– З’явився, на кого не чекали! – Вигукнув Дмитро Петрович. – Так можеш назад провалювати!
– Тату, ти чого? – Здивувався Андрій. – Я двадцять років удома не був, а тут така зустріч!
– Була б моя воля, я б тебе ременем зустрів! – Дмитро Петрович схопився за пояс. – А нічого! Ми зараз це виправимо!
– Е-е, легше! – Андрій відступив. – Мені не п’ять років, я й відповісти можу!
– Ось вона твоя натура! – Злісно кинув Дмитро Петрович, так і не знявши ременя. – На слабких нападати, від сильних тікати, добрих обманювати, а злим прислужувати!
– Так, чого ти справді, злишся? І звинувачуєш мене у чому? – Андрій знизував плечима. – Якщо й була на мені якась провина, то двадцять років минуло! За давністю мала забутися!
– Добре так казати, коли твоя вина була! Звичайно, хочеться, щоб тебе всі пробачили! А ось немає у мене тобі вибачення! – Заявив Дмитро Петрович.
– Та в чому я хоч перед вами винен? Я ж в училищі все думав, чого мене батьки в зрадники записали, та заборонили додому повертатися! І на листи мої ви жодного разу не відповіли! А я ж писав!
– А то ти не знаєш? – з глузуванням спитав Дмитро Петрович.
Андрій усім своїм виглядом показував нерозуміння і хотів таки конкретизувати, але на шум суперечки батька та сина вийшла мама.
– Чур, мене! – вигукнула Марія Михайлівна. – Принесла нелегка! Гони його, Дмитре, в шию! Ганьба на наші сивини!
Здивування Андрія було таке велике, що він завмер, як соляний стовп. А мама ще додала:
– Дав би мені Бог сил, відходила б тебе рогачем! Всі б сили на те поклала! Та я дивлюся, шельму Бог сам мітить! – Вона вказала на синець під оком Андрія.
– Знатно приклав хтось! – посміхнувся Дмитро Петрович. – Руку йому потиснув би!
– Батьки, ви чого? – вигукнув Андрій. – Зовсім з глузду з’їхали? Мене двадцять років не було! З чого такий прийом?
– Хто тебе отоварив? – Запитав Дмитро Петрович. – Зараз тебе проженемо, а йому при нагоді подяку висловлю!
– Звідки я знаю, хто це? – розлютився Андрій. – Я автобусом додому їхав! А тут мене сусід Петро впізнав! Кинувся вітатись!
А як автобус на зупинці встав, підскочив якийсь молодик, в око в’їхав, в обличчя плюнув і втік! А як я прийшов до тями, його й слід застиг!
– Невідомий герой! – усміхнувся Дмитро Петрович. – Треба буде у Петьки запитати, хто тобі врізав!
– Тату, а тобі тільки це цікаво? – вигукнув Андрій. – Тобто, що мене двадцять років не було, то я міг і не приїжджати?
– А на який ти тут, зраднику, потрібен? – відповіла Марія Михайлівна.
– Так, з чого я зрадник?
– Тому що! – вигукнув хтось третій із глибини кухні.
– А це хто такий хоробрий? – розлютився Андрій.
Фігура побачила світ.
– Ось цей недолугий мені фінгал поставив! – вигукнув Андрій, показуючи на хлопця.
– Молодець, онуче! – посміхнувся Дмитро Петрович. – Не пропустив момент!
– Який до біса онук? – відсахнувся Андрій.
– А ось такий! – Марія Михайлівна заступила його собою. – Син твій! Кинутий!
– Немає в мене сина! – емоційно відповів Андрій. – І не було ніколи! А якби був, я б знав!
– А ти згадай, чого ти двадцять років тому з села втік! – З надривом у голосі, сказав Дмитро Петрович.
***
Андрій не називав свій від’їзд із села, близько двадцяти років тому, втечею. Від’їзд був запланований. Просто Андрій поїхав дещо передчасно. І тому було кілька причин.
