– Була в нас у Заріччі Любов, а по-простому – Любка. Жінка видна, голосиста, працювала на пошті – всі новини перша знала, всі посилки на імена пам’ятала.
– А чоловік у неї, Михайло, – тихий, непомітний. Руки золоті, а слів не витягнеш. Все село Любці заздрило:
– Ох і пощастило, Мишко твій в чарку не заглядає, шкідливих звичок не має, все в будинок, все для тебе. Чоловік – золото!
– А Любка тільки відмахувалася та плечем вела. Бувало, забіжить до мене в медпункт, то за бинтом, то просто тиск поміряти, сяде на канапу і починає свій плач Ярославни.
– Ох, Семенівно, ну що ти розумієш! – зітхала вона, а очі вже на мокрому місці. – Усі кажуть: «Мишко, Мишко…» А він мовчить, як пень.
– За цілий день два слова не скаже. Вранці “угу”, увечері “угу”. Квіти? Та що ти! Раз на рік на день народження три гвоздики принесе, і то, мабуть, сусідка напоумила. Жодної романтики, душа зачерствіла з ним.
– Я слухаю її, тиск міряю, а сама у віконце дивлюся. А там Мишко її хвіртку поправляє. Скрипіла вона з весни, Любка на всю вулицю лаялася, що спати заважає.
– А Мишко мовчки взяв інструменти, дошку нову приладив, петлі змазав – і тиша. Зробив і пішов у сарай, ніби й не він.
– Он, – кажу Любці, – хвіртку твій полагодив.
– Ой, та невже, – пирхає вона. – Сто років просила. А лагідного слова дочекаєшся від нього? Ні! Ось у Зінки чоловік, то він їй і «рибка моя», і «сонечко моє». А мій… Ех, горе гірке.
– І так рік у рік. То їй не подобалося, що він чай п’є і капає на скатертину. То хропе вночі, «як трактор на оранці». То чоботи біля порога залишить. А Мишко мовчав.
– Він просто вставав раніше за всіх, пічку топив, щоб до її пробудження в будинку тепло було. Мовчки йшов у сарай і колов дрова. Мовчки лагодив дах на веранді, що від дощів схуд.
– Я бачила, як він восени зустрічав її з останнього автобуса. Дощ ллє, сльота, а Мишко стоїть під навісом зупинки з її стареньким плащем та гумовими чоботями.
– Вона вийде з автобуса, бурчить на погоду, він мовчки простягне їй чоботи, накине плащ на плечі. Візьме її сумки, і вони підуть додому. Він – трохи попереду, оберігаючи від вітру, вона – ззаду, продовжуючи про щось нарікати.
– Душа в мене за них боліла, слово честі. Дивлюся на них і думаю, – щастя, воно тихе. Воно не в словах гучних, а у справах непомітних. А Любка все чекала кіношного кохання, з букетами та серенадами під вікном.
– А потім трапилося лихо. Не гучне, побутове, як воно найчастіше і буває. Поліз Мишко восени яблука з самої верхівки старої антонівки знімати – Любка пироги з ними любить найбільше у світі.
– І чи то гілка під ним хруснула, чи нога зіслизнула… Загалом, упав. Не високо, дякувати Богу, але ногу зламав. Так невдало, що в гіпс його закували від стопи до самого стегна.
– Привезли його додому, поклали на ліжко. І затихла хата. Нікому стало з ранку пічку топити. Хвіртка знову заскрипіла через тиждень – мастило від дощів вимилося. Лампочка в сінях перегоріла, а вкрутити нема кому.
– Перші дні Любка трималася. Доглядала його, суп носила. А потім я помітила, як вона змінюється. Забіжить до мене за знеболювальним для нього, а сама тиха, розгублена.
– Семенівно, – пошепки каже, – у нас поліно в грубці тріщить по-особливому, коли він топить. А в мене так не виходить. І чай він мені заварював… з листочком смородини. Я забула, коли сама чайник ставила.
