– Пані, не знаєте, автобус уже пішов? – до зупинки підбіг захеканий мужик. Саме мужик, а не чоловік, добре за п’ятдесят, у куртці та треніках, на плечі пошарпана сумка.
Обличчя простецьке, з вусами, Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, відвернулася, не відповівши.
– Пані, вам що, важко сказати? Автобус останній пішов, чи ні? Ви ж автобус чекаєте? – чоловік віддихався і кинув важку сумку на лавку поруч із Ларисою Андріївною.
– Нічого і нікого я не чекаю, – роздратовано відповіла вона, потім подумала, що час пізній, мало що це за мужик, і відповіла м’якше, – якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.
– Ну все! – мужик плюхнувся на лаву так, що Лариса Андріївна злякалася, що лава зараз розвалиться і схопилася.
– А ви теж запізнилися? – не вгамовувався мужик, от же причепився!
Лариса Андріївна обсмикнула плащ і вирішила йти додому, бо пізно вже. Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось душно та самотньо, ніколи з нею такого раніше не було.
Все життя Лариса Андріївна прожила сама і була дуже щаслива. Подруги заміж повиходили, дітей народжували, а їй зовсім цього не хотілося.
Як згадає – мати в селі народжувала, як підірвана, одного за одним. Потім трьох в інтернат віддала, а Лариса – старша, в місто втекла.
Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера та все життя у центральному ресторані міста відпрацювала. Ресторан «Золотий вік», весела музика, смачна їжа!
Лариса спочатку була просто бухгалтером, а потім головбухом. Весілля, ювілеї, нудно їй ніколи не було.
Оклад хороший, смачна їжа, квартиру купила, на відпочинок їздила, й іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.
А рік тому новий господар ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і його не влаштовує.
Її відправили на “пенсію”, хоча самій Ларисі Андріївні поки що було туди зарано – п’ятдесят чотири щойно виповнилося.
Спершу вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують, їй не подобається, а те, що подобається, – там молоді потрібні.
Плюнула, – так тому й бути. Подушка безпеки в неї є, невелика, але на якийсь час вистачить. А роботу бухгалтера на віддаленні вона зможе знайти.
Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії й навіть ходила на йогу.
Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки.
Машини їхали, гули, миготіли, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто.
І воно живе своїм життям, а її життя не має жодного значення! І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!
І тут раптом цей чоловік!
– А що, вам теж ночувати ніде, га, пані? Я якось тут до ранку на лаві ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював – спізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно!
– Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ти це… сідай, не бійся, не укушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса лікарська, а я зараз термос дістану і ми чайку гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємось.
Чоловік ні з того ні з сього перейшов на ти й засунув бутерброд в руку Ларисі Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти.
Вона не вечеряла, та й в обід майже не їла. Лариса відкусила шматочок, – а смачно як! Вона давно не купувала ковбасу – на дієті сидіти намагалася, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм! Чоловік весело засміявся:
– Ну що, смачно, га? Тримай, ось я чай налив, дивися гарячий, не обпечися. Тебе як звати?
– Лариса Андріївна, – з набитим ротом відповіла вона, і мужик радісно кивнув.
– Лариса значить! А я дядько Митя, ой, тобто Дмитро я, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні добу через три.
– І нічого, нормально, мати правда в мене хворіє, стара стала, от на ліки їй і працюю, може поживе ще.
– А родина була, та спливла, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом – живу та й живу! – він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.
– А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш, я тобі на таксі дам? Мені дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф занадто дорого.
– А тобі вистачить, – дядько Митя дивився на неї й посміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Колька, вона була вічно голодна, а він приносив до школи бутерброди, і годував її.
І так само дивився, як цей мужик, по-доброму, трохи глузливо, вона зараз себе раптом молодим дівчиськом відчула, ніби й не було цього життя, не було ресторану «Золотий вік», і це не її відправили на пенсію.
Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала, сама від себе навіть не очікуючи!
– Ходімо до мене, дядьку Митю, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій будинок, їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і ходімо, тільки поводься скромно, бо рука в мене важка, не дивись, що не молода!
Чоловік здивувався, незрозуміло на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну:
– А чого ти тут сиділа? Чого чекала?
– Нічого я не чекала, нема чого чекати більше, ти йдеш, чи ні? – Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до будинку. Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку:
– А як же? Та ніяково! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Дякую, а то холодно, – Дмитро Іванович ішов за Ларисою, здивовано хитаючи головою.
Вранці Лариса прокинулася від дивного стукоту. Вийшла з кімнати – Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у вбиральні:
– У тебе, Ларисо, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? – Він випростався і посміхнувся, а вона здивувалася.
Стоїть перед нею чужий мужик у майці, волосся наполовину сиве, вологе – видно тільки вмився. А їй радісно та тепло на душі, незрозуміло від чого.
– Ну що, ходімо снідати, дядько Митю, і справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш? – Лариса посміхнулася, – у мене, між іншим, пралка теж погано працює, підтікає. І ще …
Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до наступної своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все гаразд виявилося, і залишився.
Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, добу через три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому жульєни та страви ресторанні, й веде віддалено бухгалтерію декількох фірм. Митя цілує їй руки:
– Ларисо, я зрозумів, це ти мене чекала, я ж не випадково спізнився, – це доля! Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе залишити одну. Все життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як мені пощастило!
До матінки його вони часто їздять, їй хоч і під вісімдесят, а вона ще спритна. Лариса перед нею себе зовсім дівчиськом відчуває.
А за сина яка рада Марія Петрівна. Нарешті й у її Миті є заради кого жити, а це, – справжнє щастя.
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
