– З’їжджай із квартири! – Винно дивився на мене колишній чоловік.
До цих слів Ігор довго м’явся, і я відразу зрозуміла, що мені сказане не сподобається.
– Ну реально, Олено. Ми ж усе обговорили, поділили, розлучення оформили. А квартира, вона таки на мені. Я оформив іпотеку до нашого шлюбу, я її виплачував.
– Ми виплачували, – перервала я, – ми платили іпотеку. У мене всі квитанції є, якщо що, все підтвердження є.
Він скривився, ніби я сказала щось непристойне.
– Ну так, формально ти брала участь, я не сперечаюся. Але документи на мене оформлені, розумієш? І потім, Олено, ну що ти робитимеш тут? Це ж незручно.
– Я тут живу, ти тут живеш, ми з тобою вже не одружені. Люди завжди роз’їжджаються після розлучення, це нормально. Ти знайдеш щось більш відповідне, знімеш однокімнатну, почнеш нове життя.
Я дивилася на нього і думала, як це я жила з людиною, яка вміє так природно, майже по-домашньому, говорити жахливі речі.
«Формально ти брала участь» – ніби я не гарувала без вихідних, щоб ми швидше виплатили цей клятий кредит.
Наче я не економила на собі, не відмовлялася від поїздок, від нового одягу, від усього того, що робить життя хоч трохи схожим на життя, а не на виживання.
– Я нікуди не з’їду, – сказала я дуже спокійно. – Це і моя квартира теж. І я маю право тут знаходитись, скільки хочу.
Ігор випростався, схрестив руки на грудях. На його обличчі з’явився вираз поблажливого терпіння.
– Олено, ну не поводься, як дитина. Обійдімося без цих істерик, вирішимо питання по-дорослому
По-дорослому. Як мені набридло це слово у його виконанні. “По-дорослому” в Ігоря завжди означало “по-моєму”.
– Я нікуди не поїду, – сказала я. – Мені просто нікуди йти. Я вкладалася у цю квартиру, а тепер, коли іпотека виплачена, ти зі мною розлучився та виганяєш? Ти думаєш, що мені пропонуєш?
– Скільки разів говорити, я не тому з тобою розлучився, я просто розлюбив…
Ігор осікся і махнув рукою. Більше він нічого не сказав, але було зрозуміло, що відступати не збирався.
Наступного дня сталося несподіване.
У коридорі з’явився аркуш під назвою “Графік користування квартирою”. Ігор описав, скільки часу я можу користуватися ванною та кухнею. Собі він залишив, звичайно, більше часу.
Я стояла перед цим графіком, відчуваючи, як усередині все повільно крижаніє і твердне. Це було геніально, треба віддати йому належне.
Не вигнати силою, не скандалити, а створити такі умови, за яких будь-яка нормальна людина сама втече, благословляючи долю. Хитрий план, треба визнати…
Ігор вийшов зі своєї кімнати, глянув на мене з діловим виразом обличчя.
– Я гадаю, це цивілізований підхід, – сказав він. – Якщо ти наполягаєш на спільному проживанні, давай хоча б організуємо його розумно.
– Ігорю, ти серйозно?
– Абсолютно. Якщо ти маєш інші пропозиції, обговорімо. Я відкритий для діалогу.
Діалог – ще одне його улюблене слово. Діалог, при якому він говорить, а решта – повинні слухати, розуміти та погоджуватися.
Перші дні я дотримувалася цього ідіотського графіка. Ігор теж дотримувався, педантично, демонстративно. Засікав час на телефоні, коли я затримувалася у ванній на пару хвилин довше, ніж потрібно. А потім стукав.
– Олено, виходь. Тепер мій час.
Потім додався «Графік прибирання», ми мали прибиратися по черзі, тиждень він, тиждень я.
І ось тут почалося найцікавіше. На тиждень Ігоря квартира перетворювалася на смітник, брудний посуд горою збирався в раковині, крихти завжди лежали на дивані, плями на столі, відро для сміття набито до країв.
А коли наставав мій тиждень, я помітила, що він спеціально смітить, кидає на підлогу їжу і не підіймає, проливає чай і залишає липку калюжу на столі.
Я прибирала, відтирала, мила. І з кожним рухом ганчірки відчувала, як мене все це бісить.
– Ігорю, ти доросла людина, – сказала я одного разу, стоячи над раковиною з горою його немитих тарілок. – Невже так складно прибрати за собою?
Він підвів на мене невинні очі.
– Олено, але ж це твій тиждень прибирання. Я дотримуюсь графіка, і ти дотримуйся, якщо не подобається – з’їжджай.
Я зрозуміла, що все це робиться навмисне, щоб мене вижити. Тоді я порушила всі графіки, пішла у ванну не у свій час, приготувала собі вечерю в той час, коли кухня повинна була належати Ігорю.
Ігореві це не сподобалося і він почав мститися. Увімкнув музику на повну гучність увечері, важкий рок, від якого тремтіли шибки у вікнах. Я постукала в його двері, потім сильніше, потім почала бити кулаком.
– Ігорю! Вимкни негайно!
Двері відчинилися. Він стояв на порозі в одних сімейниках, із пляшкою пінного в руці й посміхався.
– Олено, я ж у своїй кімнаті. Заважаю, чи що?
– Ти ж знаєш, що так!
– Не подобається – з’їжджай.
Знизу почали стукати сусіди. Зверху також. Я розвернулася, пройшла у свою кімнату, дістала телефон та набрала поліцію, пояснила ситуацію.
Дільничний приїхав швидко. То був молодий хлопець, якому явно не вперше розбирати сімейні оказії. Він послухав Ігоря, послухав мене, подивився на графік на стіні, і на його обличчі з’явився вираз людини, яка бачила в житті всяке, але такого ніколи.
– Шановні, – сказав він нарешті. – Ви дорослі люди. Вирішіть це питання по-людськи, – або роз’їжджайтеся, або живіть нормально. А то я на вас обох протокол складу, і повірте, знайду за що.
Як він пішов, ми з Ігорем стояли в коридорі й тихо ненавиділи один одного.
– Я не піду, – сказала я. – Можеш хоч весь під’їзд на вуха поставити та щодня влаштовувати цирк. Я нікуди не піду, бо це мій дім. Я за нього платила. Я його створювала. Я маю право тут бути!
– А я не можу так жити, – Ігор провів рукою по обличчю, і я раптом побачила, що він утомився не менше мого.
– Олено, я правда не можу. Щоразу, коли я тебе бачу, я… Мені погано. Мені соромно. Мені хочеться, щоб ти просто зникла, і тоді я зможу забути, як було раніше.
– Я не зобов’язана зникати, щоб тобі було комфортно жити зі своєю совістю.
Він кивнув, повільно та приречено.
– Добре, я згоден, продаймо квартиру, – сказав він. – Розділимо гроші порівну, і розбіжимося.
– Порівну, – повторила я. – Цей варіант мені підходить.
Ігор усміхнувся, і я зрозуміла, що ми нарешті дійшли миру.
Квартиру продали швидко, але коли настав час ділити гроші Ігор раптом заспівав про те, що він повинен отримати більшу частину, бо вкладав більше.
Але я одразу підійняла на вуха юриста, і той заспокоїв. Жодних “більше” чоловік отримати не зможе, – не законно. Розбіглися, як в морі кораблі. Сподіваюся, більше ми ніколи не побачимось…
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
