Серйозну розмову зі своєю дружиною Віталій розпочав за вечерею. Відкладати її далі не можна було.
– Олено, сядь, – глухо попросив він.
Олена вимкнула газ і повільно обернулася.
– Що трапилося? – занепокоїлась вона.
Віталій не дивився дружині у вічі – було трохи соромно.
– Я йду. У мене інша жінка, її звуть Юля. Ми працюємо разом. Це не просто інтрижка, Олено.
Це справжнісінька любов. Я не можу більше брехати ні тобі, ні собі.
На честь Олени, новину про зраду чоловіка вона сприйняла гідно.
Не плакала, не била посуд, не принижувалась, благаючи його залишитися. Його вибір вона ухвалила.
Тільки з одним змиритися було важко, – поки що законний чоловік хотів, щоб вона забрала дітей, дочку від першого шлюбу та їхнього спільного сина, та з’їхала на «свою територію».
Тому що йому треба десь особисте життя влаштовувати?
Олена тієї ночі очей не стуляла, все думала. Сімнадцять метрів, двоє дітей, її зарплата бухгалтера, якої й зараз вистачало впритул.
І «допомога по можливості» від людини, яка щойно зрадила їхню родину. Як жити?
А чому вона має бути жертвою? Чому вона повинна ламати себе та дітей заради його комфорту та нового кохання?
Дулі з маком!
Уранці Олена чоловікові заявила.
– Добре, Віталіку. Я згодна з’їхати.
Чоловік зрадів:
– От і розумниця. Я знав, що ти в мене розумна жінка, і…
– Але є одна умова, – перервала його Олена.
– Яка? – напружився він.
– Ти покохав іншу, я не проти. Серцю не накажеш. Квартиру ділити я не буду, хоча по закону маю право на половину. Залиш її собі.
– Правда? – Віталік радів. – Ну, дякую!
– Правда. Я і Даша йдемо в мою студію, удвох нам там буде цілком комфортно. Зробимо перестановку, купимо двоярусне ліжко, помістимося якось.
– А Тимошку? – розгублено кліпнув Віталік.
Олена подивилася на нього впритул.
– А син лишиться з тобою.
– У сенсі … зі мною? – Віталік нервово реготав. – Ти жартуєш? Він же маленький! Йому мама потрібна!
– Батьки в нашій країні мають рівні права та обов’язки, Віталій, – карбувала кожне слово Олена. – Ти батько. Ти хотів сина. Ти просив мене народ ити його, пам’ятаєш?
– Спадкоємця хочу, пацана, у футбол гратимемо! От і грай!
– Я платитиму аліменти, як належить по закону. Забиратиму його на вихідні. По можливості.
– Ти… ти не можеш так вчинити! – заволав Віталік. – Ти ж мати! Яка мати покине дитину?!
– Я не кидаю, я залишаю його рідному батькові! У просторій квартирі, у звичній атмосфері, поряд із садком.
– Чому я повинна тягнути його в тісноту, міняти сад, позбавляти комфорту? Ти ж сам сказав – умови там не дуже. Ось нехай син живе у добрих умовах. З тобою та з твоєю Юлею.
– Нехай вона вчиться бути мачухою, коли вже зібралася будувати з тобою сім’ю.
– У мене робота! – заволав Віталік. – Я зайнятий цілими днями! Хто його в сад водитиме? Хто забиратиме? Хто годуватиме, митиме, спати укладатиме?
– У мене теж робота, – спокійно відрізала Олена. – І я теж зайнята. І я не маю часу. Але я якось справлялася ці чотири роки.
– Тепер твоя черга. Хлопчику потрібне чоловіче виховання. Ти ж завжди казав, що я його надто балую. Ось виховуй. Зроби з нього чоловіка!
Віталік схопився за голову та забігав по спальні.
– Це марення! Це якийсь сюр! Юля не погодиться! Їй двадцять п’ять років, навіщо їй чужа дитина?
– А це вже твої проблеми, любий, – Олена схрестила руки на грудях. – Ти ж голова сім’ї. От і вирішуй.
– Подвійні стандарти мені набридли. Хочеш нове життя – бери відповідальність.
Збір речей зайняв два дні. Віталій увесь цей час ходив, як у воду опущений, намагаючись то давити на жалість, то загрожувати, то волати до совісті.
