– Зозуля ти, а не мати! Спочатку сина покинула, а тепер зовсім від нього відмовляєшся? – Агресивно напирав колишній чоловік. – Ну, а чого від тебе чекати… У тебе завжди робота та іпотека на першому місці. Життя твоєї дитини тебе не хвилює.
Вікторія на мить оторопіла. У промовах Дмитра вона виразно чула слова своєї колишньої свекрухи – Людмили Юріївни.
Вікторія вже встигла закопати цю тему в таємному куточку своєї душі, але не тут-то було. Дмитро вперто намагався натиснути на болючі точки.
– Хвилює, – заперечила вона. – Але ти й твоя мати самі зробили все для того, щоб не підпускати мене до сина на гарматний постріл.
– З якого часу вас припинив влаштовувати такий стан справ? Ох, дай вгадаю… Нова пасія не горить бажанням няньчитися з чужим розпещеним хлопчиком?
Повисла пауза. Здається, стріла потрапила прямо в ціль.
– Та до чого тут це? – сердито пирхнув Дмитро. – Я пропоную тобі шанс налагодити стосунки із сином. Ти ж мозок мені компостувала на цю тему. Що, далі слів у тебе справа не йде?
– Ой, дякую, що нарешті ти подумав і про мене! Звідки така щедрість? Ви ж на пару з Людмилою Юріївною налаштовували його проти мене! У вас це дуже добре вийшло!
– Налагоджувати там уже нема чого. До речі, а чого це твоя мати не хоче забрати коханого онука до себе? Чи він був їй цікавий лише, як зброя проти мене?
– Побійся Бога! Мати його дуже любить. Але вік у неї вже не той. Та й не зобов’язана вона, на відміну від тебе! Ти ж мати таки, хай і лише біологічна…
– Знаєш що, Дмитре? – не витримала Вікторія. – Дитина – не валіза! Ти не можеш привезти його до мене тільки тому, що він перестав бути тобі зручним! Ви самі виховали його таким – ось і справляйтеся з ним теж самі!
Вікторія поклала слухавку, не бажаючи вислуховувати черговий потік звинувачень. І правильно зробила. На екрані блимало сповіщення про нове повідомлення. Від сина.
– Навіть якщо ти забереш мене до себе, я від тебе втечу. Не хочу тебе бачити, – писав він.
Вона навіть не могла відповісти, бо була у нього у чорному списку. Коліна підкосилися, в горлі встала крижана грудка.
Вона ніколи не вибачить Дмитрові! Ніколи! Занадто багато болю він завдав їй.
…Найболючіше було стояти в залі суду, поки адвокат Дмитра, найнятий Людмилою Юріївною, розписував Вікторію, як ненадійну, безробітну, проживалку, яка не має свого житла.
Дмитра ж він представляв, як зразкового батька, зі стабільним доходом та розкішною трикімнатною в центрі міста.
Не дивно, що суддя став на бік Дмитра і вирішив залишити сина Мишка з ним. З іншого боку на результат явно вплинула Людмила Юріївна. У неї, м’яко кажучи, було достатньо ресурсів для цього.
– Я зіпсую тобі життя! Ти більше не побачиш свого сина! – Заявила вона Вікторії напередодні.
І дотримала слова. На той момент, у суді, Вікторія дивилася на свого вже колишнього чоловіка і не впізнавала його.
Чотири роки тому ця людина ніжно вмовляла її залишити дитину, хоча сама вона думала про альтернативи. Вісімнадцять років. Ані диплома, ані перспектив. Ну, які можуть бути діти?
Але вона все ж таки пішла на цей крок. Заради Дмитра. Того самого Дмитра, який душив її контролем та ревнощами.
Вони часто скандалили через дрібниці, але у хвилини після бурхливих сварок він був таким м’яким і ласкавим, що Вікторія просто не могла встояти. Вона вірила йому.
Якби Вікторія була трохи досвідченіша, вона ніколи б не стала пов’язувати своє життя з людиною, яка в пориві ревнощів може розбити її телефон і диктує, що їй одягати і як фарбуватися.
Але тоді, у свої вісімнадцять, їй здавалося, що вона живе на узбіччі чужого щастя. Мати, вітчим, молодший брат, що зовсім нещодавно з’явився на світ… Вікторія зголодніла по любові й не вміла відрізняти її від сурогату.
– Все буде гаразд, – обіцяв Дмитро. – Ми з усім упораємося.
