– Як прийшов, так і йди! – Яна вказувала на двері.
– Ти все ще ображаєшся? – з усмішкою спитав Павло. – Дванадцять років минуло! Як би й забути вже можна!
– Таке не забувається! – твердо відповіла Яна. – І не прощається!
– Люба моя, – поблажливо почав Павло, – все в цьому світі забувається і все прощається! І я тобі більше скажу, іноді з колишніми недругами деякі розумні люди стають найкращими друзями!
– На мою дружбу можеш навіть не розраховувати! – Безапеляційно заявила Яна.
– Мені твоя дружба, до одного місця, – відмахнувся Павло. – Як і ти, в принципі! Справа в мене до тебе є, а потім можеш і далі будувати із себе снігову королеву!
– Ні! – відповіла Яна. – Ні тебе не хочу, ні твоїх справ не хочу! – Вона підвищила голос: – Забирайся!
– Ну, так, – хмикнув Павло. – До розумних людей ти не належиш. А до жадібних? Га? Належиш до жадібних?
– Головне, що я до тебе жодного стосунку не маю, – випалила Яна. – А тепер просто йди! Чи мені чоловіка покликати?
– Брешеш! – в’їдливим тоном промовив Павло. – Я дізнавався, ти незаміжня!
– За два місяці у нас розпис, – холодно відповіла Яна.
– Наперед вітати не буду, раптом зірветься! – і Павло засміявся.
– Іди! – не розчіплюючи зубів, процідила Яна. – Гірше буде!
– Ось загрожувати мені не треба! – Павло погрозив пальцем. – Я можу стільки всього згадати, що твій розпис мідним тазом накриється! А твій чоловік, майбутній, втече далеко і надовго!
– Як ти? – з примруженням злих очей спитала Яна.
– Облишмо спогади для іншого вечора! – посміхнувся Павло. – Ти мені краще ось що скажи! А син твій, Максим, хто його батько?
– А тобі яка справа? – Здивувалася Яна.
– Я тобі сказав, що маю до тебе справу! – з натиском промовив Павло. – І дуже важливо, щоб ти відповіла чесно! Хто його батько?
– Не твоя справа! – зло промовила Яна.
– Ой, які ми нервові! – скривився Павло. – Тоді так. Теоретично, чи він може бути моїм сином?
Нічого особливо страшного у цьому питанні не було. На перший погляд. Однак у Яни кулаки стиснулися самі.
Бажати забути минуле можна скільки завгодно, а воно все одно рветься назовні! І не сховаєш його, не загубиш!
Роки можуть минати, а воно знову на порозі! І все, що пригнічувалося довгі роки, знову спалахує у свідомості, ніби то було вчора.
…Тринадцять років тому на околиці невеликого міста цвіло і ширилося кохання. Він був простий, і вона була такою ж. А разом вони дуже пасували один одному.
Кохання їх народилося зовсім випадково. Зустрілися у магазині. Вони взялися за одну пляшку з молоком. Кумедно, комічно. І це мало стати їхньою сімейною легендою!
Понад два роки вони зустрічалися, а потім ще пів року прожили на орендованій квартирі. І тут сам Бог велів, одружуватися та жити щасливо.
– Весілля не буде, – немов у трансі повторювала Яна. – Весілля не буде…
А її мама, коли вперше почула, посміхнулася:
– Посварилися? Це нічого! Помиритесь! Перед весіллям усі лаються. Тому що напруга, хвилювання! Потрібно все встигнути, треба все зробити!
А коли зрозуміла, що донька не просто так у гості прийшла до мами, а з усіма речами, – розхвилювалася серйозно.
– Доню, що трапилося? Чого весілля не буде?
А не могла Яна сказати. Язик не поверталася!
Ось як можна мамі сказати, що подружка найвірніша, з якою з першого класу разом, яка на весіллі мала свідком стати, та сама Діна…
Виявляється вона з Павлом уже кілька місяців. А зараз, перед самим весіллям, він утекти в столицю вирішив. Так ще й Діну із собою забрати!
І дізналася про це Яна безпосередньо від самої Діни. Прийшла вона на квартиру, що Яна з Пашею знімала, начебто в гості. А сама паспорт Павла зі столу витягла та й поділилася радістю!
А в Яни теж була радість – під серцем зародилася. Тільки вона про неї нікому не хотіла говорити, поки видно не стало.
Першою, зрозуміло, мама помітила.
– Це що ж, від Пашки сюрприз лишився? – Запитала вона.
– Ні, – одразу відповіла Яна. – Помститися хотіла, зв’язалася з одним, а він одружений виявився! Вигнала його. А з подарунком – сама пізно помітила.
– Ну нічого! Діти завжди на щастя! – підбадьорливо сказала мама.
Але обидві розуміли, що підіймати дитину не буде просто. Тим паче без батька.
До речі, про батька. Він безслідно не зник. Хоча… Але звістка від нього прилетіла… На потязі приїхала.
Яна тоді пів року, як народ ила. Справи, турботи, біганина. Оформлялася ж, як одинока мати. А тут зовсім випадково побачила на районі Діну. Так-так, ту саму, що з Пашею до столиці втекла.
