– Дурепа, куди ти зібралася? Навіщо кидати навчання, у тебе така кар’єра може скластися?
– Мамо, він – мій чоловік, його відправляють із перевіркою. Там філія відкривається. Візьму академічну відпустку, потім довчуся.
– Зрозумій, кохання коханням, але життя ти собі занапастиш.
Довелося змінити не одне місто, а цілих шість. У кожному затримувалися на пів року мінімум, а потім знову збирали речі та мчали на нове місце проживання.
У Андрія перспективи. Його ганяють не просто так, а з величезними планами на майбутнє.
Я, як вірна дружина та надійний тил, повинна його підтримувати у всьому. Андрій щасливий – я поряд, у нього все складається щасливо.
Мабуть, мама забула, як навчала мене з дитинства, що сім’я – це ціле, чимось треба жертвувати. Ось я і пожертвувала своєю кар’єрою заради коханого.
Андрій мріяв стати директором компанії. Ми часто говорили про те, як буде добре, на цій посаді.
Ми не будемо нічого потребувати, зможемо купити собі все, що захочемо. Андрій мріяв про дорогу машину, хороший костюм і дорогий годинник. Я теж хотіла, щоб він нарешті змінив джинси на класичні штани, почав носити сорочки замість якихось футболок і виглядав як ділова людина.
Познайомилися ми з ним, коли він закінчив інститут. Я ж навчалася на другому курсі. Обидва сільські, які прагнуть кращого життя. Він винаймав кімнату, а я жила в гуртожитку.
Потім з’їхалися. Почали ділити побут навпіл. Щоправда, Андрій приїжджав додому пізно, тож я сама готувала, прасувала, прибирала.
На вихідні рідко кудись вибиралися, бо Андрію доводилося їздити до офісу та брати додаткову роботу. Йому платили за переробки копійки, але ми були й цьому раді, тому що на той момент я взагалі не працювала.
Гроші мені надсилали батьки, платили за навчання також вони. Я економила, щоб Андрію купувати пристойний одяг та взуття, сама ходила у старих сукнях та джинсах. Але мене це нітрохи не напружувало, я знала – усі починають із малого.
На третьому курсі мені довелося взяти академічну відпустку, Андрія відправляли до Львова. І я вже була з дитиною під серцем. Якби не переїзд, то, швидше за все, не брала б і відпустку.
Мама обіцяла мені допомагати, закінчила б інститут, а потім було б видно.Коли мама дізналася, що я взяла відпустку, вона була, м’яко кажучи, не рада.
– Хай їде, а ти вчись. Дитинка з’явиться, приїду, допоможу. Закінчиш інститут, поїдеш до чоловіка.
– Я не хочу, щоб він був там один. Та й нашій донці потрібен батько. Якось по-дурному вийде, якщо вона не бачитиме тата щодня. Мамо, ти ж теж за татом скрізь ходила.
– Ходила, бо дурна була. Зараз би цей розум. Ех, Галочко, зараз не ті часи. Раніше стабільність була, а тепер доводиться зубами вигризати собі роботу. Ти подумай гарненько, що на тебе далі чекає. Так і мотатиметеся по містах туди-сюди, а треба б осісти на одному місці. Та й дитині мати потрібніша, аніж батько. Все одно ви зустрічатиметеся з ним лише ввечері. А тобі треба здобути освіту і самій ставати на ноги. Ось уяви, раптом з твоїм Андрієм щось станеться, як ти виховуватимеш доньку без освіти та пристойної роботи?
– Не нагнітай, – мама мене розлютила. – Чому обов’язково має щось трапитися? У нас все буде гаразд. Андрій отримає престижну посаду, більше зароблятиме…
– А ти? Так і житимеш у його тіні?
– Навіщо ти так кажеш? Я теж влаштуюся кудись. Дитинка підросте, відправлю її до садка, знайду собі роботу.
– Касиркою у продуктовому магазині?
– Ну чому одразу касиркою?
– Тоді прибиральницею.
Ми з донькою завжди були поруч з чоловіком. Мама мала рацію, крім касирки, нікуди не влаштуєшся. Освіти немає, досвіду також. Але нічого, я не засмучувалася. Я покладала всі надії на чоловіка.
