– Нічого особистого – просто вигнала…

– Все, годі! – гаркнула Марія, жбурнувши ключі від квартири на кухонний стіл. Вони брязнули, підстрибнули й завмерли біля краю. – Ти думав, я не дізнаюся? Серйозно, Дімо?

Діма, сидячи на дивані, навіть не підняв очей від телефону. Його пальці продовжували ковзати по екрану, ніби нічого не сталося. Маша зробила крок ближче, її кросівки рипнули на паркеті.

– Ти чуєш мене взагалі? – Вона підвищила голос, уперши руки в стегна. – Я знаю про твої тусовки з цією «колегою»! І не треба мені заливати, що це робочі зустрічі!

Діма нарешті відірвався від телефону, кинув його на диван і підвівся. Високий, з легкою щетиною, він виглядав так, ніби збирався на вечірку, а не повернувся щойно додому після роботи. Його погляд ковзнув по Марії, але в ньому не було жодної краплі провини.

– Маш, ти чого завелася? – Він знизав плечима. – Так, я зустрічаюся з людьми. Це нормально. У мене своє життя.

– Своє життя? – Марія примружилася. – Це тепер так називається, коли ти по клубах з якоюсь дівчиною вештаєшся, а я тут сиджу, як недолуга?

– Ти сама себе накрутила, – Діма закотив очі. – Нічого там нема. Просто розслабся.

Маша стиснула кулаки, але відразу розтиснула – вона не збиралася влаштовувати істерику. Натомість вона підійшла до шафи, ривком відчинила дверцята і почала витягувати його речі. Джинси, футболки, навіть безглузді шкарпетки з ананасами – все полетіло на підлогу.

– Розслабитися? – Вона кинула на нього погляд через плече. – Окей, зараз ти розслабишся. Збирай манатки та вали.

Діма завмер, дивлячись на купу одягу.

– Ти серйозно? – хмикнув він, але в його голосі з’явилася тінь невпевненості.

– Абсолютно, – Маша випросталася, тримаючи в руках його улюблену шкіряну куртку. – У тебе десять хвилин, поки я не викинула твої лахи надвір.

Діма відкрив було рота, але Маша вже зробила крок до нього, сунувши куртку йому в руки.

– Нічого особистого, Дімо. Просто вали.

За годину Марія сиділа на кухні, дивлячись на порожній стіл. Ключі Діми так і лежали біля краю, нагадуючи про те, що вона щойно вигнала хлопця, з яким прожила два роки.

Тиша у квартирі тиснула, але Маша не збиралася розкисати. Вона підвелася, схопила телефон і набрала номер подруги.

– Настя, привіт, – Маша заговорила, ледве почувши голос. – Я Діму вигнала.

– Щооо?! – Настя аж скрикнула. – Стривай, ти серйозно? Коли? Як? Розповідай!

– Щойно. Він триндів про «своє життя», а я дізналася, що він з якоюсь куркою по клубах тусить. Ну і все, копнула його під зад.

Настя зареготала у слухавку.

– Маріє, ти монстр! Слухай, це треба відзначити. Погнали в клуб? Там новий бармен, коктейлі – вогонь.

Марія замислилась. Сидіти вдома і вирячитися в стіну не хотілося. Їй потрібен був рух, шум, люди.

– Окей, я в ділі. О десятій там?

– Домовилися! – Настя вимкнулася, а Маша кинула телефон на стіл і підійшла до шафи. Настав час вибрати щось яскраве. Жодних чорних суконь – сьогодні вона хотіла бути помітною.

О десятій вечора Марія крокувала набережною до «Кручі». Червона сукня, легкі кучері, підбори, замість кросівок – вона почувала себе вільною.

Бар гудів: музика гепала, народ юрмився біля стійки, а запах цитрусових коктейлів витав у повітрі. Настя чекала на вході.

– Машко, ти просто бомба! – Настя обійняла її. – Ходімо, я вже столик зайняла.

