– Треба ж, молодша онука заміж виходить, – дивлячись на запрошення підсліпуватими очима, – сказав Іван Степанович, – от час біжить, стільки, як я, не живуть.
– Досить бурчати, старий, – обірвала його на півслові дружина Марія Василівна, – прибідняєшся, роки, чи бачиш, додав собі, – сказала вона жартома.
– Ти, мамо, молодше будеш, – вів далі дід Іван, знявши окуляри, – на два роки молодша.
– Ох, і знайшов різницю – два роки.
Можливо, ця стара суперечка, майже ні про що, так би й тривала, якби дочка не подзвонила. Марія Василівна, поправивши окуляри, пальцем, що тремтить, намагалася натиснути на потрібну кнопочку маленького телефону.
До мобільного телефону подружжя похилого віку звикали довго, та пересиливши себе, звикли, нарешті, заради того, що з дітьми можна поговорити.
Донька повідомила, що Арина завтра з нареченим до них приїде, тобто, до діда з бабусею.
Дзвінок наробив справжній переполох. І дід Іван, і баба Марія перейнялися, чим пригостити молодь – адже міські, треба на новий лад, варениками не відбудешся.
На другий день все приготоване чекало в холодильнику, навіть тортик купили у своїй сільській крамничці, чим дуже пишалися.
Арина з нареченим Максимом з’явилися до обіду. Веселі… правда, наречений трохи збентежений. Швидше за все бентежився, що на шиї у нього бовталася зв’язка бубликів.
Таких зараз уже й не продають, переважно в пакетах, та в коробках, видно самі нанизали бублики на стрічку.
Були в молодих й інші гостинці, які вони одразу виклали на стіл.
– От добре ми підгадали, – весело защебетала Арина, – скоро у нас весілля, а напередодні у вас з дідом річниця.
Іван і Марія заморгали від подиву, про свою річницю реєстрації вони забули, та й особливого значення не надавали. Весілля тоді не було, просто вечір.
– А це вам подарунки, – сказав Максим, подавши дві коробки з бантами, – і ось ще, – він зняв з шиї зв’язку бубликів, – на згадку про ваше знайомство.
І тут Іван Степанович часто-часто заморгав очима і розплакався. В саме яблучко хлопець потрапив! Марія Василівна теж похитала головою: такого приємного сюрпризу від онуки не чекала.
– Було, було, – розповідала вона за столом, – за бублики ж я його й покохала, та за силу його.
Іван Степанович у двадцять років переїхав з батьками у наше село, і відразу уславився на селі силачем. Міцний, як гриб-боровик, він підіймав будь-які тяжкості, був незамінним помічником для батьків.
Але дівчини в нього не було. Дивний якийсь, дивилися дівчата в слід, кусаючи губи, – ні на кого не дивиться.
Сусіди часто запрошували допомогти щось фізично:
– Допоможи, Ваню, – і Ваня йшов, жартома кажучи:
– Ну, якщо тільки за бублики.
Грошей він не брав, а від зв’язки бубликів не відмовлявся – любив бублики з чаєм.
Так само якось і батьки Марії покликали його, коли дах латали. Марії тоді вісімнадцять було, молоденька зовсім.
Іван дошки тягає, а вона у вікно на нього поглядає… так у вікні він її й побачив. Дівчина була домашньою, в клуб не ходила, він її й не знав раніше.
– Ну, Іване, пообідай з нами, запропонували господарі.
– Та ніколи, я поспішаю, – відповів хлопець, поглядаючи на вікно. А насправді засоромився.
– Ну, тоді, тримай, – батько Марії простяг йому зв’язку бубликів, – і ось ще гроші, не гребуй, адже допоміг.
Від грошей Іван відмовився, ніяково було. А бублики взяв. І після цього дня намагався з Марією побачитись.
Вже потім, після весілля, вона сміялася і казала йому:
– За бублики тебе покохала.
Але Іван знав, що не в бубликах справа, він ще тоді помітив, як вона на нього у вікно дивилася.
Іван Степанович затуманеним поглядом глянув на в’язанку, що лежала в глибокій тарілці, хотів щось сказати, але слів не підібрав, так було тепло на душі.
І всім стало зрозуміло, що це ті хвилини, коли й без слів добре.
Ну, ось так коротко сьогодні, просто для душі.