– Можеш на мене сердитись і ображатись, – невдоволено промовила вона, – а ми обидві від нього постраждали!
– Приємно чути, – нейтрально кивнула Яна.
– Зловтішатимешся? – поцікавилася Діна.
– А ти того варта? – Посмішка на губах сама собою вийшла.
– Ні, ти маєш на це право, – поникла Діна. – Я, вважай, весілля вам зірвала. Але не я була ініціатором цього! Можеш мені повірити!
– Взагалі, не має значення, – відповіла Яна.
– Ну, якщо тобі полегшає, то в Києві ми довго разом не пробули. Спочатку – так! І квартиру разом найняли й влаштуватися намагалися.
– А потім він мені дав грошей на потяг додому, а сам одружився з киянкою з квартирою та машиною!
– Отже, кинув він не тільки тебе, а й мене! Ось тепер можеш радіти!
– Діно, було б чому, – похитала головою Яна. – У тебе ж за те, що ти повернулася, тільки лінивий не плюнув!
– Мені розповідали, як ти хвалилася, що до столиці їдеш із нашої глухомані! А ось повернулася!
– А ти жорсткою стала, – зітхнула Діна. – Важко з тобою буде дружити!
– Не буде, – відповіла Яна. – Мені такі подруги не потрібні!
Кажуть, час лікує. І чим більше потрясіння, тим більше часу потрібно. Яні десять років знадобилося, щоб розпочати нові стосунки.
Ні, ну щось фрагментарне в неї було, але Яна чітко тримала дистанцію. І тільки до неї робили крок, вона розверталася і тікала.
Але Стас був саме тим чоловіком, якого називають справжнім. Його Яна спочатку теж тримала на відстані, але він був терплячий, ніжний і ввічливий.
Він не вимагав більше, ніж Яна могла дати, а сам був готовий віддати все, що мав.
І Стаса не бентежило, що в Яни є син. Він був навіть радий, бо сам був безплідний. Коли стіни відчуження впали, Стас з Максимом мали чудові стосунки. Напевно, саме це стало останнім важелем, під яким здригнулася стіна.
Після двох років стосунків Стас саме у Максима просив руки його мами. А той так зрадів, що вперше назвав Стаса татом.
Тут я опускаю завісу на цей сльозливий момент. Справа йшла до весілля семимильними кроками. А також збиралися документи та характеристики, щоб після розпису Стас міг офіційно всиновити Максима.
Якби не обов’язкові терміни для очікування у РАЦСі, вони вже були б повноцінною щасливою родиною.
Постає питання, яка нелегка принесла Павла на малу батьківщину? Його бачили знайомі, його бачили сусіди, а Яна до останнього сподівалася, що він не з’явиться на порозі.
Але коли побачила, не здивувалася. Щоправда, одразу вирішила послати, та слово за слово…
– Теоретично, як і практично, – сказала Яна, – ти можеш піти звідси лісом!
– Слухай, не будуй із себе незрозуміло що! – роздратовано промовив Паша. – Я прийшов не старі образи згадувати, а говорити про майбутнє!
– Нема у нас з тобою ніякого майбутнього, – відповіла Яна.
– Ось особисто з тобою мені ніякого майбутнього не треба! – відмахнувся Паша. – Я до тебе з діловою пропозицією!
– У моєї бабусі є сестра. Жінка самотня та заможна! І ось у неї простоює трикімнатна квартира в центрі!
Я дізнавався, клини підбив, вона готова її подарувати, якщо виявиться, що в мене є дитина! А твій, в принципі, теоретично може бути моїм.
– Ти власну родичку заради квартири готовий обдурити? – Запитала Яна.
– А тобі, який сум? – Усміхнувся Паша. – Але, якщо ти підтвердиш для бабусі Даші, що Максим мій син, то половину вартості квартири я тобі віддам!
– Обдуриш? – Запитала Яна.
– Присягаюся! – Упевнено сказав Паша. – Тут питання великих грошей! Тут усе буде чесно!
Яна подумала і погодилася.
– А я знав, що ти нормальна! І взагалі образ святоші тобі не йде!
– Я зі своїми образами якось сама розберуся! – сказала Яна. – Поїхали до твоєї бабусі знайомитись! Мені потрібні гарантії!
Перше знайомство було формальним, тоді, як доля вершилася на другому. Тільки вже без Паші.
– Він справді його син, – зізнавалася Яна. – Це може й ДНК-тест підтвердити.
– Річ в іншому, він не впевнений, що Максим його син, а вам він це каже, щоб ви йому подарували квартиру. І половину вартості він обіцяв мені.
– А ти, значить, чесна? – недовірливо спитала бабуся Даша.
– Коли ви все знаєте, ви йому дарувати квартиру не станете. А це буде моєю маленькою помстою! – зізналася Яна.
Квартира таки була подарована. Але не Паші, а Максимові. А розпоряджатися квартирою, доки Максим неповнолітній, мала його мама – Яна.
Так, у Максима з’явилася бабуся. Добра, ласкава, щедра. І категорично любляча! А Паша знову кудись поїхав. Але за ним ніхто й не сумував. Було за що…
Як вважаєте, слушно вчинила Яна? Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