Їхати Андрієві було дуже далеко, майже через усю країну. І їхав він учитись. А поїхати раніше він вирішив, щоб не лише влаштуватися на місці, а й знайти підробіток на час навчання.
Так, йому платитимуть стипендію, але навряд чи її вистачило б на порівняно нормальне життя. А просити батьків про допомогу було ніяково. Адже грошей вони не могли вислати, лише продукти. А як їх, ті продукти надсилати?
Але була й друга причина. Незадовго до від’їзду Андрія на селі почалася нездорова активність. І якби він затримався тижнів на два, то міг би взагалі вже нікуди не поїхати. Наречені долали. Ось від них Андрій і вважав за краще поїхати.
На справедливе запитання: «Чому?» можна було відповісти так:
– Я своє життя хочу зв’язати із морем! А залишати дружину вдома, поки я в поході,- такий собі вчинок. Я ріжки відрощувати не хочу!
А ось море у житті Андрія з’явилося випадково.
Після школи він вирішив спочатку віддати борг Батьківщині, а потім уже розбиратися, ким у житті ставати. І послали його на флот. Року служби вистачило Андрію, аби зрозуміти, що земля – це не для нього!
Коли він повернувся додому, у нього вже лежало у кишені направлення в училища за місцем проходження служби. А як вивчиться, стане судновим механіком.
Але до початку навчання він вирішив нагулятися, щоб більше не тягнуло!
Як гуляють молодики після армії розповідати не треба. Гальмом у них є лише втрата свідомості. А решту часу – подвиг за подвигом.
І при цьому не важливо, де. Хоч за столом, хоч у рукопашній, хоч із протилежною статтю.
Андрій, коли вже став хоч щось розуміти, надивився на таких гуляк.
Прийде з армії гордим орлом із замашками перевернути світ. А потім йому обручку на лапу, і ланцюгом до непосильного вантажу – дружини, дітей, господарству.
І ось пернатий перероджується в курча щипаного, готового до вживання.
Андрій собі такої долі не хотів. І, як би весело не гуляв, завжди тримався в штанах! Аж до того, що перед виходом собі пояс проволокою закручував.
Так, були деякі складнощі з особистою потребою. Але краще помучитися, аніж усе життя страждати!
А його персона здобула деяку популярність серед сільських наречених. Молодий, перспективний, із чітким планом на життя. А найголовніше, у зв’язках, що честь його ганьблять, помічений не був.
Самого Андрія атакували з усіх боків. У гості кликали, пригощали, ніжність та ласку обіцяли. А до його батьків свої делегації надсилали. Щоб, так би мовити, через батьків союз улаштувати.
Подивився Андрій на цю справу. Зрозумів, що не втримати оборони. Або його змусять сумніватися, або батьків умовлять. Взяв, та й з’їхав із села на півтора місяця раніше за термін.
Як то кажуть, – береженого і Бог береже!
На місце прибув, домовився в порту вантажити, ліжко зняв у гуртожитку, документи подав на навчання, отримав документ про зарахування, та й відписав батькам, що дістався, що влаштувався, що все гаразд.
А від батьків прийшов гнівний лист, де до пуття нічого не пояснювали, але називали зрадником, боягузом, ще різними поганими словами, бо папір все стерпить.
А ще було написано, що немає в Андрія більше батьків! І домівки більше немає! І що таким, як він, саме місце в безодні морській!
Здивування та нерозуміння володіло Андрієм, коли він почав писати додому, щоб йому хоч пояснили, за що його так. А у відповідь навіть телеграми не надіслали.
Тут би зірватись, з’їздити, та на місці розібратися, – та не поїдеш! Навчання!
А Андрій писав! Увесь час писав!
Коли диплом отримав, прийшов один лист із дому. Найгірше, всього на половинку аркуша із зошита.
«Щоб ти втопився! Зрадник! Боягуз!»
І підпис. Не батьки, не мама та тато. А Дмитро Петрович та Марія Михайлівна.