– Минув тиждень, другий. Мишко лежав, мовчки дивився то в стелю, то у вікно. Від ліків більше спав. А Любка крутилася, втомлювалася, злилася на свою долю. Забіжить до мене, а сама, чорніша за хмару.
– Все на мені, Семенівно, все! І дім, і город, і він ще, як дитина мала. Ні слова не скаже, тільки дивиться. Душу виймає цим мовчанням!
– А я дивлюся на неї й думаю: «Ех, Любо, адже ти не на нього сердишся, а на саму себе, та тільки зрозуміти цього не можеш».
– А потім настав ранок. Один з тих сірих, застиглих ранків листопаду, коли прокидатися не хочеться, коли за вікном морок, і світ здається не затишним і холодним.
– Любка прокинулася від холоду. Піч, затоплена з вечора, майже охолола. В хаті стояла та особлива, вогка тиша, коли чути, як цокає годинник на стіні.
– Вона полежала трохи, щулячись під ковдрою, а потім сіла на ліжку. І за звичкою, виробленою за тридцять років, опустила ноги з ліжка, шарячи ступнею по підлозі… шукаючи свої капці.
– І натрапила на порожнечу. Її капці не стояли, як завжди, рівно біля ліжка. Вона опустила очі. Підлога була гола і холодна. Її капці стояли біля комода там, де вона їх учора ввечері скинула.
– І цієї миті, в цій затишній тиші, на неї й звалилося. Не розуміння – осяяння. Як блискавкою вдарило.
– Усі тридцять років, щоранку, поки вона спала, Мишко вставав першим. І перш ніж іти топити піч, він брав її капці й ставив їх на її бік ліжка. Рівно, акуратно.
– Щоб вона, прокинувшись, не зробила крок на холодну підлогу. Кожного божого ранку! Тридцять років! Одинадцять тисяч разів!
– Це було так непомітно, так повсякденно, що вона цього просто не бачила. Це було, як дихати. Вона не думала про це. Воно просто було. І цього не стало.
– Вона сиділа на ліжку, звісивши босі ноги й дивилася на крижані дошки підлоги. І відчувала цей холод не ступнями – усією душею.
– Все її життя, всі її скарги на відсутність романтики, на його мовчазність, на не подаровані квіти – все це здалося їй таким дрібним, таким безглуздим і жахливо несправедливим.
– Він не дарував їй квітів, які в’януть. Він щоранку дарував їй свою турботу. Мовчки. Непомітно. Він розмовляв із нею не словами. Він розмовляв з нею теплою підлогою під її ногами.
– Любка повільно встала, дійшла до комода, одягла холодні капці. Потім підійшла до ліжка, де спав Мишко.
– Він дихав важко, уві сні морщився від болю в нозі. Вона дивилася на його змучене обличчя, на мозолисті руки поверх ковдри – ті самі руки, які щоранку ставили для неї капці.
– Вона опустилася навколішки біля ліжка, взяла його руку і притулилася до неї щокою. І заплакала. Беззвучно, здригаючись усім тілом. Не від жалості до нього, а від гострої, пекучої жалості до своєї сліпоти.
– Він прокинувся від її тремтіння, розплющив очі. Побачив, як вона плаче, стоячи на колінах, і все зрозумів без слів.
– Він вільною рукою торкнувся її волосся, незграбно погладив. І його неголеною щокою повільно покотилася сльоза. Одна. Чоловіча.
– З того ранку все змінилося. Мишко видужав. Але тепер щоранку, коли він вставав, Любка вже не спала.
– Вона дивилася, як він бере її капці й ставить їх біля ліжка. А потім тихо говорила в напівтемряві: «Дякую, Мишко». І це просте «дякую» коштувало дорожче за всі букети світу.
– Ось і скажіть мені, дорогі мої, з чого складається любов? З гучних зізнань, що радують слух, чи з тихої пари капців, які щоранку чекають на тебе біля ліжка?
Пишіть свої думки в коментарях, мені завжди цікаво їх читати. У мене ще багато історій. Життя – найкращий оповідач.