Справлятися довелося поодинці. Після появи малюка, Дмитро ніби зрозумів, що їй нема куди подітися. Та і його мати теж.
Якщо раніше Людмила Юріївна просто невдоволено фиркала і морщилася, побачивши невістки, то тепер почала відверто хамити.
– Цілими днями тільки їси та спиш! Хоч би до ладу себе привела. Я собі такого після появи дитини не дозволяла, – зневажливо говорила вона, оглядаючи Вікторію.
Вікторія не мала жодного шансу проти цього дуету. Вона не могла ні протистояти їм, ні укласти з ними перемир’я.
Вона не так мила посуд, не так подавала вечерю, не так прасувала сорочки. Іноді їй здавалося, що вона навіть не так дихає.
Вона терпіла б і далі, якби не її найкраща подруга, Віра.
– Вікторіє… Ти вже вибач мені… Я так завинила перед тобою, – сказала вона одного разу, хильнувши під час зустрічі. – Я ж із твоїм Дімком… Ну, так вийшло. Грішна, каюся…
Віра говорила це з кривою усмішкою. Вона ніби не стільки каялася, скільки хотіла зробити Вікторії боляче.
Спочатку здавалося, що це просто хмільне марення. Але згодом Дмитро все підтвердив. Не просто так, звісно. Було все: крик, сльози, биття посуду. І це стало останньою краплею.
Можливо, якби він просто зрадив, вона б його вибачила. Але з подругою … Та вона і не подруга зовсім, раз допустила таке, проте це все одно було вдвічі болючішим.
Вікторія не витримала. Жити поряд із двома гадюками, що скинули маску, було неможливо. Вона подала на розлучення, маючи намір облаштувати своє життя та забрати сина до себе.
Але вона програла. Коли суддя оголосив рішення, світ ніби втратив кольори, запахи, звуки. Вона бачила, як Дмитро переможно посміхнувся. Він боровся не за сина. Він просто хотів ще раз розтоптати її на пару зі своєю матір’ю.
…Наступні роки стали для Вікторії чимось подібним до підкорення Евересту. Вершиною мало стати придбання свого житла. Заради сина. Тільки заради нього. Щоб не бути ніким в очах суду.
Вона бралася за будь-яку роботу, іноді – дві зміни. І, звичайно, не забувала про Мишка. Вікторія дуже хотіла з ним бачитися, але якщо й додзвонювалася до Дмитра, то завжди чула приблизно те саме.
– Мишко застудився. І взагалі, у нас уже є плани на вихідні. Нас не буде в місті, – казав він.
Вікторія не стала сидіти та чекати біля моря погоди. Вона звернулася до суду і добилася права бачитися із сином. Але коли вони нарешті зустрілися, її чекало дещо гірше.
– Бабуся сказала, ти мене покинула, – говорив Мишко, похмуро відмовляючись від подарунків і відвертаючись від поцілунків.
Він відсахувався, коли вона намагалася його обійняти. Кожна зустріч закінчувалась істериками. Спочатку плакав Мишко, і Дмитро забирав його, а потім уже плакала Вікторія. На самоті.
Що могла зробити мати проти тандему, що вливає отруту у вуха її дитини? Хіба що жити мрією про те, що колись вона стане гідною матір’ю, яка здатна повністю забезпечити сина.
Апофеозом став день народження Михайла. Йому виповнилося вісім. Вікторія їхала в гості до сина з величезним плюшевим ведмедем і новиною про те, що вона нарешті взяла квартиру в іпотеку. Вона тепер має своє, нехай і маленьке, житло! Вона зможе забрати сина до себе!
Ось тільки було вже запізно.
– Ой, Віко, яка несподіванка, – сказала Людмила Юріївна з крижаною усмішкою, відчинивши двері. – Мишко, йди сюди, до тебе прийшла гостя.
У коридор вийшов хлопчик, який встиг вирости та витягнутися з моменту їхньої минулої зустрічі. В його обличчі вже безпомилково вгадувалися риси Дмитра.
– Здрастуйте, – відсторонено привітався він.
Вікторію ніби обдало крижаною водою, але вона не здавалася.
– Синку, з Днем народження тебе! Бажаю тобі всього найкращого, більше вірних друзів, успіхів у навчанні та удачі у всьому. Ми можемо поговорити з тобою наодинці?
– Навіщо? У мене немає секретів від сім’ї, – скривився він і зробив крок назад.
