– Ну ні! Сина я не віддам! Досить з неї твого брата, – виховали! Вибач, що нагадую, але на правду не ображаються. Ми разом п’ять років, але я надивився на нього, поки він не пішов із життя

У Лізи з’явилася друга дитина у тридцять років. Старшому синові Максиму  було вже сім. Виписку з лікарні не відзначали, а за місяць запросили бабусь та дідусів.

Маленька Єва святкувала свій перший місяць, не розуміючи цього. Кульки, ошатна сукня, – красуня. Бабусі по черзі носили її на руках, а вона була зовсім не проти.

– Лізо, я відвезу своїх, – сказав чоловік, – незабаром буду.

Батьки Івана попрощалися, а  батьки Лізи затрималися. Мати зголосилася мити посуд, але відразу відклала його, як тільки за ним  зачинилися двері.

– Я не для цього залишилася. – кивнула мати на посуд. – У вас тепер спільна дитина. Максиму буде погано, Іван йому не батько.

– Збирай речі, ми забираємо онука. Виховаємо, як слід. Поспішай поки  Єва спить. Знаєш, що батько дуже переживає відхід твого брата. От і виховаємо  Максима, як синочка. Йому вже сім, встигнемо.

– Що це ви вигадали? У вас все гаразд?

– У нас нормально, а от у вас ні.

– Що ти таке кажеш? Іван Максима із двох років виховує.

– Ось саме! А зараз у нього своя дочка. Максимці до школи, тобі ніколи, хто ним  займатиметься?

– Мамо, я не проти допомоги, але забирати я його не дозволю. Це мій син! Сподіваюся, ти нічого ще йому не обіцяла.

– Що за шум? Кого обговорюєте? – крикнув Іван від дверей.

– Не встигли, – тільки й промовила мати Лізи. – Ти подумай, а ми завтра за ним приїдемо. І аліменти нехай твій колишній переказує на мій рахунок. І ти гроші даватимеш. Дітей утримувати – дороге задоволення.

– Мамо, ти зовсім забула, що аліменти йдуть  по суду. Він не сам їх надсилає. Йому дитина не потрібна, але обов’язок залишився. Він не дзвонить і слухавку не бере.

– А вже колишній тещі й поготів не відповість. Розмова не про це, я сказала ні! Якщо ти налаштовуватимеш Максима, то ми припинимо спілкування з тобою.

– Значить, тут обговорюють не мене, а Максима. – сказав Іван.

Теща промовчала. Ліза знала, що матері це важко вдалося. Вона завжди висловлювала все відразу, але притихла. Батьки поїхали.

– Що це було?

– У мами черговий бзик. Вона хоче сама виховувати Максима.

– Ну ні! Сина я не віддам! Досить з неї твого брата, – виховали! Вибач, що нагадую, але на правду не ображаються.

– Ми разом п’ять років, але я надивився на нього, поки він не пішов із життя. Він сам себе довів,- ану хлебтати, як не в себе. Тут усі органи відразу відмовлять. Ні, сина я не віддам!

– Я їй теж відмовила, але вона завтра приїде. Якщо тобі Максим не потрібний, то я піду з двома. Житло є, тісне, але нічого. Впораюся.

– Піде вона! Ви всі мені потрібні. Усі! Максима я хочу всиновити, тільки його батько, напевно, буде проти.

– Його ще знайти треба. Проти? Він тільки радий буде. Хоча він ще той фрукт. Може й не погодитись. Він усе грішми міряє.

– Спробуємо.

***

Мати Лізи прийшла ближче до вечора, батько залишився чекати в машині. Якщо його дружина вирішила, значить суперечити – собі дорожче. Двері відчинив зять.

– Максиме, бабуся прийшла. – крикнула вона з порога.

– Ірино Олександрівно, Максима немає вдома. Я один, всі гуляють.

– Зайду іншим разом.

– Ні! Іншого разу не буде. Що ви вчора наговорили  Максиму? Що я не батько? Вам не шкода психіку дитини?

– Він цілий вечір мовчав, а потім заплакав. Вибачте, Ірино Олександрівно, я з вами церемонитися не буду. Я не ваша дочка, вона боїться ще раз сказати вам грубо, щоб не образити. А мені втрачати нічого, скажу. Ви хочете виховувати Максима, як сина? А ви вмієте?

– А ти сумніваєшся?

– Сумніваюся.

– Ти взагалі не батько йому, – почала кричати теща.

– І ви не мати!

– Буду!

– Ні! Ви і бабусею не будете, якщо продовжите свої дії. Максим вам онук, а не іграшка, якою ви хочете замінити сина.

– Та як ти смієш так розмовляти зі мною! Я подам до суду! Вас позбавлять прав! Я все влаштую, у мене є  знайомство.

– Тільки спробуйте, я за наклеп позиватимусь.

– З ким ти розмовляєш? Я старша за тебе, мені повірять. Я мати твоєї дружини, май повагу.

– Я маю, а ось ви перейшли усі кордони! Ідіть. Поки не зміните рішення, до нас приходити не треба. І до Максима не підходьте. А щоб у вас не було сумнівів, то ось  запис нашої розмови.

Іван увімкнув. Все записано з першої хвилини розмови. Нічого такого там не було, та Ірина Олександрівна замовкла.

– Я попрошу вас не нервувати мою дружину, вона мати, яка годує немовля. З нашим сином ви можете спілкуватися лише у нашій присутності.

– Ну й здивував ти, зятю!  Не чекала. Навіщо тобі чужа дитина?

– У мене немає чужих дітей. Розмова на цю тему закінчена.

– Ні. Я просто так це не залишу. Я знайду спосіб…

– Шукайте, але тоді підуть інші аргументи.

– Які?

– А ви спробуйте, і дізнаєтесь.

***

Батька Максима знайшли. Він зрадів, може й аліменти платити не доведеться, але зажадав гроші за відмову від батьківства, великі гроші. У Івана та Лізи стільки не було, брати великий кредит не стали.

Залишили все, як є. Максим Івана вважає батьком, хоч уже знає, що десь є біологічний. Біологічний екземпляр хотів грошей, але так і залишився із аліментами. Не пощастило.

Теща Івана почала поводитись тихіше, але іноді її знову заносило. Особливо, коли друга бабуся забирала онуків на дачу.

Вона відмінностей не робила, – якщо син визнав, то і для неї Максим онук. Діти ж не винні, що батьки божевільні…

В ви що скажете про закиди бабусі? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайте!