‐Не можна їй будинок віддавати, все спустить. Не було в неї ніколи таких грошей, вона не зможе ними розпорядитися. Краще на мене заповіт напиши, а я як старша поділю на всіх. І нашим дітям і їм дістанеться, – раптом почала розмову дочка

Петро Олексійович все життя прожив у селі. Тут і дружину свою поховав п’ять років тому.

До цвинтаря десять хвилин ходу повільним кроком, та й швидко вже не розбіжишся.

А дружину Петро відвідує, постоїть біля памʼятника, новини їй розповість, сльозинку витре і на душі стане легше.

Село велике, все є, і лікарня, і магазин, і пошта. Пенсію додому носять. Що ще потрібно?

Доньки приїжджають. Тільки майже завжди одні. Онуки виросли в них свої справи, свої турботи. Діда рідко відвідують. Добре, що зі святами вітати не забувають.

Дочки завжди окремо приїжджають. Може, їм так і зручніше. То одна, то друга – батько під наглядом. Тільки ось останнім часом розмови та прохання у старшої дочки пішли до батька.

А чому? А тому що будинок батька спокою не дає. Великий будинок. Батько сам його будував. Грошей багато вкладено, а ще більше праці. Кожен гвіздок Петро пам’ятає.

Навіть меблі на кухні та в коридорах сам майстрував. Спеціально для цього всі необхідні верстати та інструменти придбав. Потім від сусідів замовлення пішли, а далі – більше. Жили не бідно, дівчатка їх ні в чому не потребували.

Навіть зараз іноді бере замовлення у міру сил. Тільки про одне шкодує – нема кому передати майстерню та майстерність.

Навіть продав би, але немає охочих. Сусіда просив оголошення подати, але нікого не знайшлося. І зовсім же ж не дорого.

Старша дочка приїде – про молодшу погано каже. Молодша приїде – виправдовується, не так все, не правду каже сестра.

Кому з них вірити? Начебто й виховували однаково, але щось не вийшло. Зляться одна на одну, а живуть наче обидві добре. Квартири, чоловіки, діти. Працюють, не ледарки.

На шиї у чоловіків не сидять та й у батька не просять. Допомагати не допомагають, але й не забувають.

Молодшій доньці поки що важче, у неї син ще вчиться.

Решта онуків вже працює. Ось до діда і не їздять, їх теж можна зрозуміти.

‐Не можна їй будинок віддавати, все спустить. Не було в неї ніколи таких грошей, вона не зможе ними розпорядитися. Краще на мене заповіт напиши, а я як старша поділю на всіх. І нашим дітям і їм дістанеться, – раптом почала розмову старша.

-Так я ніби живий ще…

-Так наперед все треба робити. Скільки потім буде суперечок, а тут документ!

-Подумаю я…

-Ти тільки швидше думай!

-А потім швидше йди в засвіти? Так? – посміхнувся старий.

-Не чіпляйся до слів. Раптом ти заслабнеш, чи ще щось. Життя непередбачуване.

-Їдь додому. У тебе справ там багато. Про мене не хвилюйся, – образився батько.

Дочка поїхала. Навіть не згадала про річницю, як не стало матері. Петро Олексійович хотів із нею на кладовище до дружини сходити. А вона навіть квіточок не привезла і не згадала…

Нарвав дід на городі півоній, дуже їх його дружина любила, і пішов із величезним букетом.

-Ну ось, люба, прийшов я тебе провідати. Один. Ніхто не пам’ятає, окрім мене. Мене теж незабаром забудуть. Ось уже й заповіт просять. Видно недовго мені лишилося. Шкода ж як всього… Продадуть нашу з тобою працю, гроші по вітру пустять. А так все гаразд у мене. Ось твої квіточки розцвіли. Бережу їх, доглядаю. Краса. Пам’ятаю, ти їх любила…

Постояв дід ще трохи і хотів уже йти додому, як раптом помітив, що до цвинтаря підходить якийсь чоловік з торбиною.

-Дідусю! – гукнув його чоловік.

-О, Боже! – перехрестився старий. – Як це тебе занесло сюди, Андрію?!

Онук підійшов і обійняв діда.

-Все розповім. Тільки квіточки бабусі поставлю… – сказав хлопець.

-Пам’ятаєш? – уважно глянув на внука старий.

-Так, пам’ятаю…

-Ну, ходімо, Андрію, додому. Розкажеш. Я думав мене вже всі забули, і ти навіть. Скільки ти вже не був тут? Два роки?