Вони протиснулися до стійки, замовили по коктейлю і посідали за столик біля вікна. Місто сяяло вогнями, а річка внизу відбивала неон вивісок.

– Ну, розповідай, – Настя подалася вперед. – Як ти його вигнала? Він хоч чинив опір?

– Та який там, – Маша сьорбнула коктейль. – Побурчав, зібрав манатки й звалив. Навіть не сперечався особливо.

– А ти як? – Настя примружилася. – Не шкодуєш?

– Ні краплі, – Маша відкинулася на спинку стільця. – Я втомилася бути запасним варіантом. Настав час жити для себе.

Настя піднесла келих.

– За це й тост! За нову Марію!

Вони цокнулися, і в цей момент до їхнього столика підійшов хлопець. Високий, з темним волоссям і легкою посмішкою, він виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки модного журналу.

– Дівчата, не заважатиму? – Він кивнув на вільний стілець. – Я Артем. Побачив вас і подумав, що такі веселі люди точно знають, як тут розважитись.

Маша та Настя переглянулись. Настя хихикнула.

– Сідай, Артеме, – сказала вона. – Але попереджаю, що ми сьогодні в ударі.

Артем виявився цікавим співрозмовником. Він жартував, замовив ще коктейлі й за пів години вже розповідав, як одного разу застряг у ліфті з трьома собаками та їхнім господарем, який співав оперні арії, щоб заспокоїти псів.

– Я думав, я там збожеволію, – сміявся він. – А цей мужик усе співав та співав. Собаки, до речі, заткнулися.

Марія сміялася так, що мало не пролила коктейль. Вперше за вечір вона відчула, що напруга від сварки з Дімою йде.

Артем був не просто балаболом – він умів ще й слухати. Коли Настя пішла танцювати з якимось хлопцем, він обернувся до Марії.

– А ти що за людина? – спитав він, дивлячись їй у вічі. – Відчуваю, у тебе сьогодні щось сталося.

Маша зам’ялася, але потім вирішила, що приховувати нема чого.

– Вигнала хлопця, – сказала вона прямо. – Загуляв, ось я й указала йому на двері.

Артем свиснув.

– Круто. Не кожна так зможе. Зазвичай усі терплять, поки зовсім не припре.

– Я не з тих, хто терпить, – Маша знизала плечима. – А ти? Яка історія у тебе?

Він усміхнувся, але в його очах майнула тінь.

– Переїхав сюди кілька місяців тому. Бізнес свій намагаюся підійняти. Поки що все на нервах, але я не здаюся.

– Який бізнес? – Маша зацікавилася.

– Доставлення всякого різного. Їжа, посилки, навіть квіти. Хочу зробити так, щоб люди отримували все швидко і без головного болю.

Маша кивнула. Їй сподобалося, як Артем каже про свою справу. Розмова затяглася, і коли Настя повернулася, Марія вже не хотіла йти. Але час був пізній, а завтра на неї чекав робочий день.

– Гаразд, Артеме, було круто, – сказала вона, підводячись. – Може, ще побачимось.

– Я записав твій телефон, – він підморгнув і простяг їй візитівку. – Якщо що, дзвони й ти мені. Я завжди на зв’язку.

Наступного дня Марія прокинулась із легкою головою. Робота у фотостудії чекала на неї, і вона не збиралася запізнюватися.

Вона була адміністратором, але мріяла сама знімати. Сьогодні у них буде велика зйомка – місцевий бренд одягу замовив фотосесію для реклами.

У студії було галасливо: моделі, стилісти, фотографи снували туди-сюди. Маша роздавала вказівки, перевіряла світло та бігала за водою для команди. Якоїсь миті до неї підлетіла Віка, головна по костюмах.

– Машо, катастрофа! – Віка мало не кричала. – Кур’єр із тканинами спізнюється, а у нас за годину зйомка! Без цих тканин весь концепт руйнується!

Маша насупилась. Вона ненавиділа, коли все йшло не за планом.

– Давай контакти кур’єра, я розберуся.

Віка засунула їй телефон, і Маша набрала номер. На тому кінці відповіли майже одразу.

