– Зозуля ти остання, ось ти хто! – надривалася свекруха телефоном. – Викинула дочку з немовлям до мене, як кошенят! А ще матір’ю називається…
Ірина стиснула зуби. Весь останній тиждень вона спала, в кращому випадку, по чотири години на добу, брала додаткові зміни, тягла на собі сімейство, що несподівано збільшилося, а тепер ще й повинна виправдовуватися?
– Ганно Василівно, моє «пташеня» вже повнолітнє! Вона розмахувала цим, як прапором. Ось нехай тепер насолоджується. Я їй пораду дала, раз у неї нема розуму – нехай крутиться, як хоче.
Ірина поклала в слухавку. У цій розмові не було жодного сенсу. Вона знала, що для всієї рідні вона тепер тиран. Сил вислуховувати та терпіти більше не було.
Почати варто з того, що колись Ірина сама залишилася самотньою. Матері не стало, коли їй було вісімнадцять, а в дев’ятнадцять не стало і чоловіка. Залишилася лише маленька донька на руках.
– Тримайся. Я поряд. Якщо що – дзвони, – сказала тоді Ганна Василівна.
Але дзвінками все й обмежилося.
– Ірочко, я б і рада допомогти, але я працюю, я втомилася, – говорила свекруха, коли Ірина просила посидіти з дитиною хоча б у вихідний.
Грошима Ганна Василівна теж не допомагала, хоч і працювала. І так було з усіма родичами. Усі шкодували, всі співчували, але лише на словах.
Ірина впоралася сама. Іноді доводилося буквально вгризатися зубами в життя і вити на місяць від втоми та відчаю, але вона впоралася. Вона, як ніхто інший знала, що таке бути самотньою матір’ю.
Тому, коли у доньки Віки з’явився хлопець у шістнадцять років, Ірина напружилася. У школі Сергій мав репутацію «поганого хлопця».
Він задирав дівчаток, крутився у сумнівній компанії й, як подейкували, вже встиг спробувати те, що пробувати заборонено законом.
Спочатку Ірина намагалася відмовити дочку та переконати її, що є хлопці й краще. Але вона не чула.
– Ти не розумієш! Я кохаю його! – кричала Віка у сльозах, навіть, коли мати говорила спокійно.
Ірина не розуміла, звідки взялося це кохання, бо залицяння з боку Сергія були дуже скромними: пластикові квіти на жіноче свято, та рідкісні пропозиції покататися на мотоциклі вечірнім містом.
Одна така поїздка затяглася, а Віка навіть не спромоглася відповісти на дзвінки. Прийшла вона після десятої.
Іра, звичайно, не спала, тому коли дочка повернулася – вибухнув скандал.
– Ти взагалі усвідомлюєш свої дії?! Я вже в поліцію збиралася дзвонити! Наступного разу влаштую і йому, і тобі солодке життя! А тепер – віддавай ключі та марш у свою кімнату. Завтра ти нікуди не підеш!
Віка навіть не почувала себе винною.
– Нічого я не віддам! Ти не маєш права тримати мене під замком! Я доросла людина, можу бути де захочу. Зачиниш мене – я сама на тебе поліцію нацькую.
Ірина округлила очі від нахабства доньки, але вона намагалася тримати себе в руках.
– Доросла ти будеш після вісімнадцяти. А поки що я за тебе відповідаю!
Того ж дня Іра зрозуміла: дочка добре знає про свої права, але й чути нічого не хоче про обов’язки. Їй хочеться незалежності за будь-яку ціну, але бажано за чужий рахунок, щоб ні за що не відповідати.
– Ти жахлива мати! – випалила дочка одного разу під час чергового скандалу.
«Так. Жахлива. У доброї матері така дочка не виросла б…» – гірко думала Ірина. Вона десь упустила її виховання. Але хіба може бути інакше, коли ти ореш на двох роботах, щоб був дах над головою?
Коли Віка повідомила, що чекає на малюка, сивого волосся на голові Ірини стало ще трохи більше. Дівчина тільки-но вступила до університету, і це явно було не доречним.
– Мамо, я при надії…
Усередині Ірини щось обірвалося і впало, наче камінь у криницю. Вона не закричала, хоч дуже хотілося. Жінка зробила глибокий вдих, сіла і заговорила якомога спокійніше:
– І що збираєтесь робити?
– Ну… Хай вона з’явиться на світ, звичайно. Що ж ще?
– А житимете на що? Сергій же жодного дня у житті не працював. Тобі також буде не до цього.
– Він працює. На склад улаштувався, ось уже другий місяць пішов. У нас все серйозно.
Ірина бачила, що дочка наглухо закрилася в якомусь своєму всесвіті. Тільки ось ці рожеві замки неодмінно впадуть, коли справа дійде до побуту, покупки ліжечка та догляду за немовлям.
– Віка… У вас обох ні професії, ні досвіду, ні перспектив. Ніхто з вас, наскільки я розумію, немовлят навіть на руках не тримав. Діти вимагають багато часу та грошей, а у вас ні того, ні іншого.
Дочка моментально насупилася. Ірина зрозуміла, що зараз почнеться потік обурень і підійняла руку, щоб зупинити її.
– Я тобі не ворог. Я хочу допомогти. Просто я сама знаю, що це таке – виховувати дитину у такому віці.
