Ось точно – зять нема що взяти. Говорила я дочці, що треба б з весіллям почекати, придивитися краще, але там кохання всього життя і крики “мамо, ти не розумієш”. А я й не приховую – не розумію. І не зрозумію ніколи. Ось навіщо, скажіть на милість, такий мужик потрібний, який робить твоє життя лише гіршим?
Я свого часу була одружена з залежною людиною. Точніше, виходила я за нормального хлопця. Ну, у свята вип’є, але не більше, ніж інші.
А потім почалося – щодня у нього свято, кожен чих – це привід. Я ще рік якось намагалася з ним боротися, думала, що зможу змінити, адже у нас дочка росте. Але потім зрозуміла, що це безглузда праця.
Тоді я доньку під пахву, заяву про розлучення на стіл і вперед від такого щастя. Не дарма пішла, через три роки колишній чоловік допився до того, що став із батьківського дому речі на продаж виносити, аби грошей на пляшку знайшлося.
Звичайно, одній з дитиною було складно, але явно краще, ніж із залежним чоловіком, як не крути. Тож про своє рішення я не шкодую. Якби в наші роки було прийнято довго жити без реєстрації, як зараз, то я б, можливо, взагалі за нього заміж не пішла б. Але тоді інший час був, співмешкання засуджувалося і не віталося.
Дочку я виростила, дала їй освіту, допомагала чим могла. Після того, як не стало бабусі переписала квартиру одразу не доньку, щоб вона не поневірялася як я.
Щоб було легше, ми жили разом із дочкою, а її квартиру здавали. Хороший був додаток до зарплати, що й казати. Але близько року тому дочка заявила, що настав час виселяти мешканців, бо найближчим часом вона збирається в’їхати до квартири зі своїм чоловіком.
Виявляється, у неї вже пів року тоді були стосунки, і ось її юнак зробив їй пропозицію. Мені така швидкість видалася підозрілою, я навіть подумала, що дочка в положенні, але виявилося, що ні.
Тоді я взагалі перестала розуміти, навіщо так поспішати до РАГСу. Нехай собі поживуть поки що без розпису, перевірять кохання побутом, а потім вже можна й весілля грати.
– Мам, ти не розумієш, Руслан не так вихований, він проти будь-якого співмешкання, каже, що це несерйозно і принижує дівчину, а він зі мною так чинити не хоче, – з придихом заявила дочка.
Це мені здалося ще більш підозрілим. Вирішила я познайомитись із нареченим дочки. Ну і мої підозри виправдалися – Руслан був дуже балакучий, співав солов’ями.
У самого в кишені воша на аркані, зате якими планами розкидався. І кількість дітей він вже продумав, і якийсь свій бізнес, який він незабаром запустить. Загалом, пилюку в очі пускав знатно.
Мені такі типажі на життєвому шляху траплялися, всі такі перспективні, багато красивих слів, а самі сідають на шию і їдуть, поки не скинеш. А як скинеш, журяться не довго, швидко знаходять ще одну таку дурепу. Отож і Руслан був дуже схожий на цих товаришів.
Я радила дочці не поспішати до РАГСу, але вона все зробила по-своєму. Розписалися, почали жити. Хотіла б написати, що стали жити та добра наживати, але яке там добро.
Руслан весь цей час ніде до ладу не працював, але завжди десь пропадав. У нього завжди якісь зустрічі, розмови, він же в нас весь такий бізнесмен. А тягла сім’ю одна моя дочка.
– У нас все нормально. Зараз Руслан свою справу запустить і заживемо, – переконувала вона мене, приходячи вкотре позичати гроші до зарплати. Щоразу вірилося все менше.
А потім з’ясувалося, що зять не лише не заробляє, а й борги збирає. Начебто грошей на бізнес йому треба, ось він і займає. Тільки віддавати йому нема з чого. Бізнес все якось не запускається. Але борги від цього менше не стають.
Дочка так само ходила позичати в мене грошей, і вже не кожен раз віддавала, а зять все дурня клеїв. Коли ж дочка прийшла вкотре просити у борг, я відмовила.
Сказала, що доки вона свого Руслана не вижене на нормальну роботу, або просто геть зі свого життя, на допомогу від мене вона може навіть не розраховувати.
Тут дочка заголосила, що я зовсім не хочу її підтримати, не входжу в становище, а я цього й не приховую.
– Погано жити жінка вміє й сама, з чоловіком має бути краще. Я ось від твого батька – пішла і зовсім не шкодую, – намагалася ще раз достукатися я до неї.
– Мій Руслан не п’є! Він будує бізнес, просто на це потрібен час, – переконувала мене дочка, але виходило у неї слабко.
Я своє слово сказала – або Руслан починає працювати на нормальній роботі, або нехай дочка з ним розлучається. До того часу я й пальцем не поворухну, хай вона хоч весь під’їзд у сльозах втопить. Вона думає, що це я із жадібності, а я все чекаю, коли до неї дійде, що її просто використовують.