– Алло, Маша? Я не сподівався почути тебе так скоро, – пролунав знайомий голос.

Маша завмерла.

– Артем? Я взагалі кур’єру дзвоню, який нам тканини затримує.

– О, то це я і є! Мій кур’єр в дорожню пригоду потрапив, мені довелося в нього доставлення забирати й самому до вас їхати, він явно зрадів. – Так, я трохи в заторі, але буду за п’ятнадцять хвилин.

– Якщо встигнеш, ти мій рятівник, – вона посміхнулася. – Давай, тисни на газ.

Артем приїхав за дванадцять хвилин. Влетів у студію з коробками, весь скуйовджений, але з тією ж легкою посмішкою. Маша зустріла його біля входу.

– Ти мій герой, – сказала вона, забираючи коробки. – Віка мало не знепритомніла від стресу.

– Все для тебе, – він підморгнув. – Слухай, може, після роботи перетнемося? Я знаю одне місце, там найкращі бургери у місті.

Марія замислилась. Їй подобався Артем, але після Діми вона не хотіла поспішати.

– Подивимося, – відповіла вона. – Спершу переживемо цю зйомку.

Зйомка пройшла на ура. Моделі позували, фотограф клацав камерою, а Марія бігала поміж усіма, розв’язуючи дрібні проблеми.

Надвечір вона втомилася, але була задоволена. Коли всі розійшлися, вона вийшла надвір і побачила Артема, який чекав її біля входу.

– Ти серйозно? – Маша засміялася. – Ти ж не зобов’язаний мене чатувати.

– Не зобов’язаний, але хочу, – він знизав плечима. – Ходімо, бургери кличуть.

Вони дійшли до невеликого кафе у центрі. Там було затишно, пахло смаженим м’ясом та свіжим хлібом. Артем замовив для них бургери та картоплю, а потім повернувся до Марії.

– Слухай, я серйозно про бізнес, – сказав він. – Хочу, щоб моя доставка була не просто кур’єрами, а чимось більшим. Типу, щоб люди довіряли, знали, що ми не підведемо.

– Це круто, – Маша кивнула. – Але, як ти збираєшся виділитися? Кур’єрів у місті повно.

– У мене ідея, – Артем понизив голос. – Хочу зробити доставлення із сюрпризами. Наприклад, замовляєш їжу, а тобі привозять ще маленький подарунок. Квітка, листівка, щось таке. Щоб люди посміхалися.

Маша замислилась. Ідея була незвичайною, але їй сподобалася.

– А якщо я допоможу? – раптом сказала вона. – Я трохи фотографую. Можу зробити чудові знімки для твого сайту або соцмереж.

Артем дивився на неї.

– Ти серйозно? Це було б круто. Але я поки що не можу багато платити.

– Та гаразд, – Маша відмахнулася. – Вважай це моїм внеском у твій стартап.

Вони проговорили до пізнього вечора, обговорюючи ідеї. Маша відчувала, що вперше за довгий час їй хочеться щось робити не тому, що треба, а тому, що цікаво. Коли вони вийшли з кафе, Артем провів її додому.

– Дякую за вечір, – сказав він біля під’їзду. – Ти реально крута.

– Ти теж нічого, – посміхнулася Маша. – Але не розслабляйся. Завтра починаємо фоткати твоїх кур’єрів.

Час мчав стрілою. Марія взялася за проєкт Артема серйозно. Вона знімала його кур’єрів на вулицях, робила яскраві фото для соцмереж і навіть вигадала логотип – простий, але незабутній.

Артем гасав містом, домовлявся з кафе та крамницями, а Маша допомагала йому з презентаціями.

Якось увечері вони сиділи в його маленькому офісі – орендованій кімнаті з двома столами та купою коробок. Артем дивився в ноутбук, а Маша редагувала чергову партію фоток.

– Дивись, – він повернув екран до неї. – Перше замовлення із сюрпризом. Клієнт замовив піцу, а ми поклали в коробку листівку з написом «Усміхнись». Він написав відгук, що мало не розплакався від радості.

