Зрада від найближчих…

– І коли ти поїдеш назад? – Запитала Рита.

– Мамо, ти що, виганяєш мене? – Усміхнулася Віка.

– Звичайно, не виганяю, але в тебе сесія! Коли взагалі у вас перший іспит? Сьогодні вже сьоме січня. Хіба не раніше вони починаються?

– Сесія у нас з дев’ятого, – ліниво відповіла Віка, гортаючи стрічку.

– І тобі не час? Завтра ж вже їхати. Білету ти не купила, нічого не зібрала. Я за всі канікули не бачила, щоб ти хоч раз підручник відкрила.

– Мамо, у нас все в електронному вигляді, – відмахнулася Віка. – А їхати мені всього дві з половиною години, я все встигну.

– Так? Коли ти іржеш, дивлячись у телефон, це ти так вчишся, до іспитів готуєшся? І як ти встигнеш, якщо квитків, наприклад, не буде? Нині всі на навчання поїдуть.

– До чого ти занудна?

– Я хочу, щоб ти вчилася!

Віка була не найдбайливішою ученицею в школі, і перетворилася на не саму старанну студентку в інституті. Рита багато грошей вбухала у її освіту.

І навчання сплатила, бо на бюджет туди пройти нереально, і квартиру їй винаймала, щоб у гуртожитку їй не заважали займатися. Але тепер Рита не впевнена, що Віка хоч раз відвідувала пари.

– Бла-бла-бла, – кривлялася Віка. – Саме так – ти хочеш! А ти не намагалася спитати, чого хочу я?

– Валятися на дивані без діла ти хочеш, – відповіла Рита, – Ну, кажи. Чого замовкла?

– Я актрисою хочу стати!

Хто ж їй забороняв? Мама її з першого класу водила і на заняття до театральної студії, і на проби, і на фотосесії.

Жодних зрушень. Не виходить у Віки грати на сцені, не візьмуть її до театрального, ось ніяк. І що? Без освіти залишитись?

– Віка, якщо ти поступиш туди наступного року…

– І вступлю! – Відповіла Віка, – підготуюся – і вступлю. Ну, коли пішла така розмова, то на сесію я не поїду. У мене відвідувань нуль, все одно нічого не здам, та й вчитися я там не буду. Я забрала документи.

– Що-о-о? – Закричала Рита. – Я тобі влаштую – забрала документи! Ти негайно відновишся в інституті, доки не почалася сесія, і продовжиш там вчитися, інакше ні гривні від мене більше не отримаєш!

– Як не пощастило мені з мамою, – гаркнула Віка, мало не впавши з ліжка, на якому лежала.

Рита схопилася за голову. Півтора року та купа грошей вилетіли в трубу! І куди Віка подасться? Працювати та добиватися всього без освіти, наполегливою працею, вона не стане. З дипломом хоч був варіант прилаштувати її до знайомих, хай на просту, але хоч стабільну посаду.

– Що ти твориш? – Рита схопилася за телефон – треба дзвонити в інститут. – Я тобі дала все, чого в мене самої не було, я все для тебе зробила, жодних грошей не пошкодувала! І не соромно тобі?

Але Віку таким не проймеш.

– Мамо, хто б говорив про сором, – посміхнулася Віка, – ти живеш із чоловіком, якому двадцять дев’ять років. Весь під’їзд пліткує. І нічого, тобі ж не соромно.

– А що тут такого, щоб мені було соромно? – обурилася Рита.

Так, її наречений молодший за неї на одинадцять років, так, їй уже сорок, але ж не вісімдесят! Вона молода жінка, яка два десятиліття присвятила вихованню доньки. Вона хоче щастя.

І її щастя намалювалося на порозі.

– Що за шум, а чубанини нема? – Запитав Костя. – Чи вона саме починається? Дівчатка, ви чого?

– Ця невдячна з… Віка, не кривляйся! Вона з інституту відрахувалась, мені навіть нічого не сказала, – відповіла йому Рита. – Ну нічого, тобі, Віко, це просто так з рук не зійде. Ти мені гроші за півтора року навчання ще повернеш!

– Зрозуміло, мамо! Гроші ти любиш більше за мене.

Звичайно, скандалами в такій ситуації нічого не досягнеш. Рита кричала, то лякала дочку заблокованою карткою, то благала повернутися на навчання.

Віка знизувала плечима, відмовлялася або мовчала, або казала, що вчитися буде, але тільки на актрису.

Пів року суперечок – і Віка все ще вдома. Вдає, що шукає роботу.

– І як пошуки? Щось затягнулися, – підбурює її мама.

