– Господине! Ви молоко продаєте? Нам ваші сусіди сказали.
Віра Іванівна побачила молодого чоловіка, що стояв біля паркану.
– Так, продаю. Ось тільки подоїла свою Марту. А скільки вам треба?
– Хоча б літру. Мої дівчата парного молочка захотіли.
– Ну, проходь у хату, наллю тобі, пригощу.
Був вечір, сутеніло. Чоловік виглядав стомленим, явно хотів спати. Поряд з машиною ходила білява дівчинка років шести й весь час скиглила, смикаючи молоду жінку за сукню.
– Мамо Галю, ну довго ще їхати? Де вже цей готель? Їсти хочу, спати хочу!
– А далеко їдете? – Запитала Віра Іванівна у чоловіка.
– Ще кілометрів триста. Зараз поки до міста доїдемо, там зупинимося в якомусь готелі, переночуємо і знову в дорогу.
– Та ти ж на свої очі подивися, водію! Вже червоні, ось-ось за кермом заснеш, а до міста далеко. І дівчинка в тебе вже скиглить.
– Якщо хочете – залишайтесь ночувати у мене, кімната знайдеться. Діти та онуки сюди рідко приїжджають, кімната порожня.
Візитери зайшли до будинку та одразу представилися – Коля, Галя та маленька Іринка. Віра Іванівна поставила на стіл просту їжу – відвареної картоплі, квашеної капусти, помідори, молочко. Коля приніс із машини ковбасу та сир.
– Я ж казала, – пробурчала господиня, дивлячись на Колю. – Он уже за столом засинаєш, носом клюєш, і твоя дочка теж майже спить, очі злипаються. Ідіть, я вам уже постелила, дівчинці – на дивані, вам із дружиною – на ліжку.
Коля та Іринка пішли, а Галя залишилася з господаркою на кухні – пили чай і розмовляли.
– Я в машині дорогою виспалася, тож спати взагалі не хочу! – пояснила Галя.
– Ну і добре, почаюємо. У мене теж безсоння. А куди прямуєте?
– До моєї свекрухи, мами мого Миколи, у відпустку.
– А чому тебе якось дивно донька називає – мама Галя. А чому не просто – мама?
– Та вона мені не дочка, – засміялася Галя. – Це моя хрещениця, рідна племінниця Колі. Ми у відпустку поїхали, а його сестра попросила нас Ірину прихопити, до бабусі відвезти на все літо. Тому мене так і називає.
– А, зрозуміло! А то я дивлюся – дівчинка у вас така білява, а ви обидва брюнети. Вже подумала – чи не вдочерили малу? А своїх дітей нема?
– Поки що ні. Та ми лише рік тому, як одружилися.
– Ясно! Добре, що сучасні діти мають і бабусь, і дідусів, і батьків рідних та хрещених. У мене не було бабусь та дідусів, багатьох тоді вітчизняна забрала. А я після неї народилася.
– Пам’ятаю себе років із п’яти, не раніше. Батьки були, так, тільки про хрещених тоді навіть не мріяли – такого не було. І тіток-дядечок у мене не було.
– Батька будівельника з рідного міста відправили в ці місця, будувати місто-сад, як він казав. Суворий він у мене був, якийсь вічно похмурий.
– Після мене з’явилася ще дівчинка – Наташа, моя сестра. Відносився батько до нас однаково, не ділив на старшу та меншу.
– Прийде з роботи – доброго слова не скаже, сяде за стіл, повечеряє і на бік. І з мамою був суворий і небагатослівний, хоча вони навіть не сварилися.
– І лише іноді тато приходив з роботи трохи під мухою, то ставав такий добрий, розв’язував серветку, а там хліб, сальце, ковбаска, і він нам з Наташкою казав: «Це вам зайчик передав!».
Віра Іванівна заплакала, витерла очі куточком фартуха.
– Не важливо, які це були гостинці, важливо, що тато добрий і з зайчиком спілкувався, – Віра Іванівна задумливо посміхнулася.
– А ще пам’ятаю його грубі мозолі на долонях та якийсь землистий колір обличчя. А мама у нас була добра, дуже добра і теж не ділила нас на старшу та молодшу.
– Навіть до мене якось добріше ставилася, з особливою ласкою, до Наташки трохи суворіше, – сестра розпещеною була.
– Маму я дуже любила, а батька побоювалася, навіть думала, що він мені не рідний. А на мамі все господарство було – вона дуже акуратна і все клала на свої місця, навіть документи ховала під ключик у шафці.
– І з нами, з доньками, як курка квочка – якщо у нас якась важлива справа, то вона з нас очей не спускала.
– Пам’ятаю, навіть на мій паспорт вона документи сама подавала, мені не довірила: «Загубиш ще!». А мені було байдуже – я була рада, що за мене все мамка вирішує.
І знову Віра Іванівна промокнула очі фартухом. Створювалося таке враження, що все, про що вона розповідала, було вчора – надто важкі, мабуть, були спогади.
– А потім я вже була молодою дівчиною, наречені вже під будинком крутилися. Мама ще говорила – настав час тобі шити весільну сукню. Вона ще й шити вміла.
– І коли вона все встигала, не зрозумію. А якось вона прийшла з якихось справ, виклала документи з сумочки й забула їх у свою скриньку під ключик покласти.
– Я глянула – а це свідоцтво про шлюб тата та мами! Дата розпису – п’ятдесятий рік! Я так і ахнула! Мені тоді чотири роки тільки виповнилося.
– Я одразу зрозуміла – удочерили мене, із дитячого будинку взяли! Я давно помічала – ні на тата, ні на маму я зовсім не схожа!
На доказ, господиня дістала сімейний альбом, показала портрет батьків і себе на фото – молоду дівчину. Зовсім не схожа!
– Довго я ходила сама не своя! Плакала, а мама не розуміла, що зі мною, все думала, що я страждаю від кохання. Коли я їй все розповіла, вона гірко зітхнула і відповіла:
– Ти не з дитячого будинку. Батько в тебе рідний, а я вийшла за нього заміж, коли ти ще була малою. Рідна мама у тебе пішла із життя, як ти на світ з’являлася, ти просто її копія.
– Ваня дуже сумував від втрати, я його пошкодувала по-сусідськи, тебе до себе брала, коли він працював, отак і покохали один одного.
– Кажуть, він раніше був веселим хлопцем, а у вітчизняну всіх рідних втратив. Тільки став до життя повертатися, одружився, на тебе, Вірочко, чекали, а тут таке! Ось твій батько зовсім і замкнувся.
– Вибач, дочко, що я не твоя рідна мамка!
– Ой, що тут почалося зі мною! Я в ніжки їй кинулася, коліна цілувала, казала, що вона для мене найрідніша на світі. Дуже її кохала!
– Ну гаразд, – продовжила господиня. – А потім усі жили у мирі та злагоді. Багато нас було – я вийшла заміж, у Наталки сім’я була, – діти, онуки, збиралися разом, а на чолі столу – наші батьки.
– А зараз дітей та онуків манять моря та курорти, немає поваги до людей похилого віку. Рідко приїжджають. Одна живу, вдова.
Наступного ранку Коля, Галя та Ірина поїхали далі. Віра Іванівна стояла біля хвіртки та махала їм рукою. Як же їй хотілося ось так зустрічати та проводжати своїх дітей та внуків, – але не судилося! Чи часи змінилися, чи виховали не так, – трясця його знає…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