Маша засміялася.

– Це круто. Потрібно більше таких ідей.

– Вже є, – Артем підморгнув. – Хочу влаштовувати раз на місяць безплатне доставлення для тих, хто замовляє у свій день народження.

– Геніально, – Маша відклала ноутбук. – Слухай, а ти завжди такий? Весь час щось вигадуєш?

– Ага, – він знизав плечима. – Інакше нудно. А ти? Чому вирішила допомагати мені, а не, наприклад, самій знімати щось круте?

Маша замислилась.

– Я завжди хотіла знімати, але в студії я лише організатор. А з тобою можу робити те, що мені подобається. І це… драйвово.

Артем усміхнувся.

– Тоді давай драйвувати разом. Я відчуваю, у нас вийде щось велике.

За кілька місяців бізнес Артема почав набирати обертів. Замовлень ставало більше, кур’єрів довелося наймати нових, а Маша вже не лише знімала, а й вела соцмережі.

Її фото приваблювали клієнтів, а ідея з сюрпризами стала хітом. Люди замовляли доставку не лише заради їжі, а й заради маленьких подарунків.

Але одного ранку все мало не звалилось. Марія прийшла в офіс і застала Артема за столом. Він виглядав так, ніби не спав усю ніч.

– Що трапилося? – Вона кинула рюкзак на стілець.

– Склад, – Артем потер скроні. – Вночі прорвало трубу. Половина коробок із подарунками промокла. Клієнти чекають, а в нас нічого.

Маша присіла поряд.

– Окей, не панікуй. Скільки коробок уціліло?

– Половина, – зітхнув він. – Але це не врятує. У нас замовлення на три дні вперед.

Маша підвелася.

– Тоді поїхали. Знайдемо, де купити нові подарунки. Прямо зараз.

– Маша, це нереально, – Артем похитав головою. – У нас бюджет тріщить.

– Я сказала, поїхали, – вона схопила його за руку і потягла до виходу. – Не час нити.

Вони об’їхали пів міста, скуповуючи листівки, маленькі іграшки та все, що могло стати сюрпризом. Маша домовлялася про знижки, а Артем вантажив коробки в машину. Надвечір вони повернулися в офіс, втомлені, але з купою нових подарунків.

– Ти просто енерджайзер, – сказав Артем, коли вони розвантажували останню коробку. – Без тебе я б здався.

– Ага, я знаю, – Марія посміхнулася. – Але ж ти теж нічого. Не розкис.

До кінця року бізнес Артема став місцевою легендою. Люди замовляли доставку, щоб отримати сюрприз, а соцмережі рясніли відгуками.

Маша звільнилася зі студії – тепер вона працювала з Артемом на повну. Вони орендували новий офіс, більший, і навіть найняли дизайнера для сайту.

Якось увечері Артем покликав Машу прогулятися парком. Вони сиділи на лавці, дивлячись на всипане зорями небо.

– Маш, я тут подумав, – почав Артем. – Без тебе нічого б не вийшло. Ти не просто фотограф. Ти як… двигун всього цього.

Маша засміялася.

– Ну, дякую. Але ти теж не промах. Це твій проєкт.

– Наш, – поправив він. – І я хочу, щоб ми продовжували разом. Не лише у бізнесі.

Маша подивилась на нього. Його очі блищали у темряві, і вона зрозуміла, що він говорить не лише про роботу. Серце закалатало, але вона не стала відводити погляд.

– Ти це до чого? – спитала вона, хоч знала відповідь.

– До того, що ти мені подобаєшся, – Артем усміхнувся. – І я хочу, щоб ми спробували. Не бізнес, а… нас.

Марія мовчала мить, а потім кивнула.

– Окей. Але, якщо ти загуляєш, як Діма, я тебе теж вижену.

Артем засміявся і взяв її за руку.

– Домовилися. Нічого особистого – просто виженеш…

Дякую, шановні читачі, за ваші коментарі, репости та вподобайки.