– Олено, ну ти подумай, що люди скажуть! – шипів він, коли вона клала одяг Даші в коробки. – Твої батьки, мої батьки… Тебе ж заклюють! Зозуля!
– Нехай кажуть, – Олена заклеювала коробку скотчем. – Мені байдуже. Я не потягну двох на одну зарплату та в одній кімнаті.
– Тобі це треба? Щоб мати твоїх дітей у лікарню лягла?
Найскладнішою була розмова з мамою – вона дзвонила тричі за вечір, плакала в слухавку.
– Доню, схаменись! Як же так – Тимошку батькові залишити? Та він же його занапастить! Та дівка його ображати буде!
– Забери! Ми допоможемо, потіснимося!
– Мамо, – втомлено відповіла Олена. – Ви в іншому місті. Чим ви допоможете? Грошей надішлете? У вас пенсії – сльози.
– Я все вирішила. Віталій – батько. Нехай буде батьком не лише на словах. Не занапастить. Він же не звір.
У день від’їзду Тимошка бігав по квартирі, думаючи, що це якась гра.
Олена присіла перед ним навпочіпки, поправила вихор на маківці. Серце рвалося на частини, хотілося схопити його, притиснути до себе і тікати, куди очі дивляться.
Але вона знала: якщо вона зараз дасть слабину, Віталій сяде їй на шию і звісить ніжки. І вона залишиться одна, з двома дітьми, без грошей, у будці, а він буде насолоджуватися життям.
– Синку, – сказала вона, дивлячись у ясні дитячі очі. – Мама з Дашею поживуть в іншому місці небагато.
– А ти поки будеш з татом. Ви гратимете, гулятимете. Батько тебе дуже любить.
– А ти прийдеш? – Запитав Тимошка, притискаючи до грудей плюшевого зайця.
– Обов’язково. У суботу прийду. Ми підемо в парк, будемо їсти морозиво. Слухайся тата.
Олена підвелася, взяла сумку. Даша вже чекала біля дверей, похмура, з навушниками на шиї. Вона все розуміла і повністю підтримувала матір, хоч і мовчала.
Віталій стояв у коридорі блідий, мов стіна.
– Ти серйозно підеш? Так просто?
– Ключі на тумбочці, – кинула Олена. – Списки ліків на холодильнику, у нього трохи горло червоне, полоскати треба. У саду збори у четвер, не забудь.
І пішла.
Перший тиждень самостійного життя вибив Віталіка із колії. Ранок починався не з кави та поцілунку Юлі, а з крику: «Тату, я хочу їсти!»
Потім були перегони по квартирі у пошуках колготок, які чомусь завжди зникали. Вівсянка пригорала, молоко тікало.
Тимошка відмовлявся їсти, плювався, вимагав мультики.
– Їж, кому сказав! – репетував Віталік, запізнюючись на роботу.
Тимошка починав ридати.
Віталік почував себе чудовиськом, хапався за ремінь, потім кидав його, пхав синові шоколадку, аби той замовк.
У саду на нього дивилися косо. Вихователька щоразу робила зауваження:
– Тату, чому дитина у брудній футболці?
– Тату, ви забули про змінний одяг.
– Тату, треба здати гроші на штори.
На роботі все падало з рук. Віталій постійно висів на телефоні, розрулюючи домашні проблеми.
Начальник уже двічі викликав його на килим, натякаючи, що особисте життя не повинно заважати трудовому процесу.
А ввечері розпочинався другий акт: забрати із саду, забігти в магазин, прибратися, їжі приготувати.
Тимошка розкидав іграшки рівним шаром по всій підлозі за п’ять хвилин після того, як Віталік їх збирав.
Юля з’явилася на третій день. Вона увійшла у квартиру й відразу зморщила носа.
– Віталію, ми ж у кіно збиралися, – примхливо простягла вона, не роззуваючись.
– Яке кіно, Юль? – Віталій сидів на дивані, скуйовджений, в одній шкарпетці. – Тимофія ні з ким залишити.
– Ну, так давай няню наймемо!
– На які мані? Ти бачила ціни на няньку? У мене пів зарплати на кредит іде!
Тимошка вибіг у коридор, перемазаний фломастерами, і з розбігу врізався в ноги Юлі, обхопивши її світлі штани брудними руками.
