Два роки тому все починалося безневинно. Світлана вийшла на роботу, і троє хлопчаків, племінників чоловіка, почали заходити до Ольги після школи.
Жінка працювала бухгалтером, приходила додому о п’ятій. Племінники з’являлися за годину. Голодні, галасливі, веселі.
Ользі це навіть подобалося. У неї з Денисом дітей не було. Лікарі розводили руками, призначали аналізи. Племінники заповнювали порожнечу.
Вона пекла їм млинці, допомагала з уроками. Сергій, Вітя та Мишко платили їй щирою прихильністю. Називали тіткою Олею, обіймали на прощання.
Чоловік Денис був щасливим. Він виріс у великій родині, де двері завжди були відчинені. Бачив, як дружина колотиться з хлопчиками, і пишався нею.
Витрати були невеликі. Ольга не рахувала копійки. Купувала молоко, хліб, ковбасу. Готувала макарони, котлети, супи. Робила домашню випічку. Все було просто та смачно.
Але минув рік. Ціни поповзли вгору. Ольга вела сімейний бюджет. Таблиця витрат показувала неприємну картину.
Витрати на продукти зросли на сорок відсотків. Молоко зникало за день. Хліб купувався щоранку. Ковбаса, сир, фрукти, солодощі з’їдалися миттєво.
Жінка почала відкладати покупку нового одягу та косметики для себе. Денис цього, звісно, не помічав. Він приходив додому о восьмій. Племінники на той час були нагодовані, задоволені. Чоловік бачив лише результат, а не процес.
А Ольга приходила з роботи втомлена. І вона не мала жодної хвилини на відпочинок. О шостій дзвінок у двері.
Три голодні хлопчики вривалися у квартиру. Тому, прийшовши з роботи, вона автоматично йшла на кухню. Діставала каструлі, вмикала плиту.
Вечори перетворювалися на конвеєр. Готування, годування, прибирання. Гора посуду росла на очах. Відро для сміття наповнювалося щодня. Вона почувала себе вичавленим лимоном.
Світлана та Ігор, батьки хлопчаків, забирали їх о дев’ятій вечора. Батьки дякували на бігу, забирали дітей та їхали.
Ніхто ніколи не пропонував скинутись на продукти. Не привозив пакет із їжею. Не запрошував Ольгу з Денисом на вечерю на знак подяки.
Жінка намагалася поговорити із чоловіком.
– Денисе, дивись, скільки у нас сміття. Наче рота обідала.
Чоловік посміявся.
– Ну то й що? Нехай краще у нас, ніж незрозуміло де. Їм же добре.
Ольга спробувала прямо.
– Денисе, давай поговоримо з твоїм братом? Може вони скинуться на продукти? Я вже не впораюся.
Денис насупився.
– Оль, про що ти? Ми що, бідні? Це мої рідні племінники! Тобі шкода?
Вона замовкла. Чоловік сприйняв її слова, як жадібність. Він не відчував її навантаження. Не планував меню, не стояв у чергах, не мив каструлі, не стояв біля плити.
Криза настала у п’ятницю. У Ольги був аврал на роботі. Вона ледве трималася на ногах. Вдома на неї чекали хлопчики. Жінка механічно поставила варити макарони. Розігріла котлети, що залишилися від учорашнього дня.
Старший Сергій подивився на стіл. Скривився.
– Оль, знову ці котлети та макарони? Можна було б щось смачніше зробити. Ми ж не злиденні, щоб їсти щодня одне й те саме.
Щось клацнуло всередині. Вся втома, образа, несправедливість вирвалися назовні. Ольга не кричала. Говорила тихо. Але хлопці завмерли.
– Смачніше? Чудово! Сходи в магазин, купи, що смачніше і сам приготуй! А потім помий за всіма посуд! А я піду відпочивати, бо я не в ресторані кухарем працюю!
Повисла дзвінка тиша. Ольга пішла у спальню. Зачинилася, сіла на ліжко. Руки її тремтіли.
Хлопчики переглянулись. Сергій дістав телефон, та подзвонив матері. Вітя шепотів щось Мишкові.
Денис прийшов додому за пів години, та побачив розгублених племінників. Сергійка бурмотів, що тітка Оля дивна сьогодні. Чоловік зайшов до спальні. Дружина сиділа на ліжку, та тихо плакала.
– Оль, що трапилося?
Вона глянула на нього. Сльози текли по щоках.
– Я втомилася, Денисе! Я більше не можу. Два роки я годую, прибираю, перу. Відкладаю покупку речей для себе, щоб вистачало на їжу всім.
