Зустрічалися два місяці, ночувала у нього поки його мама була на нічних чергуваннях… Завагітніла. І тут він сказав, щоб я сама цю “проблему” вирішувала…

Від любові не залишилося і сліду, лише гіркота і відчуття зради…

Постало питання про те, народжувати чи ні дитину. Історія така. Познайомилася з хлопцем, йому 20, мені 19. Зачепив, симпатичний, товариський, в загальному, почав проявляти знаки уваги. І я закохалася. По-справжньому, це була моя перша любов.

Спочатку просто зустрічалися, але в кінці кінців перейшли до ближчих стосунків, і я вважала нас вже парою. Були розмови про спільне життя, хоча він говорив, що трохи пізніше, треба довчитися.

Я погодилася, тим більше, що грошей на весілля поки не було. Жили окремо, іноді ночувала у нього, поки його мати йшла в нічну зміну. Перший раз сталося все спонтанно, були на дачі у друзів.

Насправді, я думала, це любов, у всякому разі, я до нього відчувала найніжніші почуття, мені здавалося, що і він мене любить, стільки уваги було, по душам з ним часто розмовляли. Мені хотілося бути з ним поруч. Але, мабуть, за своєю закоханістю я не помічала, що він до мене ставиться не так, як мені хотілося.

Загалом, через два місяці після перших близьких відносин я зрозуміла, що вагітна. Сказати, що я злякалася, це нічого не сказати. Але разом з тим думала, дитина – це ж добре, тепер ми нарешті зможемо одружитися, адже для цього є офіційна причина. І ось я приходжу до свого хлопця і кажу, що ось так і так, скоро станемо батьками.

Але він зовсім не зрадів, скоріше, розлютився.

– Я тобі дам грошей на те, щоб вирішити цю ситуацію…, – сказав він.
– Але як же? Це ж наша дитина, як можна її позбутися?

– Слухай, мені зараз тягар ні до чого. Та й тобі навіщо, навчання, кар’єру треба робити, ну яка дитина.
– Але я хочу його, він же наш. – Я плакала, я не хотіла усвідомлювати той факт, що дитина для нього – реальна перешкода.

– Це твоє право, але тільки ти за це несеш відповідальність.
– Тобто я одна буду виховувати?

– А ти на що сподівалася? Думала, заміж тебе покличу?

Він посміхнувся, а у мене всередині все перевернулося.

Це був удар по самолюбству. Я пішла в сльозах. І тепер сиджу і думаю, що мені робити: чи залишати дитину, подавши на аліменти або позбутися…. До хлопця довіри вже немає, та й не знаю, як він ще буде аліменти платити. Від любові не залишилося і сліду, лише гіркота і відчуття зради.