– Ну… Я просто… Хотіла сказати… – розгублено почала Вікторія, простягаючи синові іграшку. – У мене тепер є квартира. Я можу… Тобто хочу, щоб ти пожив у мене. Хоч якийсь час. Я дуже сумую за тобою, синочку, і дуже люблю тебе.
Михайло дивився на неї порожнім скляним поглядом.
– Не називайте мене так! У мене вже є мама, – процідив він. – Це моя бабуся. А ви для мене чужа тітка. І подарунків мені ваших не потрібно.
Він розвернувся і пішов у свою кімнату. А Вікторія завмерла на порозі, нервово стискаючи в руках нікому не потрібного ведмедя і дивлячись на безжально спокійну свекруху. У погляді тієї читалася зловтіха.
Коли Вікторія повернулася до своєї порожньої квартири, вона не плакала. Вона почувала себе так, наче з неї витягли все життя.
У неї більше не було сина. Того хлопчика, якого вона любила, більше не було. Його знищили. І разом із ним ці люди знищили щось дуже важливе у її душі.
З того дня Вікторія припинила боротися…
Через три роки вона випадково перетнулася з їхньою спільною з чоловіком знайомою – Світланою. Вони зустрілися посеред вулиці й розмовляли. Спочатку про останні новини у світі та місті, потім – про особисте, а потім…
– Віка, а ти в курсі, що Дмитро нову пасію собі знайшов? – напівпошепки сказала Світлана. – І вона, до речі, вже заочно чимось не догодила його матусі. Хоча ту й свята діва не влаштує…
Тоді Вікторія не надала цьому значення. Навіть трохи образилася на Світлану за те, що вона порушила цю тему.
Але вже за кілька днів Дмитро раптово почав напирати на Вікторію з вимогою забрати сина до себе, і жінка згадала про цю розмову. Все було гранично ясно: хлопчик, що подорослішав, вигодований отрутою, раптом став не зручним.
Вікторія могла б вчепитися за цей шанс, але вона раптом зрозуміла, що все марно. Вже пізно щось міняти. Вона роками намагалася, і це лише завело її в глухий кут.
Вже не важливо, на якому кілометрі шляху спіткнулася, важливо лише те, що для свого сина вона чужа тітка. Якщо не гірше.
Минув рік. Вікторія періодично спілкувалася зі Світланою, частково, щоб знати, як йдуть справи у її сина. Сьогодні у них якраз була запланована зустріч у кафе.
– Ну що, як там Мишко? – Запитала Вікторія, коли вони вже обговорили основні новини.
– Та як… Нарікає на нього Діма. Говорить, зовсім від рук відбився. Хамить і батькові, і бабусі. Вчитися не хоче. Іноді навіть із дому втікає.
– Кілька разів гроші вкрав. Загалом, перейняв їхні манери… – зітхнула Світлана. – До речі, Дмитро знову розлучився. Христина не витримала та пішла. Вижили її твоя свекруха і синочок.
Вікторія підняла брови, хоча дивуватися тут не було чого. Вона відпила ковток кави. Він був такий же гіркий, як і ця новина.
– Ну що ж… – Вікторія опустила погляд. – За що боролися, на то й напоролися. Він перевершив своїх вчителів.
– А ти не шкодуєш? – обережно спитала Світлана. – Може, якби ти тоді забрала його… Може ще щось можна було змінити.
Вікторія повільно похитала головою. В її очах не було жодної краплі сумніву.
– Шкодую. Але змінити вже нічого не можу. Ти не можеш змусити когось прийняти твоє кохання насильно, – Вікторія відсунула від себе кухоль. – У мене це не вийшло ні з Дімою, ні з Людмилою Юріївною…
– Ну, може, й правильно, якщо вже так склалося… У тебе ще все попереду, – тільки й сказала Світлана.
Все попереду. З цією думкою Вікторія їхала додому після зустрічі.
… Її життя, з усім болем, помилками та гіркими уроками, тривало. Так, у неї відібрали сина і перетворили її серце на руїни. Але з цих руїн вона вперто зводила садок, паросток за паростком.
А свекруха та колишній чоловік тим часом не змогли збудувати рай на уламках чужого щастя. А головне – вони більше не змогли затягнути її, Вікторію, у своє пекло.
Якби в ній жевріла хоч маленька надія, що син її прийме, – вона б, звісно, сама пірнула з головою у цей вир. Вікторія мала надію тільки на час, який все лікує, та розставляє по своїх місцях, та на Господа Бога, який милостивий…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!
