Місяць тому їду з Києва із відрядження. Вечір. Втомився, просто очі злипаються. Думаю тільки про тепле ліжко. Потяг нарешті вирушає. Місце поруч вільне, що тішить деякою свободою переміщення. А, ні! За хвилину майже підбігає дівчина зі спортивною сумкою і сідає поруч. І цієї миті… я повірив у кохання з першого погляду.
Ні, дівчина не була модельною красунею, просто втомлена, трохи засмучена дівчина, але я точно і відразу зрозумів, що вона – МОЯ ДІВЧИНА!
Куди поділася моя апатія та сонливість! Розумію, що якось треба розпочати розмову, а слова не приходять, не можу знайти вагомої причини. Дівчина відпочивала і, діставши планшет, поринула в читання. Ось! Книга це завжди вагома причина.
— Дівчино, можна спитати, що ви читаєте?
– Кримінальний кодекс. Я студентка юридичної академії, – дівчина посміхнулася.
Слово за слово виявилося, що вона, як і я, великий любитель читання. У дитинстві була записана у 2 міські бібліотеки, зараз, звичайно, все скачує на планшет, без книги не уявляє життя.
За 4 години поїздки ми встигли обговорити усі останні новинки нашої улюбленої фантастики, вигадали продовження пригод Шерлока Холмса та обговорили як краще провести наступну «Ніч бібліотек».
Потім разом пили каву з її термоса та заїдали купленими мною пиріжками.
Ось лише одна проблема. Все було так чудово, що ми, з моєю супутницею, забули взяти один у одного хоч якісь координати. Пам’ятаю, що я сказав, що звуть мене Валерій, а ось дівчина за розмовою, навіть не представилася. Все вийшло дуже безглуздо, мене біля поїзда зустрічали друзі і доки ми обіймалися, дівчина просто зникла.
Як у старому фільмі «Дівчина без адреси» я разом із приятелем, були і в її університеті та в гуртожитку від Академії, шукали, але знайти дівчину, яка їхала київським потягом та запала у серце, не вийшло. Залишається сподіватися на удачу.
Звісно, це досить банальна історія, і закоханість, напевно, з часом минеться. Але раптом це була доля і решта, що складеться в житті, буде ненадійним? Сумно дуже…