– Якби ти вірила в мене, то, може, я вже щось знайшла б.

– Якби ти не вимагала зарплату в п’ятдесят тисяч, то, може, теж щось би знайшла.

– А скільки мені мають платити? Прожитковий мінімум?

– Ні, але треба адекватно оцінювати свої навички.

Між ними вічно розривався Костя, який з останніх сил дотримувався нейтралітету. То одній догоджав, то іншій. І, як потім з’ясувалося, у своїх “розрадах” знатно перестарався.

Рита все частіше ловила, що вони мило хихикають вдвох на кухні, коли вона приповзала з роботи. І спочатку сприймала це, як чистої води знущання, і, відповідно, злилася на їхнє неробство.

– Ніхто не хоче попрацювати? Га? – Запитала якось вона. – Чому я одна все тягну?

– Кохана, мене ж скоротили, а за моєю спеціальністю зараз нічого нормального не знайдеш, почекати треба, – відповів Костя.

– А мене без досвіду взагалі нікуди не беруть, – підтакувала йому Віка.

Та чудово беруть. Скрізь періодично потрібні працівники, навіть без досвіду, але так, зарплата буде не надхмарною. Рита шаленіла, і спочатку навіть не підозрювала, що їм просто подобається проводити час удвох.

Але наступної весни Віка її приголомшила:

– Мамо, ти тільки не психуй.

– Коли ти так кажеш, я вже починаю нервувати, – Рита зиркнула на Костю, що стояв за Вікою. Костя свердлив поглядом ламінат.

– Ти сама казала, що чесність важливіша за все, і, якщо чесно, то ніхто не покарає за це, – сказала Віка, – загалом, ти скоро станеш бабусею. Та-дам!

– Знаю, що ти скажеш, що в мене немає роботи, не буде декретних, що я взагалі нічого не розумію в цьому житті, всі твої нотації я напам’ять вивчила, але давай хоч на день забудемо про них і просто порадіємо тому, що в тебе з’явиться онук чи онука.

Вони навіть свічку в тістечко встромили. Рита перевела погляд на Костю:

– І, судячи з того, як ти злякано мовчиш, ти брав у цьому активну участь?

За нього відповіла Віка:

– У нас кохання. Знаю, це не красиво стосовно тебе, але почуттям не накажеш. Скоро ви розлучитеся, вибач, мамо. Але тепер у тебе будуть онуки, а їм потрібний батько, і… не проганяй його.

У Рити, яка працювала настільки, що часом засинала за робочим столом, стався грандіозний нервовий зрив і госпіталізація. Добре, що в неврологію, а не одразу в диспансер.

Ось подаруночок від доньки. Рита пролежала там три тижні, Віка та Костя до неї не сунулися, бо вона заборонила когось пускати, а, як тільки повернулася додому, то настала її черга влаштовувати сюрпризи.

– Ви більше тут не живете, – викарбувала вона першого ж дня, коли вони, як мишки, ховалися в дальній кімнаті.

– Прошу, не проганяй його, – повторилася Віка. – Ну, ви не створені один для одного, а ми з ним – інша справа. Я без нього тут не залишусь!

– Ти, мабуть, не розчула, доню. Я сказала – “ви”! Ти теж давай на вихід!

– Мамо, я розумію, що ти сердишся, але…

– О, у мене було достатньо часу, щоб усе обміркувати, – сказала вона. – І ви обоє вирушаєте у щасливе спільне майбутнє. Тільки без мене! Що, думали, що я після цього вас годуватиму і вдома залишу?

Віка відчутно занервувала. Добре грати в кохання, коли повний холодильник їжі, оплачено комуналку, а ти не в курсі, що таке робота. Вона глянула на Костю. На зблідлого Костю. Він теж слабко уявляв, що таке відповідальність.

– Гаразд, Костя піде, ми з ним зустрічатимемося, – сказала Віка, – Так тебе влаштує?

– Куди це я піду? – вклинився Костя.

– Ну, або ти, або всі. Тобі простіше буде одному, чи нас трьох тягнути?

На це Рита поплескала в долоні й додала:

– Можете не торгуватись. Підете обидва. А ось, коли ти, доню, поживеш з ним, сама попрацюєш, з дитиною повозишся, тоді я, може, подумаю, щоб простити тебе. А поки що – до побачення!

Їй було байдуже на їхні слізні прохання, вмовляння, погрози, – від свого вона не відступилася. Тож довелося зрадникам поспіхом збирати манатки та йти у захід сонця! Як кажуть, – за що боролися…

Як вважаєте, слушно вчинила мати? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!