– Зоя, вам принести дитину на годування?
– Ні, я ж казала! Напишу відмову.
Медсестра похитала головою та вийшла. Зоя обернулася до стіни й заплакала. Мамочки у палаті переглянулися, але продовжили годувати своїх малюків.
Зоя приїхала вночі, все пройшло швидко. Хлопчик вагою три з половиною кілограми, здоровий і красивий. Подивившись на нього, молода мама заплакала, але то були не сльози радісні.
– Все гаразд, чого плачеш? Гарний хлопець, міцний. Доньку хотіла, мабуть? Нічого, потім прийдеш за донькою.
– Я залишу його… Не заберу.
– Ось тобі й на. Чому? Ти, дівчинко, не вигадуй, ще час є, це ж твоя дитина, хіба не шкода?
Дарина, сусідка Зої по палаті, сиділа на лаві в коридорі з чоловіком і розповідала, як смішно їхня дочка смикає носиком.
Вони сміялися. Зайшла жінка з пакетом і попросила покликати Зою. Дарина сходила в палату, й привела її.
– Доню, як ти? Як син? Ім’я вже вигадала?
– У нього немає імені. Нехай нові батьки називають, як хочуть. Я його залишу, мамо… Ми нікому не потрібні, самі на всьому світі.
Зоя закрила обличчя руками, й заплакала. Дарині стало ніяково через таке видовище, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.
– Ти не одна, доню, в тебе ж є я. А Володя негідник, що тут скажеш. Це коханка його напоумила, що дитина не від нього, ось він і розлютився. Нічого, схаменеться і прийде. Ось тобі гостинець принесла, їж, молоко буде поживне. А сина назви Іваном.
Зоя зайшла в палату, й сховала пакет у тумбочку. У коридорі чутно було дитячий плач. Вона вийшла, і запитала у медсестри:
– Це не мій репетує?
– Твій.
– Давайте я його погодую.
Медсестра встала, та принесла малюка. Він плакав, обличчя було червоне від зусиль.
– Не плач, маленький… Зараз мама тебе нагодує.
Зоя невміло намагалася приладнати дитину. Дарина підійшла і допомогла їй. Дитина заспокоїлася, процес пішов. Обличчя Зої розпливлося в посмішці, який він смішний, цей карапуз, пихкає, намагається.
Тепер на кожне годування Іванка приносили мамі. Зоя любила роздивлятися його маленький носик, губи, насуплені брови.
– Зоя, це твоя мама приходила? Яка приємна жінка.
– Та ні, це свекруха. Мами не стало, коли я була маленькою, тато постійно гуляв, тітка мене виховувала.
– Потім я вийшла заміж, та переїхала до чоловіка. Добре жили, доки він не завів коханку.
Пішов до неї, а мене не хоче знати. Я сама була не в собі, а тут ще й термін підійшов.
– Куди ж ти тепер із дитиною підеш?
– Свекруха пропонує жити з нею, вона сама, чоловіка немає, син один – і той пішов. Вона чуйна жінка, завжди до мене добре ставилася.
– То йди до неї, з онуком займатиметься, допоможе. А чоловік ще схаменеться, повернеться.
Зоя так і вчинила. Ганна Петрівна допомагала у всьому, любила онука.
Коли Іванкові виповнився місяць, з’явився батько. Зої вдома не було, вона пішла в крамницю.
– Мамо, я з Катериною їду на заробітки, роботу запропонували. Ось зайшов попрощатися. І це… Попросити грошей, скільки не шкода.
– Шкода… Ти кинув дружину в такому положенні, негіднику, вона ледь не залишила дитину в лікарні… Ех, ти…
– Немає в тебе батька, і правильно, бо отримав би за такі вчинки… Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніше, а ти собі заробиш.
Іванко заплакав, Ганна Петрівна кинулася до ліжечка.
– Що, навіть на сина не поглянеш? Копія ти.
– Та який він мені син… Зоя нагуляла його, навіщо мені чуже.
– Ну й ненависний ти, Володю. Іди, живи далі, як хочеш.
Ганна Петрівна пішла на пенсію, а Зоя влаштувалась на її місце. Іванко пішов у дитячий садок, вони жили дружно та весело.
– Ганно, а чому твоя невістка у тебе засіла? Як це так, свекруха з невісткою живе, а рідного сина вигнала?
– Мені Зоя дорожча за сина, а онук найулюбленіший. Для них я живу. А ти краще мовчи.
Сусідка Віра похитала головою і пішла далі. Вона не могла зрозуміти поведінку Ганни. Для неї син завжди був на першому місці.
Ганна Петрівна зауважила, що Зоя почала доглядати себе, вечорами кудись бігала.
– Зоя, а як його звуть?
– Кого, мамо?
– Ну, того, до кого ти бігаєш. Розкажи, мені ж цікаво.
– Ой, та ми просто гуляємо… Він приїхав до родичів, випадково познайомились.
– А він знає про Іванка?
– Звісно, знає.
– Ну, приводь познайомитися, не треба його ховати. Якщо хороша людина, то так і бути.
Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик із ягодами та пиріг, який спекла його тітка. Іванку він подарував іграшкову машину та м’яч.
Вечір пройшов весело, Олексій розповідав кумедні історії з життя, Зоя сміялася, і Ганна Петрівна теж сміялася до сліз. Після того, як провели гостя, Зоя поцікавилася:
– Ну як вам? Як думаєте, мамо?
– Гарний, доню. Шанований, цікавий, добре вихований. І головне – кохає тебе. Достойний кавалер, не проґав своє щастя!
За місяць Олексій прийшов робити Зої пропозицію, та просити її руки у Ганни Петрівни.
– Не переймайтеся. Ми житимемо у Львові, у мене великий будинок. Ми кохаємо одне одного, а Іванко для мене, як син. Благословіть нас.
Ганна Петрівна проводила Зою, Олексія та Іванка. Вони поїхали у велике місто, обіцяли писати, приїжджати у гості. А Ганна лишилася сама, без них.
За рік з’явився Володя. Занедбаний, не голений, похмурий.
– Господи, на кого ти схожий, Володю? Чому твоя Катя не доглядає тебе?
– Ой, та немає більше Каті… Пішла до чоловіка з грошима. Усе прогуляли, нічого не лишилося… Згадав про матір.
– Вчасно згадав. Мені вже нічого не потрібно від тебе. Зоя вийшла заміж за хорошу людину, щаслива. Іванка записали на нього.
– Тож у тебе вже немає сина. А я збираю речі, та їду до них. У них уже є спільна дівчинка, я їм допоможу. А ти живи тут, стеж за будинком, зрозумів?
Ганна Петрівна їхала потягом і думала, як цікаво складається життя. Як добре, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти, як колись вона допомогла Зої. Адже не допоможи вона тоді, невідомо, як би склалося їхнє життя.
Як вам вчинок свекрухи? Схвалюєте? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