– Ну, ти ж одна була…
“Ти, швидше за все, теж будеш”, – хотілося сказати Ірі, але вона притримала цю думку при собі.
– Була. Нагадати, чому? Бо всі люди не вічні. Ще вчора в мене був надійний чоловік, що любить, а сьогодні його не стало.
– Життя таке, Віка. Може статися будь-що. У тридцять мені було б набагато простіше справлятися самій, ніж у двадцять.
Дочка трохи заспокоїлася. Роздратування у її погляді змінилося замішанням.
– І що ж тепер робити?
– Я дам тобі гроші, сходи до лікаря. Якщо треба, я піду з тобою. А далі – вчися. Якщо залишитеся ви разом із Сергієм до того моменту, як ти отримаєш диплом, – будь ласка, будуйте сім’ю. Ні, ну буде хтось інший. У тебе все життя попереду. Ми разом з усім упораємося.
Віка тоді кивнула, погодилася, взяла гроші. Ірина навіть зітхнула з полегшенням: дочка одумалася і виринула зі своїх мрій про велике і чисте кохання.
Але до четвертого місяця у Віки почав рости живіт. Іра з відчаєм зрозуміла, що час втрачено.
– Ти що наробила? – схопилася мати за голову.
– Це моє життя, і мені вирішувати! – Огризнулася Віка.
– Поки тобі сімнадцять, це і моя відповідальність!
– Коли я стану мамою, то вже буду повнолітньою. Тож це не твоя справа, – заявила дочка.
Вже тоді Ірі було очевидно, що все ляже на її плечі. Але говорити про це з Вікою було рівносильно кроку в пастку. Вона неодмінно зачиниться з гучним тріском.
Сергій, до речі, на той час уже покинув роботу.
– Там важко. Це не моє, – сказав він і продовжив сидіти на шиї у батьків.
Його мати та батько на новину теж відреагували дуже холодно.
– Це ваші проблеми. Самі й розбирайтеся зі своєю дівчинкою, – викарбувала «сваха».
І вона, на жаль, мала рацію.
«Проблема» росла не щодня, а щогодини… А Віка не мала жодного плану. Сергій її нікуди не кликав, а приймати молодих у себе Ірина була не готова. Та «зять», здається, і не дуже хотів переїжджати.
У результаті, він з’явився на виписці, промайнув на парі фотографій, як гордий батько, кілька разів приїхав у гості й був таким.
Ірина ж бігала з пляшечками, вставала по п’ять разів за ніч, міняла підгузки, а вдень йшла на роботу з червоними очима. Тому що Віка то втомилася, то не може, то їй «важко».
– Ну ти все одно вже вмієш. А в мене погано виходить, він у мене плаче, – казала вона.
Іра почувала себе так, ніби потрапила в минуле. І вона розуміла, що вдруге дотягти цей хрест вона вже не зможе.
Вона намагалася хоч якось полегшити їхнє становище, пропонувала дочці подати на аліменти, але та відмовлялася. Мовляв, навіщо вони й так домовляться.
Справді, навіщо щось робити, коли мати сама розбереться?
Ірину прорвало, коли одного прекрасного дня Віка просто пішла без попередження. Як потім з’ясувалося – погуляти із подружкою. Сина вона кинула на бабусю.
– Ну ти ж все одно вдома. Що страшного станеться? Він у ліжечку, нікуди не дінеться, – спокійно сказала вона, коли мати нарешті їй додзвонилася.
Після цього Іра вирішила, що більше не хоче і не може. Коли дочка повернулася, мати поставила її перед фактом:
– У тебе тиждень на пошук нового житла!
– Ти хочеш, щоб ми замерзли на вулиці? Виставляєш свого онука? – одразу кинулась у сльози дочка.
– Я нічого не хочу! Хочу просто спокійно жити! Ти мені колись сказала, що це не моя справа. Так ось, я з тобою повністю згодна, це не моя справа!
– Я зробила все, що могла, щоб ти не опинилась у такій ситуації. Ти не послухала мене? Далі – сама!
З’їхала Віка наступного ж дня, але життя спокійніше від цього не стало. Дочка почала з бабусі, Ганни Василівни, а продовжила іншими родичами та подругами.
Рідня Ірину не підтримала. Всі вважали її жорстокою і бездушною, але більшість відмовлялася дати притулок молодій матусі.
Ірина носила все це в собі й вперше вилила душу лише через рік, коли була в гостях у подруги Марини.
– Ну, маманю, суворо ти, звісно, вчинила. Але слушно. Ти своє виняньчила. А якби замовкла, то принесла б вона тобі й другого, і третього. А так тепер, або випливе і стане людиною, або потоне. Але, це вже її життя, а не твоє!
Це її життя… Ці слова дряпнули сильніше за звинувачення і докори. Колись Віка кричала їй, що це її життя і тільки вона може вирішувати за себе, і це було боляче чути.
Але тепер ці слова принесли довгоочікуване полегшення. Ірині було гірко, проте вона усвідомлювала, що вона не може прожити це життя за дочку.
Може, згодом Віка заспокоїться і піде на контакт, а, може, й ні, але кожен має сам відповідати за свої рішення, а не звалювати наслідки на чужі плечі. Ви зі мною згодні?
Пишіть в коментарях своє ставлення до цієї ситуації? Хто з них має рацію? Чи слушно вчинила мати? ставте вподобайки.
