Телефон на журнальному столику завібрував уже вчетверте поспіль. Валя сиділа в глибокому кріслі, підібгавши під себе ноги, і методично відпивала гарячу каву з великого кухля.
– Не відповіси? – Зіна хитро примружилася, влаштовуючись на дивані навпроти тарілки печива.
– Нехай понервується. – Валя байдуже знизала плечима.
– Я за останні п’ять років достатньо нанервувалась. Досить!
Воно й зрозуміло. Дачу вони з Миколою купували для відпочинку. Принаймні саме так це обговорювалося на сімейній раді, коли вони влізли у кредит.
Насправді ж ділянка, за двадцять кілометрів від міста, швидко перетворилася на безплатну базу відпочинку для нескінченної рідні чоловіка. Кожні літні вихідні сценарій повторювався до нудоти.
Коля дзвонив у п’ятницю ввечері та радісно повідомляв, що завтра підтягнеться Серьога з дружиною та дітьми. Або тітка з передмістя. Або його товариші по службі.
Валя приїжджала у суботу першою маршруткою. Мила підлогу, стругала тазики олів’є, маринувала м’ясо, а потім до ночі шкрябала жирні шампури та перемивала гори тарілок у крижаній воді.
Гості відпочивали. Коля був хлібосольним господарем. А Валя надвечір неділі ледве волочила ноги до зупинки.
Вчора ввечері чоловік знову видав основу. Заявив, що завтра буде Серьога з виводком, і наказав купити м’яса на всіх.
Валя нічого не відповіла. Просто вранці встала раніше, зібрала дорожню сумку, замкнула дачний будинок на два оберти й поїхала до Зіни.
Телефон на столику застрибав уп’яте.
– Ну все, зараз екран трісне від обурення, – посміхнулася подруга, підсуваючи до себе вазу з цукерками.
– Давай, Валюха, рубай правду.
Валя неквапливо поставила кухоль, змахнула крихти зі столу і натиснула на зелену кнопку.
– Де ти ходиш?! – Голос Колі пролунав по всій кімнаті навіть без гучного зв’язку. Зіна попереджувально скривилася.
– У місті, – рівно відповіла Валя.
У слухавці на мить затнулися.
– У сенсі в місті? – Коля явно не очікував такої відповіді.
– Ми тут із Серьогою приїхали! М’яса повний багажник, голодні діти. А на хвіртці замок висить! Ти куди вмотала?
– До Зіни. В мене вихідний.
– Який вихідний? – Гаркнув чоловік так, що динамік смартфона хрипнув.
– Ти що надумала? Рідня ж приїхала! Свєтка вже сумки до ґанку тягне. Давай, дуй назад, тут на маршрутці пів години їзди. Ми зачекаємо.
– Я не поїду.
Зіна на дивані схвально кивнула і показала великий палець. Валя переклала телефон в іншу руку.
– У сенсі не поїдеш? – Тон Колі миттєво змінився з наказного на розгублений.
– А ми як же? Валь, ти чого починаєш? Нормально ж спілкувалися.
– Ключ під третьою дошкою ґанку. Відчиняйте та відпочивайте.
– Та до чого тут ключ! – Вибухнув Коля. – Ти бачила час? Друга година дня! Що нам тріскати? Діти з ранку не їли, у машині захитало всіх.
– М’ясо у вас є, – спокійно пояснила Валя, роздивляючись свій манікюр. – Картопля у льоху. Огірки у парнику. Зірвіть, помийте.
– І хто це все робитиме?
– Ви й робіть! Ви ж відпочивати приїхали, от і організуйте собі відпочинок.
У слухавці почулися якісь приглушені голоси. Зважаючи на все, Коля знайшов ключ і тепер намагався відчинити непокірні двері, паралельно виправдовуючись перед Серьогою. Нарешті грюкнула стулка.
– Валь, ти знущаєшся? – Голос чоловіка став тихішим, мабуть, він відійшов у будинок, трохи далі від чужих вух.
– Тут кінь не валявся. Підлоги брудні. Посуд з минулих вихідних у раковині стоїть.
– Ось заразом і помиєте. Губки під раковиною, засіб там же.
– А хто нам галявину накриватиме? Свєтка, чи що? Вона взагалі в гостях! Вона із манікюром приїхала.
– А я взагалі дружина, а не хатня робітниця! – Відрізала Валя, відчуваючи, як усередині підіймається давно забуте почуття волі.
– Я після робочого тижня батрачити не наймалася. Тим більше на твою рідню. Хочете їсти – шампури у сараї. Хочете чистих тарілок – вода у колодязі. Відпочивайте, Колю! Ні в чому собі не відмовляйте!
Вона скинула виклик і перевела телефон у беззвучний режим.
– Краса! – Винесла вердикт Зіна, підливаючи собі кави.
– Думаєш, впораються?
– Впораються, – Валя відкинулася на спинку крісла.
– Жерти захочуть, макарони зварять. Тушкованка в нижньому ящику є.
Залишок суботи пройшов на диво спокійно. Валя із Зіною сходили в торговий центр, поміряли сукні, посиділи у кафе. Телефон у сумці періодично оживав, блимаючи екраном.
Спочатку йшли гнівні повідомлення від Колі. Про те, що вона ганьбить його перед рідним братом. Про те, що Світлана в збентеженні від такого прийому. Про те, що так не робляться.
