– Іди від нього, він не вартий того, щоб ти так за 2 гарувала. Вся, я побігла, а ти подумай добре, ти сама будеш відчувати себе набагато краще і комфортніше. З цими словами, я зачинила двері за подругою і сіла на диван, думки переповняли.
Я думала, багато, аж поки не заснула. Прокинулася від того, що чиїсь холодні руки чіпали моє обличчя. Чоловік прийшов додому зморений і голодний. Карантин добряче вдарив по нашим кишеням, я тепер працювала дійсно як за 2, а коханий перебивався з одного підробітку на інший.
В свій час він дуже сильно зіпсував здоров’я, на тій роботі, де його безжалісно “попросили”. Спина не слухалася, руки і ноги терпли, 12 років тяжкої праці, і ніхто не подивився на це, скоротили і навіть зарплату не видали до кінця.
Звісно простіше за все було б піти, точніше навіть не самій піти, а його вигнати. Та не могла я так, ми прожили разом 4 роки. Не багато, але достатньо щоб зрозуміти і вивчити людину.
Я разом з цими словами побрела на кухню, розігріла гречку і сосиски. Він дивився на мене і все розумів. Наче був присутній при нашій з подругою розмові. -Люба, я знаю що ти відчуваєш, але повір, я стараюся, як можу, обіцяю, все буде добре, все налагодиться, тільки вір мені.
З одного боку мене тримало сильне почуття, адже ніколи нічого поганого я від нього не чула, він завжди був чуйним і ніжним, а з іншого, слова подруги. Якщо думати розумом, а не серцем, то дійсно давно було пора покинути його.
– Я так більше не можу, збирай речі, не хочу більше такого життя. Чоловік мовчки пішов збирати валізи, а я свої.
Я хотіла побачити що він скаже, як відреагує. Коли він зрозумів що я теж зібрала свої нехитрі пожитки, подивився на мене з німим запитанням.
– Я тебе ніколи не покину, ми їдемо до батьків, роботу я взяла додому, буду їздити в місто здавати звіти, раз в 2 тижні, квартиру здаємо, в селі гуртом якось проживемо вже.
Чоловік обійняв мене, і з очей цього, як я завжди вважала брутального і не дуже ніжного чоловіка виробилася сльоза. -У нас все вийде, тільки не залишай мене. – Ніколи.
— Ми взагалі вечеряти сьогодні будемо? Голос Кирила, поважний і невдоволений, увірвався у стерильний простір…
— Я тобі забороняю туди їхати! — голос Галини Михайлівни тремтів від ледь стримуваної люті,…
Тамара Федорівна перший день сиділа біля вікна та сумувала. Сумувала за своєю роботою, за колегами,…
Протяг пронизував наскрізь, гуляючи по порожній залі очікування провінційного вокзалу. Ірина щільніше закутала в хустку…
Телефон лежав на столі вже двадцять хвилин. Галина Іванівна дивилася на нього, як на гранату…
Таня була впевнена, що її Андрій ніколи їй не зрадить, адже на шляху до сімейного…