– Тітко! Дивись, я тигр!
– Ой! – верещала Юля, відстрибуючи. – Ти що робиш? Віталю, прибери його! Це ж Дольче, вони купу грошей коштують!
– Він дитина, Юля! – гаркнув Віталій. – Досить верещати! Допомогла б краще!
– Я?! Допомогла? – Її очі округлилися. – Я тобі не наймалася у няньки! Я жінка, я хочу уваги!
А в тебе тут… божевільня! Твоя колишня спеціально це влаштувала!
– Моя колишня, між іншим, цим чотири роки займалася, доки я на роботі стирчав! – раптом вирвалось у Віталія.
Він сам здивувався своїм словам. Юля пирхнула, розвернулася і пішла, голосно грюкнувши дверима. Більше вона не приходила.
До суботи Віталік був схожий на тінь. Він схуд, заріс щетиною, під очима залягли чорні кола. Квартира, як після землетрусу.
Коли у двері подзвонили, він метнувся відчиняти, спотикаючись об машинки. На порозі стояла Олена, а поряд Даша.
– Мамо! – Тимошка з вереском кинувся до неї.
Олена підхопила сина на руки, поцілувала в обидві щоки.
– Ну, привіт, мої хороші. Як ви тут? Живі?
Віталій притулився до одвірка, відчуваючи, як тремтять коліна.
Він дивився на дружину так, наче бачив її вперше. Він раптом зрозумів, яку титанічну працю вона тягла всі ці роки, посміхаючись і не жаліючись.
А він називав це «сидіти вдома».
– Олено… – прохрипів він.
Вона запитливо підійняла брову.
– Забери його. Будь ласка. Я не можу, я не впораюся. Мене звільнять. Юля пішла. Я… я…
Олена опустила Тимошку на підлогу.
– Іди, синку, покажи Даші свої нові малюнки.
Діти пішли до кімнати. Олена пройшла на кухню, оглянула гору немитого посуду, засохлу гречку на плиті.
Сіла на той самий табурет, де сиділа тиждень тому.
– Я не повернуся сюди, Віталію, – сказала вона рівно. – Після того, що ти влаштував, я з тобою не житиму.
– Та чорт із нею, з Юлею! – махнув рукою Віталік, сідаючи навпроти й закриваючи обличчя руками. – Я зрозумів. Я все зрозумів. Я не мав рації, скрізь схибив.
Але Тимошка… йому не можна зі мною. Я поганий батько, Олено…
– Вчись, – жорстко сказала Олена. – Але я розумію, що дитині не можна страждати. Тому маю пропозицію.
Віталій підійняв голову, дивлячись на неї з надією, як побитий собака.
– Яку? Я на все згоден.
– Я забираю Тимофія, ми з дітьми живемо у цій квартирі. Ти з’їжджаєш.
– Куди? – здивувався він.
– У мою студію. На ті сімнадцять метрів. Живи там, води туди, кого хочеш.
– Квартиру цю переписуєш дарчою на дітей у рівних частках. Щоб у мене була гарантія, що ти завтра знову не вирішиш нас вигнати заради нового кохання.
Віталій відкрив рота, щоб заперечити, сказати, що це грабіж, що це і його квартира теж.
Але потім згадав цей тиждень. Згадав нічний плач, температуру, примхи, нескінченний день бабака.
Згадав порожню квартиру та відчуття повної безпорадності. Він глянув на Олену. Вона не блефувала.
Якщо він відмовиться, вона розвернеться і піде. І він залишиться віч-на-віч з цією відповідальністю, до якої він виявився катастрофічно не готовий.
– Аліменти платиш фіксовані, – продовжувала Олена, побачивши його вагання. – Плюс оплачуєш половину гуртків та секцій.
– Бачитися з сином можеш коли захочеш, я перешкоджати не буду. Але житимемо ми тут. Без тебе.
Віталій мовчав хвилину, а потім видихнув.
– Добре. Я згоден.
Олена кивнула.
– Збирай речі, Віталіку. Студія вільна. Ключі я тобі зараз дам.
Він підвівся і поплентався до спальні, діставати валізу. Він втратив усе: сім’ю, сина, гордість.
Але, застібаючи блискавку на сумці, він чомусь відчував, що це було єдине правильне рішення за останні сім років.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації!