Його справи потихеньку йшли вгору. Якось до нас приїхала його мама Василина Антонівна. Жінка вона непогана, тільки її звичка вчити всьому порядком набридла. На другий день її перебування у нас каже мені:
– Ти маєш прокидатися раніше за Андрія, готувати йому сніданок… – свербіла вона над вухом.
Андрій завжди снідав бутербродами. Заварить каву, наріже ковбаси та весь сніданок.
– Чому у дитини червоні щоки, чим нагодувала?
Маші вже було два роки. Щоки червоні завжди, тому що гасає.
— Алергія, — зробила висновок свекруха. – Ти маєш зустрічати чоловіка вдома. Навіть, якщо приходить раніше, ти маєш бігти додому, і сама особисто відчиняти йому двері. За дитиною краще наглядай, не треба Маші заважати батькові. Він приходить втомлений. І сама не лізь. Нехай висипається.
І ще багато чого…
Можливо, я чіпляюся, але через кілька років усі її «уроки» повернуться проти мене. Вона кине мені в обличчя одну неприємну фразу, але про це трохи пізніше.
Свекруха приїхала на тиждень. Мені не сподобалося те, що Андрій із нами не міг кудись з’їздити, а маму возив дивитися пам’ятки тричі. Навіть зміг відпроситися з роботи, щоби проводити її. Потім знову не мав часу на мене і доньку. Я не замислювалася, чому так складається, я чекала, як і він, на його підвищення.
Через три роки ми переїхали до столиці. Це була кінцева станція, як згодом з’ясувалося. Андрій став заступником директора. Квартиру ми винаймали, хоча нам обіцяли дати службове житло. Але щось не зрослося.
Машу відправили до садка, я влаштувалася, на свій жаль, продавцем у цілодобовий магазин. Робота жахлива. Мене вистачило на три місяці. Звільнившись ,я просто бігла звідти. Як жінки працюють у таких місцях? То ж які нерви треба мати?
Ще два місяці я моталася по співбесідам. Одного разу потрапила до якогось клубу з продажу косметики. Добре, що розуму вистачило забратися звідти. Наставник так гарно співав про величезні продажі, якісь подорожі для найкращих менеджерів. Я розмріялася, а потім почула:
– Треба купити набір, продати його…
Купувати нема за що. Більша половина зарплати чоловіка йде на оплату орендованої квартири. Хоча я думала взяти кредит. Сміливості не вистачило. Дякуючи моєму боягузтву, не встигла влізти в аферу з косметикою.
Я не знала, куди мені влаштуватися. Хотілося допомогти чоловікові, йому ж тяжко одному тягнути нас.
Щодня, переглядаючи вакансії в інтернеті, я думала, як було б чудово отримувати однаково з ним. Нам би вистачало на розваги та поїздки на море. Як же я люблю море! Була там лише один раз, коли моя тітка взяла мене одинадцятирічною з собою в Одесу.
– Нічого, нічого, – заспокоювала я себе. – Настане той час, коли ми літатимемо і за кордон на моря.
Але настав інший час. Сірий та абсолютно нещасливий.
Андрій віддалився від родини. Я відчувала його байдужість по відношенню не тільки до мене, а й до Марійки . Їй уже дванадцять. Маша просить телефон останньої моделі, круті кросівки та дорогий комп’ютер.
Вона має кнопковий телефон і дешевий планшет, але вона дивиться на однокласниць, слухає їх розмови, як батьки дарують на день народження круті гаджети, і заздрить. Я пояснюю, що всі ці «іграшки» коштують чималих грошей.
– Тато взяв у кредит машину, а мені ви пошкодували телефон! – розлютилася донька.
Так, Андрій узяв іномарку. Якось він приїхав додому і заявив:
– Я купив машину!
Дивно, жодного разу не сказав, що збирається її купувати прямо зараз.Через великий кредит з шаленими відсотками ми ледве зводили кінці з кінцями.
Я розумію, Андрій – заступник директора і їздити громадським транспортом непрестижно. Щоправда, за столичними мірками начебто і зарплата пристойна, а ми не можемо купити хороший телефон для доньки.
