– Ти чого там, мати?
– Та пирогів думаю зробити, як ти на це дивишся, Михайле?
– Та роби, – махнув рукою старий, – ревіла чи що?
– Ні, з чого ти взяв?
– Так, щось здалося.
Старий глянув у бік, де лежить стільниковий телефон, нове диво винаходу.
Ні, ні, телефон у них раніше був, яскраво-червоний апарат стояв на комоді на мереживній серветці, він і зараз там стоїть, як пам’ятник минулому.
Старий пам’ятає, як купили його з дружиною в магазині, в місті, як привезли додому, як збіглася вся дітвора, і захоплено роздивлялися, тихенько гладили пальчиком, а потім із завмиранням серця слухали гудки в слухавці.
Скільки ж він вислухав, той апарат, не перерахувати.
Тоді й старий був не старий, а молодий чоловік, а його дружина – вродлива, весела, молода жінка.
Діти були маленькими, та залежали від батьків. А тепер що?
Тепер вони давно самостійні, двоє старших самі вже дід і бабуся, у молодшого теж вже дочка наречена, о-хо-хо.
Привезли ось цю маленьку фінтіфлюшку, без душі, показали куди тиснути, пояснюючи по складах, перепитуючи кожні тридцять секунд, чи зрозумів він… ніби недолугі батьки, ніби немає у них освіти, ставляться, ніби з печери старі вийшли, прикро звичайно, ну що ж.
А цей, нового виду телефон, так у місті без нього ніяк, у селі ж, ловить в одному місці, якщо залізти на сходи, що до сараю притулені.
Ось і лазить старий щодня, повідомляє, що живі ще, але здається йому, ніби не дуже раді його дзвінкам. Раніше як?
Поки всі новини телефоном не вислухаєш, поки свої не розповіси, слухавку не кладеш. А зараз два слова скажеш, так вони кричать, все батько, давай згодом зідзвонимося, бо зайняті. А коли згодом?
Тільки хотів сказати, що мати щось чахнути стала, все більше сидить біля вікна і дивиться кудись у далечінь, що хоче побачити їх, дітей своїх, а вони все відмовляються і ні, щоб до батьків приїхати, так ні, їдуть кудись у теплі країни, везуть звідти якісь тарілки.
А на що їм ті тарілки?
Їх навіть використовувати не можна за призначенням, як люди з них їдять? Стоять геть у буфеті, перед приїздом дітей, дістає їх дружина, протирає ганчірочкою і виставляє на комод.
А навіщо? Вони навіть не помітять, не звернуть уваги.
Налетять галасливим натовпом, посидять поплескають язиком, шкодуючи що немає зв’язку та інтернету, стрибнуть у свої машини, та й поїдуть.
Запропонував доньці якось, мовляв, залишалися б…
Бачу мнеться, ну зрозуміло … Кому хочеться зі старими сидіти, це раніше, коли дітьми були, нікуди від батьків.
– Ганнусю …
– Так?
– Не загуби мене, я зараз.
– Далеко ти?
– Ні, мені тут треба … це … кум попросив, я миттю …
– Добре.
Не помітила Ганна Тимофіївна, як час пролетів, захопилася пирогами, потім ще чимось, і почула тупіт у сінях.
Відчинила двері, батюшки:
– Звідки ти її приволік?
– Так кум, собі їздив рубати, виписав у лісгоспі, ну і я заразом.
– А навіщо? У кума діти приїдуть хоч, онуки, а ми що?
– Ганнусю, а ми що, не люди? Прикрасимо ялинку, приготуй там чогось, сядемо, я настоянки вип’ю, ти компотику, ну? Ти що, люба? Живі ж ще, то що себе закопувати раніше часу.
– Добре, – усміхається дружина.
Дістали коробку з іграшками, чого тільки там немає, скільки спогадів, прикрасили ялинку, сніжинок наліпила на вікна Ганна Тимофіївна – краса.
– Іди мати, переодягнися, ось синя сукня.
– Може не треба, Мишко?
– Як це не треба, ще як треба. Іди давай.
Дістав ще вдень старий фотоапарат, перевірив, зарядив плівку, виходить Ганна Тимофіївна, скромно опустивши очі, а він візьми, та клацни її… Пам’ять.
– Стукає хто?
– Кум, мабуть, за стільцями повинен прийти, я пообіцяв йому.
– Добре.
– Відціняйте волота…
Відчинили двері, боже ти мій, та хто це?
– Це що ж, бабусю, ніяк до нас в гості гноми якісь чарівні заявилися?
– Та ні з, дідусю, це я Миса, твій внууууцик.
– Онучок? – старий заводить у будинок малюка в ковпачку, слідом йдуть радісні батьки, онуки приїхали, з правнуком.
– Як так? А ви звідки?
Стільки радості, обіймаються, метушаться, сміються. А ось ще гості, і ще, і ще…
Усі діти, онуки, правнуки, усі приїхали. Ось так радість, оце Новий рік!
– Звідки ви? Чи надовго? – витирає сльози Ганна Тимофіївна.
– Мамо, ну Новий рік же треба родиною зустрічати, ось ми й приїхали…
– Побіжу, куму скажу, що стільці не дам, самим треба десь ще брати, до Клавдії забіжу, у неї мають бути.
– До тітки Клавдії? Тату? Клич її, що вона одна там сидить, нехай приходить.
– Ні, Світлано, не піде вона.
– Сашко, ходімо, тітку Клавдію покличемо. Тату, ти біжи до кума, а ми до тітки Клавдії, не піде вона, ага, зараз… Чого там одній сидіти, Новий рік же … Сімейне свято!
А сусіди, вони ж, як сім’я…