-Ну, майже два. Вибач…

-Та що ти! Ти ж приїхав. Порадував старого.

Андрій останній онук Петра Олексійовича, син молодшої дочки.

Він найдовше приїжджав до нього в гості на літо, навіть після того, як бабусі не стало, то старенького не забував. Тільки ось останнім часом навчання займало багато часу. Та окрім навчання він ще й працював. Гроші йому потрібні.

-Ну заходь, я чайник поставлю. Обідати будемо. Потім і розкажеш.

-Я там гостинців привіз. Мама казала купити, сама приїхати не може. Вона заслабла. Та ти не хвилюйся. Все добре…

-Ну розповідай, – дід сів у своє улюблене крісло. – Видно, що справа в тебе якась важлива.

-Справа важлива… – Андрій раптом поліз у торбину і почав там щось шукати.

-Ось! – нарешті сказав він і поклав на стіл якийсь згорток.

Старий розгорнув його й ахнув. Там була велика сума грошей.

-Що це, – здивувався він.

-Бачив я, що ти майстерню продаєш, – сказав Андрій. – Випадково оголошення помітив. Я хочу купити. Ось уся сума, – Андрій підсунув гроші до старого.

-Ну, ти й здивував мене! – сказав дідусь. – Слів просто немає!

-То ти продаси мені?

-А навіщо тобі? Перепродати хочеш дорожче? Чи ще щось?

-Працювати я хочу…

-Працювати? Ну, ти мене дивуєш. А жити де будеш? У місто щоразу їздити? Ти вже тоді в мене живи. Великий будинок тут.

-Ну, якщо можна, то в тебе буду жити.

-Оце так, – покрутив вуса старий. – Здивував ти діда… А гроші забери. Стануть тобі ще в нагоді. У мене є все і тобі вистачить. Документи завтра всі оформимо.

-А розкажи но, Андрію, як там батьки, як тітка твоя поживає. Щось я нічого з їхніх розмов не розумію. Все щось швидко, все незадоволена твоя тітка. Сьогодні ось була вранці та й поїхала. Поспішає.

-Та нормально батьки. Про маму я вже говорив. Тато працює. Добре все. А тітка Ліда сердиться, бо в нас добре все.

Вони весь час сваряться одна з одною. Мама якось їй сказала, що машину хочемо купити. Але ж на це грошей багато треба. Ми не купили. Дуже дорого стало. А тітка Ліда вирішила купити. Вона ж хоче бути кращою, аніж ми. Та й чоловіка вирішила машиною втримати. Загуляв він у неї. Тепер щоб за машину віддати ледве вистачає, а винна у неї наша мати…

-А мені про машину нічого не сказала. Нова?

-Нова, хороша.

-Ось воно що. Тепер я зрозумів. А як ти, Андрію, думаєш? Мені ще довго залишилося жити?

-Ти про що, діду?! Ти ж ще о-го-го! Ми з тобою разом працюватимемо. Покажеш мені свої таємниці!

Дід майстерню на онука оформив. А ще заповіт написав, як старша дочка хотіла. Тільки от заповіт на онука.

-Даремно ти так діду. Тітка знову кричати буде. Я й сам зможу все заробити.

-А що мені її крики? Я її частку грошима віддам, маю. Багато вона не заслужила. А ти працюй, живи. Тут все твоє. Можеш і наречену привести сюди. Є наречена?

-Ні, поки що нема.

-Це діло наживне. Буде, обов’язково буде.

Андрій працював, дід йому допомагав у міру сил, порадою, чи так, трохи. Приїзд онука надав йому сил, одразу жити захотілося. Замовлення пішли, як у діда. Роботи багато.

-Ну й хитрий ти, Андрійку. Он як діда розкрутив. Все твоє, але й нам має щось дістатись. Не правильно все це, – сказала тітка Ліда в один із приїздів до батька.

Тепер вона їздила все рідше.

-Все правильно, – батько почув її слова. – Андрій викупив у мене все. Не віриш, ось документ. А половину за будинок отримаєш грошима, коли мене не стане. Наперед усе треба робити, а тут документ. Тільки проблема одна.

-Яка ще проблема?

-Жити ще довго збираюся. Років до ста, та й далі, як вийде. Тож чекайте!

Що можна відповісти на це? А нічого… Молодець дід!

Ставте вподобайки та залишайте ваші коментарі!