Я ще не думала, куди так швидко йдуть гроші? Чи Андрій не все приносить у будинок?
Минуло ще два роки. За ці два роки мій чоловік став зовсім іншим. Почав хвалитися, який він молодець, трудівник, з дня на день його поставлять директором. Я слухала, і щось уже не раділо, як раніше. Не відчувала я радості, мені було трохи ніяково.
Вчора я знайшла в машині сережку. Запитувала, чия вона, але Андрій відповів, що взагалі не розуміє, як вона потрапила до машини. Серце не на місці. Невже в нього хтось є?
Я працювала у магазині одягу. Мене взяли, бо терміново був потрібен продавець. Хозяйка не стала звертати увагу на мій невеликий досвід у продажах. Пообіцяла всьому навчити. І навчила. Отримувала я небагато. На хліб із маслом вистачало.
Андрій помалу відкладав на квартиру. Кредит він закрив завдяки знайомому, який дав грошей. Андрій віддавав із кожної зарплати йому, платив за орендовану квартиру і маленьку частину перераховував на свій рахунок.
— Купимо одну, а потім підкопимо і візьмемо двокімнатну квартиру, — казав він, підраховуючи всі витрати і доходи.
Я слухала та мовчала.Не знала, чи варто говорити йому про неприємну знахідку. У кишені його штанів було знайдено чек на золоту прикрасу. Мені він ніколи не дарував золото. Кілька разів купував квіти, але я попросила більше не купувати, бо це — марна трата грошей. Нам треба придбати житло!
Через три дні я дізналася, що в нас буде друга дитина. Андрій зрадів.
— Вчотирьох нам буде тісно у маленькій квартирі, — спробувала переконати його я.
— Усе згодом буде , — Андрій поцілував мене в щоку і посміхнувся.
І я зрозуміла, якщо він хоче цю дитину, значить, ще не все втрачено. А золото, мабуть, він подарував своїй матері. А я придумала собі дурниці. Не буду ж я питати, кому він це купував? Не маю права, все-таки, я, грубо кажучи, сиджу на шиї. Зі своєю мізерною зарплатнею.
Але через півроку трапилося те, чого я побоювалася. Андрій пішов до іншої. Виявилося, що він із нею зустрічався вже чотири роки. В них вже і дитина була.
— А як ми?
— Таке життя, — відповів Андрій, збираючи речі. – Ти мене більше не приваблюєш. Подивися на себе, стала товстою та негарною.
— Але ж я дитину виношую!
Набрала я майже сорок кілограмів.Але ж це все тимчасово.
– Знаєш, ти стала негарною ще раніше.
– І коли ж?
– Коли народилася Марія . Я вже тоді зрозумів, що ти звичайна. У тобі не було родзинки. Та й узагалі, ти якась неперспективна. Ось чого ти досягла за ці шістнадцять років? Дружина директора має бути одягнена з голочки, виглядати на всі сто. А ти? Мені соромно з тобою кудись піти. На тебе подивишся – справжне село.
За годину приїхала свекруха. Вона збиралася до нас саме сьогодні. Увійшовши до квартири, вона з докором подивилася на мене і сказала:
– А що ти хотіла? Ти ж не була підтримкою. Стільки років він через тебе втратив, а міг би раніше стати на ноги! Розумні хлопці в двадцять п’ять вже мають і квартири, і машини. А з твоєї милості в нього досі немає свого кута. І навіщо була дитина, коли живеш на чужій території?
Зараз мені під сорок. Живу у селі, в будинку матері. У столиці я не витримала б сама. Андрій платить аліменти, але я не зможу на них виховувати другу доньку та винаймати житло.
Марійка залишилася у столиці, навчається в інституті, батько оплачує її навчання. Вона не спілкується зі мною, бо свекрусі вдалося переконати доньку, що я їм усім зламала життя.
За її словами, якби не я, то Андрій міг би стати депутатом.Не знаю як бути. Моя мама теж пиляє мене і тицяє інститутом, який я покинула. Треба було послухати її, а не тікати за коханою людиною. Пожертвувала своєю кар’єрою, а тепер я нічого не маю.