– А Сергійко каже, що макарони набридли, а котлети вчорашні. Що можна було краще щось приготувати!
Чоловік сів поруч. Вперше він побачив не скандальну жінку, а виснажену дружину.
– Я не знав.
– Ти не хотів цього знати. Я тобі казала, а ти відмахувався!
Денис мовчав. Дружина дістала блокнот. Показала цифри витрат. Він дивився на рядки. Сорок відсотків зростання витрат. Три години готування щодня. Гора посуду.
– Вибач, – сказав він тихо.
Ольга витерла сльози.
– Мені не шкода. Але їх троє. І ніхто навіть дякую не каже!
Денис вийшов із кімнати. Подзвонив братові. Ігор узяв слухавку на третій гудок.
– Слухаю.
– Ігорю, нам треба поговорити. Про хлопчиків.
Пауза.
– Що таке?
– Ольга втомилася. Два роки вона їх годує щодня. Витрати зросли. Може, ви скинетесь на продукти?
Тиша стала крижаною.
– Зрозуміло! Дружина нашептала? Дітям котлету стало жаль? Ми думали, що ви наша родина! А ви, виходить, рахуєте? Ніхто у вас нічого не просив! Ти сам казав: – Приходьте, як додому! А тепер виставляєте рахунки?
Денис стиснув телефон.
– Ігорю, мова не про гроші. Мова про повагу.
– Яка повага? Ми тобі довіряли! А Ольга, виявляється, все записувала, дріб’язок рахувала! Так ми вам ці копійки тисячу разів віддали б, якби попросили! Але ж ви мовчали, посміхалися в обличчя, а за спиною нас ненавиділи!
– Ігорю, ти не розумієш!
– Розумію чудово! Передай Ользі дякую за урок. Більше не потурбуємо!
Брат поклав слухавку. Денис стояв з телефоном у руці. Ольга вийшла зі спальні.
– Що він сказав?
– Образився.
Вона кивнула мовчки, бо саме на це й чекала.
З того дня племінники більше не приходили. Минув тиждень. Потім два. Тиша у квартирі стояла незвична.
Ольга готувала на двох. Купувала продукти вдвічі менше. Приходила додому та могла відпочити годину перед вечерею.
Полегшення поєднувалося з виною. Вона зірвалася на дитині. Сергій просто сказав дурість. Підліткову нетактовність. А вона розлютилася тоді.
Незабаром свекруха зателефонувала Денису. Голос був холодний.
– Чула, ти посварився з братом через котлети.
– Мамо, це не так.
– Ігор усе розповів. Оля твоя гроші рахує. Дітям поїсти шкодує. Соромно, синку!
Денис поклав слухавку. Подивився на дружину. Ольга сиділа на дивані з блідим обличчям.
– Вони мене тепер ненавидять?
– Не знаю.
Вони мовчали. Відносини з ріднею чоловіка були зіпсовані. Ольгу всі вважали скнарою. Жадібна, розважлива, дріб’язкова. Два роки допомоги вони перекреслили за мить.
За місяць зателефонувала Світлана. Її голос був напружений.
– Ольга, хлопчики хочуть до вас зайти. У суботу. Ненадовго.
– Добре.
Племінники прийшли. Ввічливі, тихі. Ольга поставила на стіл чай та печиво. Не готувала обід. Хлопчики посиділи годину, та пішли.
Атмосфера стала формальною. Гостинною, але холодною. Ніхто не лишався вечеряти. Колишньої душевної теплоти не було.
Увечері Денис обійняв дружину.
– Я пишаюся тобою.
– За що?
– За те, що відстояла.
Ольга сумно посміхнулася. Вона відстояла. Але заплатила ціну. Втратила ілюзію великої дружної родини. Отримала тавро жадібної невістки.
Але вечори вдвох із чоловіком були тихими та спокійними. Не було гори посуду. Не було постійної втоми. Вона знову могла купити собі нову кофтинку. Могла відпочити після роботи.
Це було неминуче, Ольга розуміла. Іноді доброту сприймають, як належне. Поки не скажеш стоп. І тоді тебе називають скнарою. Але вона більше не була куховаркою. І це коштувало зіпсованих стосунків із ріднею.
А взагалі Оля зовсім припинила думати про стосунки із родичами чоловіка, у неї з’явилися справи важливіші – вона сама готувалася стати мамою.
Оля була впевнена, що нічого поганого не зробила, – просто скинула зайвий баласт зі своєї шиї, та позначила межі. А кому це не подобається, – нехай ідуть під три чорти!
Як вважаєте, вона слушно міркує? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