Як було незрозуміло, за що, так зрозуміліше й не стало. А ось те, що на Андрія вдома не чекають, без пояснень було зрозуміло.
Не поїхав Андрій додому, підписав контракт та пішов у море. Приблизно раз на пів року він прибував на велику землю, відправляв черговий лист додому і йшов назад. А відповіді навіть чекати припинив.
Сорок років йому було, коли стало йому конче важливо розібратися, яка його батьків муха вкусила двадцять років тому, аніж черговий похід.
А зустріч виявилася не тільки не лагідною, а ще й із сюрпризами.
– Чого біг? Чого втік? – передражнив Андрій. – А того, щоб ви мене незрозуміло з ким не одружували! Що, думали я не бачив, як ви з половиною села домовлялися, як мене зручніше прилаштувати?
– Бачив! І подарунки бачив, і обіцянки чув! І ось ви знали, що я вчитися поїду, а все одно мене окільцювати мріяли!
– Ну, ми хотіли, щоб партія в тебе була хороша, а ти Наташу пузом нагородив і втік! – з ненавистю сказала Марія Михайлівна. – Знайшов, кого? Сироту!
– А вона ж до нас прийшла, як ти поїхав, казала, що від тебе дитинку чекає, поради нашої питала! А ми що? Свого онука напризволяще кинемо?
– І коли вона прийшла? – поцікавився Андрій. – Я через місяць, як поїхав, листа вам написав, а ви мені відповіли, щоб я не повертався!
– Так нам Наталка сказала, що писала тобі про своє цікаве положення! А ти їй сказав, щоб позбавилася дитини й взагалі, провалювала з твого життя! – відповів Дмитро Михайлович.
– Дуже цікаво, – сказав Андрій. – А ви що? Ну після того, як мене від будинку відлучили.
– Прийняли її! Вона ж сирота! Нікого в неї нема! А під серцем нашого онука носить! Так і мешкали! Он, Стаса виростили!
– Наташу кличте, – сказав Андрій. – Розбиратимемося!
– Нема з ким розбиратися, – відповів Стас. – Покійна вона вже десять років. Мене бабуся з дідусем виховували!
– Круто! – Андрій похитав головою. – А синок тата зустрів прямим в око!
– Та тебе взагалі зі світу звести мало, що ти мою маму в такому положенні кинув! – крикнув Стас. – Добре, що хоч бабуся з дідусем нормальними людьми виявилися!
– І з усього виходить, що ви всі тут правильні, один я зрадник!
– А ще боягуз! – додав Дмитро Петрович. – Злякався відповідальності та втік! А потім бідолашну дівчину на гріх відправив!
– А нам Наташа казала, що писала тобі, що син у тебе є! А ти її останніми словами в листі обзивав!
– Ви листа бачили? – Запитав Андрій.
– На відміну від тебе, ми бідній дівчині вірили! – сказала Марія Михайлівна.
– Ну, якщо ви всі за правду, тоді давайте тест ДНК зробимо! – Запропонував Андрій. – Інакше я свою правоту не доведу! А якщо я батько, можете мене на воротах розіп’ясти!
Тест виявився негативним. Андрій вручив його батькам.
– Все зрозуміло? – Запитав він. – Наталка відразу знала, що не я батько її дитини. Але саме прийшла до вас.
– Але біда не в тому, що ви повірили в чужу брехню, а в тому, що ви допустили й прийняли те, що ваш син боягуз і зрадник!
– І двадцять років, доки я не вирішив розібратися, ви не пробачили мені! А тепер мені ваше прощення до одного місця!
– Я б сказав, що мені вас шкода, але і це ні! Тож прощавайте! Хоча ви зі мною попрощалися двадцять років тому!
Андрій поїхав, а Стас лишився. І він до кінця їхніх днів доїв старих, продовжуючи стверджувати, що він їхній улюблений онук, що тест помилився, що мама була свята.
У матір пішов, коротше…
Що скажете про вчинок “батьків”? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