Години до шостої вечора риторика змінилася на жалібну. Коля питав, де лежить сіль, як увімкнути старий водонагрівач і чому вугілля не розгоряється.
Валя принципово не відкривала чат.
У неділю вранці телефон задзвонив із незнайомого номера. Валя взяла слухавку.
– Валентино, привіт, – голос Свєтки, дружини брата, звучав солодко, але з явною претензією.
– Привіт, Світлано.
– Валю, ну ми так не домовлялися, – простягла невістка. – Ми приїхали на природу, відпочити від міської метушні, а тут…
– Ну, відвертий бардак. Коля вчора пів дня з цим мангалом порався, все м’ясо пересушив. Діти вередують.
– Співчуваю, – рівно відповіла Валя.
– А ти чому поїхала? Сталося що? – Свєтка явно намагалася вивідати причину демаршу, щоб потім перемити кісточки зі своєю ріднею.
– Сталося, Світлано. Я втомилася! У мене законний вихідний.
– Ну, ми ж сім’я… – завела стару шарманку невістка. – Могла б попередити. Я б хоч салатів із дому нарізала. Бо ми на тебе розраховували. Коля ж сказав, що все буде готове.
– Ось Колі й висувай претензії, – Валя відчула, як закипає агресивність. – Він господар, він запрошував? Нехай і забезпечує сервіс! Все, Свєто, мені ніколи, я в перукарні!
Вона скинула дзвінок. Зіна, що сиділа поруч на кухні, схвально хмикнула.
– Ця Свєтка взагалі берегів не бачить. Сама жодного разу ганчірку в руки не взяла за всі роки. Принцеса на горошині, блін!
Увечері в неділю Валя повернулася в їхню міську квартиру. Вдома було тихо. Коля приїхав тільки за дві години – червоний від сонця, пропахлий димом і злий, як чорт.
Він кинув ключі на тумбу у передпокої і тяжко протупав на кухню.
– Ну, і що це був за концерт?
Запитав він, упираючись руками в обідній стіл.
– То був мій вихідний, – Валя незворушно помішувала чай.
– Ти мене принизила перед братом, – процідив Коля.
– Свєтка весь мозок виїла, що в нас брудно і їсти нічого. Серьога психував, що пінне тепле, бо холодильник хтось із розетки висмикнув.
– Я висмикнула. З метою пожежної безпеки.
– Ти спеціально все це підлаштувала! – Коля підвищив голос. – Щоб мене виставити іді отом!
– Ні, Колю, – Валя підвела очі на чоловіка.
– Я просто перестала робити ту роботу, яку ти вважаєш саму собою зрозумілою. Ти запрошуєш гостей!
– Ти хочеш здаватися щедрим братом та крутим мужиком! Але чомусь банкет завжди за мій рахунок. І за рахунок мого здоров’я.
– Та що ти там такого робиш? – Щиро обурився чоловік. – Подумаєш, картоплю почистити та тарілки сполоснути! Там справ на годину!
– Саме так, – Валя кивнула. – Справ на годину. У чому проблема? Чому ви вчотирьох учора з цим не впоралися?
Коля затнувся. Слова застрягли. Він хотів видати чергову тираду про жіночі обов’язки, але згадав учорашній вечір. Як він намагався відмити жирну решітку крижаною водою.
Як Світлана картинно закочувала очі, відмовляючись чистити овочі. Як Серьога вимагав накрити галявину, сидячи у шезлонгу.
– Це інше, – буркнув він, відводячи погляд. – Ми гості… тобто вони гості.
– От нехай у готелі і їздять! – Валя встала з-за столу.
– Значить так, Миколо! Дача спільна. Хочеш возити туди табір – вози. Але я до цього обслуговування більше не маю жодного стосунку. Їжу купуєш сам! Готуєш сам! Прибираєш за ними сам! Постільну білизну переш сам!
– Та зараз! – Підвівся чоловік. – А ти що робитимеш?
– А я лежатиму в гамаку з книжкою. Як Світлана.
Коля злісно пирхнув, розвернувся і пішов у кімнату. Цілий вечір вони не розмовляли.
Наступні два тижні на дачу ніхто не їздив. Коля демонстративно ображався, Валя насолоджувалася тишею у місті.
Сергій кілька разів дзвонив братові, питав, коли знову на шашлики, але Коля відмовлявся, посилаючись на зайнятість. Мабуть, перспектива знову самому стояти біля мангала і мити підлогу його не спокушала.
До кінця липня дачний сезон увійшов у нове річище. Серьога з сім’єю чомусь остаточно припинили приїжджати щовихідних. Свєтці не сподобалося відпочивати там, де її не обслуговують за вищим розрядом.
А минулої п’ятниці Коля сам зайшов на кухню, поки Валя збирала сумку. Потоптався біля порога.
– Валю, я там це… замаринував свинину сам, – буркнув він, дивлячись у бік вікна. – І посудомийку невелику купив, завтра доставлять. Настільну. Поїдеш?
Валя застебнула блискавку на дорожній сумці.
– Поїду, – вона коротко кивнула. – Тільки цур посуд у неї тепер завантажуєш ти.
Коля невдоволено рипнув зубами, але суперечити не став. Він мовчки підхопив сумку і поніс її в коридор.
Характер у нього, звичайно, не змінився, і жага халявного свята нікуди не поділася. Але одне він засвоїв чітко: безплатна їдальня на дачі зачинилася назавжди…
як вам вчинок дружини? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
