу, як ти не зрозумієш?

— А я хочу острів в Індійському океані, — відповіла я. – Тепер що робити?

— Не втрируй, будь ласка, — насупився чоловік. — Де острів, а де дача… різні речі.

— Отже, і ви з мамою не вигадуйте нісенітниці, — з викликом відповіла я.

Але Діма не хотів так просто здаватися, він почав мені описувати принади маминої дачі, купленої на мої гроші – як там буде чудово, який смачний шашлик можна буде готувати та таке інше.

Мені це набридло. Стало зрозуміло, як божий день, весь цей цирк влаштований був з однією метою — витягти з мене гроші, щоб, бачите, Маргариті було чим зайнятися.

— Ні, любий, так не робляться, — відповіла я. — Шукайте способи, беріть кредити, але ці гроші залишаться недоторканними, не ображайся.

Чоловік не став ображатися, він почав кричати, та так голосно, що сусіди почали молотити по батареї шваброю. Я дізналася того вечора про себе дуже багато нового.

Яка я ледащо, нічого не хочу робити по дому… Але це ж застаріла інформація, їй як мінімум чотири роки.

– Знаєш що, Дімо, – не витримала я. — Та пішов ти до… мами. Не забудь усі ці різносоли прихопити.

І знаєте, що? Він пішов просто в костюмі. Стримувати його я не стала, подумає над своєю поведінкою — повернеться.

За годину мені подзвонила свекруха. Ось хто перемив мені кісточки! Я не стала її довго слухати, на третій хвилині криків я відключилася і лихо загнала Маргариту до чорного списку, разом із чоловіком.

Принаймні їм зараз там саме місце.