– Іди від нього, він не вартий того, щоб ти так за 2 гарувала. Вся, я побігла, а ти подумай добре, ти сама будеш відчувати себе набагато краще і комфортніше. З цими словами, я зачинила двері за подругою і сіла на диван, думки переповняли.
Я думала, багато, аж поки не заснула. Прокинулася від того, що чиїсь холодні руки чіпали моє обличчя. Чоловік прийшов додому зморений і голодний. Карантин добряче вдарив по нашим кишеням, я тепер працювала дійсно як за 2, а коханий перебивався з одного підробітку на інший.
В свій час він дуже сильно зіпсував здоров’я, на тій роботі, де його безжалісно “попросили”. Спина не слухалася, руки і ноги терпли, 12 років тяжкої праці, і ніхто не подивився на це, скоротили і навіть зарплату не видали до кінця.
Звісно простіше за все було б піти, точніше навіть не самій піти, а його вигнати. Та не могла я так, ми прожили разом 4 роки. Не багато, але достатньо щоб зрозуміти і вивчити людину.
Я разом з цими словами побрела на кухню, розігріла гречку і сосиски. Він дивився на мене і все розумів. Наче був присутній при нашій з подругою розмові. -Люба, я знаю що ти відчуваєш, але повір, я стараюся, як можу, обіцяю, все буде добре, все налагодиться, тільки вір мені.
З одного боку мене тримало сильне почуття, адже ніколи нічого поганого я від нього не чула, він завжди був чуйним і ніжним, а з іншого, слова подруги. Якщо думати розумом, а не серцем, то дійсно давно було пора покинути його.
– Я так більше не можу, збирай речі, не хочу більше такого життя. Чоловік мовчки пішов збирати валізи, а я свої.
Я хотіла побачити що він скаже, як відреагує. Коли він зрозумів що я теж зібрала свої нехитрі пожитки, подивився на мене з німим запитанням.
– Я тебе ніколи не покину, ми їдемо до батьків, роботу я взяла додому, буду їздити в місто здавати звіти, раз в 2 тижні, квартиру здаємо, в селі гуртом якось проживемо вже.
Чоловік обійняв мене, і з очей цього, як я завжди вважала брутального і не дуже ніжного чоловіка виробилася сльоза. -У нас все вийде, тільки не залишай мене. – Ніколи.
